Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 50

Але це ще не найдивовижніше явище, властиве такому станові. Незаперечно доведено, що хоч у цей час ми нічого не бачимо й не відчуваємо, на наші думки й на образи, що снуються в нашій сонній уяві, може впливати і впливає насправді навіть мовчазна присутність якогось стороннього предмета, якого, може, й не було поряд, коли ми заплющували очі, й про близькість якого ми й не підозрювали перед сном.

Олівер був цілком свідомий того, що сидить у своїй кімнатці, що на столі перед ним лежать книжки й що запашний вітерець шелестить у гіллі кущів за вікном. А проте він спав. Та зненацька щось змінилося в його оточенні; повітря стало задушним і затхлим, і він з жахом подумав, що знов опинився у Фейгіновім лігві. Тепер він бачив бридкого дідугана: той сидів у звичному своєму кутку, показував на хлопця пальцем і щось шепотів чоловікові, який сидів поряд з ним, відвернувши обличчя.

— Ша, дорогесенький мій! — шепотів старий. — Ну, звісно, це він. Ходімо звідси.

— Він! — начебто відповів незнайомий. — Хіба ж я міг помилитись? Та якби стонадцять чортів прибрали його подобу і він сам був між ними, я б шостим чуттям упізнав його серед інших! Якби би закопали його у найглибшу яму і провели мене над тим місцем, я б упізнав, де він лежить, упізнав без могили й надгробка!

Чоловік проказав це з такою лютою ненавистю, що Олівер зі страху прокинувся й скочив на ноги.

Боже праведний, що це? Чому серце його мало не зупинилось, чому він занімів, скам'янів? Там… там… за вікном… так близько, що він міг би доторкнутись до нього, якби не відсахнувся, стояв, уп'явшись у нього очима, Фейгін. А поряд, пополотнілий від люті чи жаху, а може, і від того і від того, стояв той самий чоловік, з яким Олівер зіткнувся біля заїзду.

Це тривало одну мить, коротку і страшну, мов спалах блискавки. А потім обидва зникли. Але вони впізнали його, а він — їх, і обличчя їхні закарбувались у його пам'яті так, наче вони були вирізьблені з каменю й маячіли в нього перед очима, відколи він народився. Якусь хвилю він стояв мов укопаний, а тоді вискочив з вікна в садок і почав голосно кликати на поміч.

Розділ XXXV

оповідає про незадовільне завершення Оліверової пригоди, а також про досить важливу розмову між Гаррі Мейлі й Розою

Вискочивши на крик, мешканці будинку застали Олівера в садку. Блідий, приголомшений, він показував на луки за будинком і белькотів: "Єврей! Єврей!"

Містер Джайлз ніяк не міг збагнути, що це має означати, але Гаррі Мейлі, який відзначався більшою кмітливістю і вже знав від своєї матері Оліверову історію, відразу все зрозумів.

— Куди він побіг? — спитав Гаррі, хапаючи важкого дрючка, що навернувся йому на очі.

— Туди, — показав Олівер. — Вони враз кудись зникли.

— Виходить, вони в канаві! — вигукнув Гаррі. — За мною! І не відставайте.

Він переплигнув через живопліт і помчав так швидко, що не відстати від нього було просто неможливо.

Джайлз усе ж намагався не відстати, Олівер біг за Джайлзом, а за хвилину-дві містер Лосберн, який саме повернувся з прогулянки, теж перевалився через живопліт, скочив з несподіваною як на нього проворністю на ноги й досить-таки прудко погнався слідом, голосним криком вимагаючи, щоб йому пояснили, що сталося.

Так вони мчали без упину, не зводячи духу, аж поки Гаррі, добігши до канави в тому місці, куди показував Олівер, заходився ретельно обшукувати її та прилеглі кущі. Це дало можливість іншим наздогнати його, і Олівер пояснив нарешті містерові Лосберну, яка подія спричинилась до цієї шаленої гонитви.

Але всі пошуки виявилися марними. Не було жодного свіжого сліду. Вони стояли тепер на невеликому пагорбку, з якого на три-чотири милі проглядались усі довколишні поля. Ліворуч, в улоговині, лежало село, але щоб дістатися до нього шляхом, який показав Олівер, утікачам довелося б дати доброго гака відкритим полем, і вони не встигли б так швидко зникнути з очей. Праворуч, за лукою, починався густий ліс, але й до лісу вони б за такий короткий час не добігли.

— Певно, тобі приснилось, Олівере, — сказав Гаррі Мейлі.

— О ні, сер! — відповів Олівер, здригаючись на саму згадку про вираз обличчя старого негідника. — Я бачив його зблизька. Я бачив їх обох, ну, так само, як оце бачу вас.

— А хто був той другий? — спитали разом Гаррі й містер Лосберн.

— Отой чоловік, про якого я вам розповідав, — той, що накинувся на мене біля заїзду, — відповів Олівер. — Ми подивились один одному просто в очі, і я можу заприсягтися — це був він.

— І ти певен, що вони побігли в цей бік? — спитав Гаррі.

— Певен! Так само, як певен, що бачив їх за вікном, — відказав Олівер. І додав, показуючи на живопліт, що відділяв садок від поля — Той високий перескочив отам, а Фейгін відбіг кілька кроків праворуч і шмигнув в оцю дірку.

