Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 48

Настав ранок, але в будинку панувала гнітюча тиша. Всі розмовляли пошепки. Час від часу з-понад хвіртки завирали стурбовані обличчя, додому селянки та їхні діти поверталися у сльозах. Цілий той нескінченний день і ще довго по тому, як споночіло, Олівер тупцявся по садку, щохвилі здіймаючи очі до кімнати хворої й здригаючись, — бо, здавалося, за тим темним завішаним вікном причаїлася смерть.

Пізно ввечері приїхав доктор Лосберн.

— Як це тяжко, — мовив він, відвертаючись. — Така молода, така славна. Але надії майже немає.

Знову настав ранок. Сонце зійшло таке ясне, таке веселе, наче на землі не існувало ні горя, ні турбот. Усе довкола — кожний листочок, кожна квітка — вітало новий день, у розмаї кольорів, багатоголоссі звуків буяло радісне свято життя, і серед цієї краси і щастя швидко згасало чарівне юне створіння.

Олівер пробрався на старий цвинтар і, присівши на зелений горбочок, дав волю сльозам.

День видався такий тихий і погожий, залитий сонцем довколишній краєвид сяяв такою красою, пташки так весело співали у вітті, гайворон так вільно ширяв у небесній блакиті, все довкола повнилося таким переможним торжеством життя, що коли хлопчик звів догори свої зболілі очі, йому раптом спало на думку: ні, о такій норі не вмирають, і Роза не умре, не може вмерти, коли навіть ці найпростіші істоти живуть і радіють; могили час копати холодної, безрадісної зими, а не сонячного, запашного літа. Олівер уже ладен був навіть повірити, що саван призначений лише для тих, хто помер у старезному віці, і ніколи не огортає своїми страшними складками тіла молоді і прекрасні.

Аж раптом ці дитячі думки урвав удар церковного дзвона. Дзвін бамкнув ще і ще раз, сповіщаючи про похорон. Брама відчинилась, і на цвинтар увійшла погребальна процесія; до грудей бідно вдягнених людей були пришпилені білі розетки — отже, небіжчик помер молодим. Простоволосі, вони обступили могилу, і серед тих, що плакали, була мати — донедавна мати. А сонце світило так само ясно, і пташки співали собі, наче нічого й не сталося.

Повертаючись додому, Олівер згадував, як дбала про нього Роза, і душу його зігрівала надія, що все ж таки знову настануть щасливі часи; тоді вже він робитиме все, геть усе, щоб довести їй свою любов і вдячність! Ні, він не мав підстав докоряти собі за черствість чи неуважність — його відданість дівчині була беззастережна; а проте в пам'яті зринали численні випадки, коли, як тепер йому здавалося, він міг би виявити більше старанності, більше запопадливості, — і кожен такий спогад краяв його серце гострим болем. Не забуваймо, ніколи не забуваймо про чуйність у своїх стосунках з ближніми нашими, бо кожна смерть викликає в тих небагатьох, хто знав небіжчика, гірке усвідомлення власної недбалості, легковажності, забудькуватості — і невикористаних можливостей перепроситися за них. Немає гризоти, гіршої за запізнілу, і уникнути її тортур можна лише в один спосіб — пам'ятаючи про це.

Олівер застав місіс Мейлі в маленькій вітальні. В нього похололо на серці: старенька доти не відходила від ліжка хворої, і він злякано подумав, яка причина примусила її покинути кімнату дівчини. Виявилося, що Роза поринула в глибокий сон, прокинувшись від якого, вона або одужає й повернеться до життя, або скаже їм останнє "прощай".

Не знати, скільки годин вони просиділи, прислухаючись, боячись бодай словом порушити тишу. Принесли обід, але вони до нього не доторкнулись; відсутнім, невидющим поглядом стежили вони за сонцем, яке опускалося дедалі нижче і врешті залило небо й землю тими соковитими барвами, що передують сутінкам. Нараз вони насторожилися, почувши чиїсь кроки, і мимоволі кинулися до дверей. Увійшов містер Лосберн.

— Що з Розою? — вигукнула старенька. — Кажіть одразу. Я все стерплю, тільки не цю непевність! Кажіть же, бога ради!

— Заспокойтеся, — мовив лікар, підтримуючи її. — Прошу вас, моя люба, заспокойтеся.

— Пустіть мене, заради всього святого! Дівчинко моя! Вона вмерла! Вона вмирає!

— Ні! — палко скракиув лікар. — Присягаюся всеблагим і милостивим господом нашим — вона житиме на радість усім нам ще довгі літа!

Старенька вклякла навколішки і склала була руки, але сили, що так довго підтримували її, відлетіли до неба разом з першими словами вдячної молитви, і вона впала на руки свого друга.

Розділ XXXIV

подає деякі попередні відомості про одного молодого джентльмена, що вперше з'являється на сцені, й оповідає про нову Оліверову пригоду

Від надміру щастя Олівер був сам не свій. Несподівана звістка ошелешила його, він не міг ні плакати, ні говорити, ні спочивати. Він навіть не розумів як слід, що відбувається довкола, аж поки, наблукавшись до знемоги у вечірній тиші, не зайшовся плачем, який враз полегшив йому душу й прояснив думки, і тільки тоді він усвідомив по-справжньому, яке щастя принесла з собою ця зміна, який нестерпний тягар звалився з його душі.

Вже смеркло, коли Олівер повертався додому з великим оберемком квітів, які він добирав з особливою любов'ю, щоб прикрасити кімнату хворої. Швидко простуючи дорогою, він раптом почув, що його наздоганяє на всьому скаку якийсь екіпаж, озирнувся й побачив карету. Коні мчали учвал, а дорога була така вузька, що йому довелось притиснутися до якихось воріт, щоб пропустити їх.

