Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 47

— Що це? Ти плачеш! Що тебе засмутило?

— Нічого, тітусю, нічого, — відповіла дівчина. — Я сама не знаю, що на мене найшло, сама не розумію, але відчуваю…

— Відчуваєш, що захворіла, люба? — перебила її місіс Мейлі.

— Ні, зовсім ні! — вигукнула Роза, а сама здригнулася так, наче її пройняв смертельний холод. — Мені зараз покращає. Зачиніть, будь ласка, вікно.

Олівер кинувся виконувати її прохання. Дівчина, намагаючись опанувати себе, взяла кілька веселіших акордів, але пальці її безсило впали на клавіші. Затуливши обличчя руками, вона підвелась, а тоді опустилася на каналу і, вже неспроможна стримувати сліз, гірко заридала.

— Господи, дівчинко моя, — мовила старенька, обіймаючи її, — я ніколи не бачила тебе такою.

— Я не хотіла лякати вас, — відповіла Роза. — Я так себе стримувала, але більше не моіжу. Боюся, що я й справді занедужала, тітусю.

Це підтвердилося, коли принесли свічки. Місіс Мейлі й Олівер побачили, що за той короткий час, відколи вони повернулися з прогулянки, лице дівчини стало мармурово-білим. Ні, воно не втратило своєї ніжної краси, але вираз його змінився, зробився незвичайно тривожним, болісним. Ще хвилина — і щоки її спалахнули жаром, лагідні блакитні очі потьмарила нестяма. І так само швидко, мов тінь від набіглої хмаринки, рум'янець зник і вона знову смертельно зблідла.

Олівер, злякано глянувши на місіс Мейлі, побачив, що та стурбована цими ознаками хвороби. В нього теж, правду кажучи, похололо на серці, але він помітив, що старенька намагається не виказувати свого хвилювання, і вирішив зробити те саме. Їхня вдавана бадьорість подіяла: коли Роза, послухавшись тітки, пішла спати, настрій у неї був кращий, та й вигляд начебто теж. В усякому разі, вона запевнила їх, що вранці прокинеться зовсім здорова.

— Може, й справді все минеться? — сказав Олівер, коли місіс Мейлі повернулася від Рози. — Може, вона просто трохи занедужала, але…

Старенька жестом попросила його замовкнути, опустилась у крісло в темному кутку кімнати й лише по кількох хвилинах здобулася нарешті на слово.

— Я теж сподіваюся на краще, Олівере, — тремтячим голосом мовила вона. — Стільки років я була щаслива з нею, аж надто щаслива. Тож, може, тепер настав мій час зазнати горя. І нехай — аби лише не цього.

— Якого? — спитав Олівер.

— Найстрашнішого, — відповіла місіс Мейлі. — Втрати моєї любої дівчинки, що всі ці роки була мені втіхою ї опорою.

— Ой, ні, боронь боже! — вихопилося в Олівера.

— Амінь, дитино моя! — прошепотіла, ламаючи руки, старенька.

— Та невже їй загрожує страшна небезпека? — спитав хлопець. — Ще ж дві години тому вона була цілком здорова.

— А тепер вона дуже хвора, — сказала місіс Мейлі. — І стан її погіршується. Люба, люба моя Розо! Як я житиму без тебе?

Старенька впала в такий розпач, що Олівер, сам насилу стримуючи бажання заплакати, наважився твердим, як ніколи, голосом попросити її заспокоїтись, хоча б заради хворої дівчини.

— І подумайте, пані, — провадив Олівер з очима, повними сліз, — подумайте самі, яка вона молода, яка добра, скільки втіхи й радощів дарує людям! Та я певен, чуєте, певен, що вона не умре. Господь не дасть їй умерти, знаючи вашу доброту, він не дасть їй умерти і заради вас, і заради неї самої, і заради всіх, кому не буде без неї щастя. Господь нізащо не дасть їй умерти такою молодою.

— Годі! — мовила місіс Мейлі, кладучи руку Оліверові на голову. — Бідолашний мій хлопчику, ти розмірковуєш як дитина. Але ти нагадав мені про мій обов'язок. На хвилину я забула про нього, Олівере, але сподіваюся, що мені це проститься, бо я стара, надивилася хвороб і смертей на своєму віку і знаю, як тяжко переживати тих, кого любиш. Так, я надивилася всякого і знаю, що доля не завжди щадить наймолодших і найкращих з-поміж тих, кого ми любимо. Але це має втішати нас у нашому горі, бо небо справедливе, і такі випадки свідчать якнайпереконливіше, що існує світ, кращий за наш, і невинна душа відлітає туди легко й швидко. Нехай буде воля божа! Я люблю її, і господь знає, як я її люблю!

Олівер слухав місіс Мейлі й дивувався: куди подівся її розпач! Одним зусиллям волі старенька опанувала себе, підвела голову, стала знову спокійною і стриманою. І згодом не раз його дивувало те, що ця твердість більше не зраджувала її, і, незважаючи на всі турботи й тривоги, пов'язані з хворобою дівчини, місіс Мейлі весь час зберігала спокій і самовладання, виконуючи свої обов'язки вправно і, певне, навіть бадьоро. Але Олівер був ще малий і не знав, на що здатні люди сильної вдачі за тяжких випробувань. Та й звідки йому було знати, коли навіть самі ті вольові натури рідко про це здогадуються.

Проминула тривожна ніч. А вранці віщування місіс Мейлі справдилися. Роза горіла в страшній гарячці.

— Що ж, Олівере, сльозами тут не зарадиш — нам треба діяти, — сказала місіс Мейлі і, приклавши палець до уст, пильно зазирнула йому в очі. — Треба, щоб цей лист якнайшвидше потрапив до містера Лосберна. Для цього його слід віднести до містечка — польовою стежкою туди щонайбільше чотири милі, — а звідти відправити вершником-гінцем прямо до Чертсі. Звернешся до господаря заїзду, він тобі допоможе. Я покладаюся на тебе, Олівере, бо внаю, що ти зробиш усе до ладу.

Оліверові аж дух перехопило, але й без слів видно було, що він ладен ту ж мить кинутись виконувати доручення.

Трохи повагавшись, місіс Мейлі додала:

— Ось іще один лист. Але я ще не вирішила — відсилати його зараз чи почекати, поки з'ясується, як воно буде з Розою. Цей лист має потрапити до адресата лише в разі справжньої небезпеки.

— Його теж треба відіслати до Чертсі? — спитав Олівер, простягаючи руку, що тремтіла від бажання якнайшвидше вирушити в дорогу.

— Ні, — відповіла старенька, механічно віддаючи йому листа.

Олівер глянув на конверт і побачив, що адресовано листа містерові Гаррі Мейлі, який мешкає в маєтку якогось високоповажного лорда; більше він нічого прочитати не встиг.

— То відіслати його, пані? — спитав Олівер, нетерпляче звівши на неї очі.

— Знаєш, мабуть, не треба, — відповіла місіс Мейлі, забираючи листа. — Почекаємо до завтра.

Вона дала Оліверові свого гаманця, і хлопець, не гаючи більше й хвилини, чимдуж помчав до містечка.

Він біг через поля стежками й вузенькими межами, то зникаючи між високих хлібів, то вискакуючи на скошені луки, де люди складали в копиці сіно; лише коли-не-коли він зупинявся, щоб трохи віддихатись, і врешті, спітнілий, захеканий, запорошений, дістався до майдану сусіднього містечка.

Тут хлопець зупинився й озирнувся, шукаючи очима заїзду. Майдан обступали білий будинок банку, червона броварня, жовта ратуша, а з четвертого боку — велика, пофарбована в зелене дерев'яна споруда з вивіскою "Джордж". До цього будинку й кинувся Олівер.

Форейтор, що дрімав у підворітті, вислухав його й порадив звернутися до конюха, а той у свою чергу, вислухавши Олівера від слова до слова, порадив йому звернутися до хазяїна заїзду — високого чоловіка з голубою краваткою, в білому капелюсі, темно-коричневих бриджах і такого ж кольору чоботях, що стояв, прихилившись до помпи біля воріт стайні й колупав у зубах срібною зубочисткою.