Коли карета проминула його, Олівер побачив у її вікні гладкого чоловіка в білому нічному ковпаку; обличчя видалося хлопчику знайомим, але розгледіти його за ту коротку мить він не встиг. Та за мить білий ковпак висунувся з вікна і громовий голос наказав кучерові спинитись, що той і зробив, осадивши розгарячених коней. Білий ковпак знову вистромився з вікна, і той самий голос окликнув Олівера:

— Агов! — крикнув голос. — Олівере, що чути? Як там міс Роза? Ну кажи ж!

— Це ви, Джайлзе? — вигукнув Олівер, підбігаючи до карети.

Джайлз струснув своїм нічним ковпаком і розтулив був рота, щоб відповісти, коли раптом його відштовхнув молодий джентльмен, який сидів у другому кутку карети.

— Як вона? — схвильовано крикнув він. — Відповідай одним словом: краще чи гірше?

— Краще, набагато краще! — квапливо відповів Олівер.

— Слава богу! — вигукнув джентльмен. — А ти певен цього?

— Цілком, сер! їй стало краще лише кілька годин тому, і містер Лосберн каже, що небезпека зовсім минула, Не кажучи більше ні слова, джентльмен відчинив дверцята, зіскочив на землю і, схопивши Олівера за руку, відвів убік.

— Це правда? Ти певен, що не помиляєшся, хлопчику мій? — спитав він тремтячим голосом. — Прошу, не обманюй мене, не буди марних надій!

— Я б нізащо не обманув, сер, — відповів Олівер. — Можете не сумніватись. Містер Лосберн сказав, що міс Роза житиме на радість нам ще довгі літа. Так і сказав — я сам чув.

Від згадки про ту щасливу хвилину на очах Олівера виступили сльози. Незнайомець відвернувся й кілька хвилин простояв мовчки. Оліверові здалося, що з грудей його вихоплюється ридання, але, добре розуміючи, що робиться в нього на душі, він вирішив не турбувати прибульця зайвими словами і вдав, ніби уважно роздивляється свій букет.

Тим часом містер Джайлз у своєму білому ковпаку сидів на приступці карети, спершись ліктями на коліна, і витирав очі синьою в білий горошок бавовняною хусткою. Видно було, що хвилювання його аж ніяк не вдаване: коли бідолаха обернувся на оклик молодого джентльмена, очі його були зовсім червоні.

— Знаєте, Джайлзе, — мовив той, — ви, мабуть, їдьте далі самі, а я піду поволі пішки, щоб зібрати думки перед зустріччю з матір'ю. Скажете їй, що я незабаром прийду.

— Даруйте, містере Гаррі, — відповів Джайлз, востаннє обтираючи свою пом'яту фізіономію, — але, коли ваша ласка, доручіть це форейторові. Мені не можна показуватися покоївкам у такому вигляді, сер, бо вони раз і назавжди втратять до мене повагу.

— Що ж, хай буде по-вашому, — всміхнувся Гаррі Мейлі. — Нехай кучер їде з нашими речами вперед, а ви йдіть з нами. Тільки спершу перемініть свій нічний ковпак на щось пристойніше, а то люди вважатимуть нас за божевільних.

Спохопившись, містер Джайлз здер з голови й похапцем сунув до кишені свій недоладний головний убір і взяв з карети звичайного солідного капелюха. Потім карета поїхала вперед, а Джайлз, містер Мейлі й Олівер неквапно рушили пішки.

По дорозі Олівер раз у раз скидав зацікавлений погляд на гостя. То був молодик років двадцяти п'яти, середнього зросту, з гарним відкритим обличчям і приємними, невимушеними манерами. Незважаючи на різницю в роках, Гаррі був дуже схожий на місіс Мейлі, — якби він навіть не назвав її своєю матір'ю, Олівер, певно, й сам здогадався б, ким вона йому доводиться.

Місіс Мейлі нетерпляче виглядала свого сина з ґанку будиночка. Обнімаючись, обоє не приховували свого хвилювання.

— Мамо, чому ти не написала мені раніше? — прошепотів Гаррі.

— Я написала, — відповіла місіс Мейлі, — але вирішила не посилати листа, поки не почую, що скаже містер Лосберн.

— Але чи слід було зволікати, коли могло статися те, що мало не сталося? Якби Роза… ні, я не можу вимовити цього слова… якби її хвороба скінчилась інакше, ти б сама собі ніколи цього не простила! І мене зробила б нещасним на все життя.

— Якби сталось оте, Гаррі, — сказала місіс Мейлі, — твоє серце, боюся, однаково розбилося б назавжди, і один день туди чи сюди його б не врятував.

— Чи ж дивно було б, якби воно розбилось? — вигукнув молодий джентльмен. — А втім, "якби" тут — зайве слово. Ви це знаєте, мамо… Дуже добре знаєте…

— Так, я знаю, що Роза гідна найпалкішого, найчистішого кохання, яке тільки може існувати на землі. Я знаю, що її любов і відданість заслуговують не на просту взаємність, а на глибоке й невмируще почуття. Коли б я не знала цього, коли б до того ж не була певна, що найменша зміна в ставленні до неї того, кого вона любить, заподіє їй смертельну рану, мені б не так важко було виконати свій обов'язок, бо тоді б сумніви не краяли моєї душі і я зробила б це з легким серцем.

— Ви жорстокі до мене, мамо, — мовив Гаррі. — Невже ви й досі вважаєте мене хлопчиком, який не знає, чого він хоче, й не може розібратись у власних почуттях?

— Я вважаю, мій любий сину, — відповіла місіс Мейлі, кладучи йому руку на плече, — що молодості властиві благородні поривання, високі почуття, які тривають, однак, недовго; і що, задоволені, такі почуття зникають так само швидко, як виникли.