Цей джентльмен повагом перейшов до пивниці й заходився виписувати рахунок; справа ця забрала чимало часу, а коли рахунок був готовий і сплачений, то довелося чекати, поки осідлають коня й вирядять гінця, — на це пішло ще добрих десять хвилин. Олівер, доведений до розпачу нетерпінням і тривогою, ладен був уже сам скочити на коня й погнати його учвал до найближчої поштової станції. Нарешті все було готове; Олівер слізно попросив гінця доставити листа якнайшвидше, гонець дав остроги коню, кінь з копита рвонув у галоп по нерівному брукові майдану, й за хвилину вершник залишив позаду містечко й помчав широким шляхом.

Задоволений тим, що по допомогу нарешті послано й доручення виконане з найменшою затратою часу, Олівер весело побіг через двір. У воротях він ненароком налетів на рослого чоловіка в плащі, який саме виходив з дверей заїзду.

— Гей! — вигукнув незнайомець, уп'явши очі в Олівера й раптом задкуючи. — Що це за чортівня?

— Даруйте, сер, — сказав Олівер, — я дуже поспішаю додому й не помітив, що ви виходите.

— Нечиста сила! — пробурмотів чоловік, приголомшено дивлячись на хлопця своїми великими чорними очима. — Хто б міг подумати? Згинь, маро! Він і з могили вилізе, щоб стати мені на дорозі!

— Вибачте, — пробелькотів Олівер, збентежений диким поглядом незнайомця. — Сподіваюсь, я вас не дуже боляче вдарив?

— Щоб ти згнив! — люто процідив крізь зуби чоловік у плащі. — Якби мені стало мужності сказати єдине слово, від тебе б на другий день і сліду не лишилося. Щоб тебе чорти вхопили, щоб на тебе чума напала, сатанинський виплодку! Що ти тут робиш?

Вигукуючи ці безладні слова, трясучи кулаками, він ступив до Олівера, але нараз ноги його підкосились, він упав на землю і з піною на губах забився в корчах.

Якусь мить Олівер вражено дивився на муки божевільного (а він вирішив, що чоловік цей — божевільний), а тоді кинувся до заїзду по допомогу. Тільки-но хворого перенесли до приміщення, хлопчик нарешті щодуху помчав додому, надолужуючи згаяний час. Біжучи, він зачудовано й не без страху міркував про дивну поведінку незнайомця.

А втім, Олівер думав про цю подію недовго: повернувшись додому, він перейнявся іншими турботами, які змусили його забути все, що стосувалося його власної особи.

Стан Рози Мейлі швидко погіршувався, і ввечері вона почала марити. Місцевий лікар не відходив від її ліжка. Оглянувши хвору, він одвів убік місіс Мейлі й сказав їй, що Розина хвороба вкрай небезпечна.

— Щиро кажучи, — додав він, — урятувати її може тільки чудо.

Скільки разів тієї ночі Олівер підводився з ліжка, навшпиньки скрадався до сходів і прислухався до кожного звуку з кімнати хворої! Скільки разів його кидало в дрож і холодний піт виступав на його чолі, коли, нажаханий раптовим тупотом чиїхось ніг, він вирішив, що сталося те, про що страшно навіть подумати! І чи ж можна порівняти всі попередні палкі його молитви з тими, які він звертав до неба тепер, ревно, нестямно благаючи зберегти життя милій добрій дівчині, що вже стояла на краю могили!

О, яка це мука, страшна, нестерпна мука — усвідомлювати своє безсилля, коли життя дорогої тобі людини висить на волоску! Невблаганна уява малює жахливі картини, що позбавляють тебе здатності мислити, шматують серце, забивають дух; ти не знаходиш собі місця, тебе опановує гарячкове бажання робити щось, будь-що, аби тільки полегшити біль, зменшити небезпеку, яка тобі не підвладна; і ти вже не просто зневажаєш, а ненавидиш себе за власну безпорадність! Немає муки страшнішої, й ніяке напруження волі, ніякі зусилля не можуть угамувати її в ці хвилини нестримного безпросвітного розпачу.