Слухаючи Олівера, обидва джентльмени пильно стежили за виразом його обличчя. Тепер вони перезирнулись, мовби кажучи один одному — ні, він не бреше. А проте ніде довкола не видно було слідів поспішної втечі. Висока трава була потолочена лише там, де пробігли вони самі. І жодного відбитку черевика у вогкій землі на дні й по краях канави, жодної ознаки того, що за останні кілька годин тут ступала нога людини.

— Дивно, — мовив Гаррі.

— Дивно? — озвався лікар. — Та самі Бледерз і Даф тут розвели б руками.

Хоч шукати далі явно не було сенсу, вони не здавались, аж поки не смеркло, і тільки тоді, нарікаючи на темряву, повернулися додому. Джайлза вирядили обійти всі шинки сусіднього села — подивитися, чи немає там незнайомців, що зовнішністю й одягом відповідали б прикметам, які запам'ятав Олівер. Зовнішність єврея, в усякому разі, не могла не привернути уваги людей, якщо він заходив туди випити чи блукав вулицями. Але жодних відомостей, що могли б розкрити таємницю чи принаймні що-небудь пояснити, Джайлз не здобув і повернувся додому ні з чим.

Наступного дня вони знову шукали слідів у полі й розпитували людей, але так само безрезультатно. На третій день містер Мейлі з Олівером поїхали до сусіднього містечка, сподіваючись там почути що-небудь про нежданих гостей, але це нічого не дало. Минуло ще кілька днів, і про таємничу подію почали забувати, як завжди, коли цікавість людська, не маючи більше поживи, згасає сама собою.

Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила із своєї кімнати, гуляла потроху в садку і, спілкуючись із своїми рідними й близькими, звеселяла їхні серця.

Та хоч ця радісна зміна благотворно подіяла на всіх мешканців будиночка і в стінах його знову залунали жваві голоси й веселий сміх, часом у поведінці декого з них — навіть самої Рози — з'являлася певна стриманість, і Олівер, звісно, не міг не помітити цього. Місіс Мейлі з сином часто й надовго усамітнювались, а на Розиному обличчі не раз видно було сліди сліз. Після того як містер Лосберн оголосив дату свого від'їзду до Чертсі, всі ці ознаки напруження стали помітнішими: тепер уже ясно було, що якась обставина позбавляє душевного спокою і дівчину, і, можливо, ще когось.

Врешті одного ранку, коли Роза сиділа сама в їдальні, туди ввійшов Гаррі Мейлі і, повагавшись, попросив її приділити трохи часу для розмови з ним.

— Я заберу у вас мало часу… зовсім мало, Розо, — сказав він, підсовуючи до неї свого стільця. — Ви вже здогадалися, про що я хочу говорити: найпотаємніші, найзаповітніші мрії мої відомі вам, хоч ви й не чули їх з моїх уст.

Роза була дуже бліда, але, можливо, це пояснювалось її недавньою хворобою. Вона тільки кивнула головою і, чекаючи, що він скаже далі, схилилася до вази з квітами.

— Я… я мав би давно вже виїхати звідси, — мовив Гаррі.

— І вам слід було б виїхати, — відповіла Роза. — Даруйте, що кажу це, але краще було б, якби ви виїхали раніше.

— Мене гнав сюди нестерпний, найтяжчий у світі страх, — сказав молодик. — Страх, що я втрачу найдорожчу мені людину, ту, до якої звернені всі мої бажання й надії. Ви вмирали, душа ваша витала між землею і небом. А ми ж знаємо: коли хвороба уражає юні, прекрасні, добрі створіння, чисті душі їхні несвідомо пориваються до осяйної своєї оселі вічного спокою; ми знаємо — на все воля господня! — що найкращі, найпрекрасніші з-поміж нас надто часто в'януть, тільки-но розцвівши.

Від цих слів очі доброї дівчини наповнилися сльозами; ось одна сльозина впала на квітку й заблищала в ній, зробивши її ще гарнішою, — неначе засвідчивши єдність юного дівочого серця з усіма найпрекраснішими витворами природи.

— Душа істоти прекрасної і чистої, як ангел божий, тріпотіла між життям і смертю, — палко провадив Гаррі. — І хто міг сподіватися, що, вже побачивши той далекий світ, що був їй рідним, жаданим, вона схоче повернутися до падолу земного, з усіма його турботами й стражданнями! Розо, Розо, знати, що ви танете, мов легка тінь під променем з небес, не мати надії, що вас збережено буде для тих, хто ще скніє на цім світі, — бо чи заслужили ми на це? — усвідомлювати, що місце ваше там, в осяйній височині, куди дочасно відлетіло так багато найкращих, найневинніших з-поміж нас, а проте молитись усупереч цим утішним думкам, щоб небо не забирало вас, зглянулося над тими, хто вас любить, — це були страшні, нестерпні тортури! Вони краяли мені душу вдень і вночі, здіймаючи в ній бурхливий потік страшних видінь, розпачливих думок, себелюбних жалів, — бо ви ж могли вмерти, не довідавшись, як безмежно я вас кохаю! Дивно, як потік той не поглинув мій розум. Ви одужали. Крапля по краплі щоденно, навіть щогодинно, здоров'я поверталося до вас, і краплі ці поволі наповнювали тоненький, слабкий струмінь життя, що ледь пульсував у вас, прискорювали й посилювали його. Я стежив, як ви поверталися від смерті до життя, і сльози радості й кохання сліпили мені очі. Не кажіть же мені, що ви воліли б позбавити мене цих почуттів. Вони збагатили мене любов'ю до всього людства.

— Я хотіла сказати зовсім не те, — мовила дівчина, заливаючись сльозами. — Я просто вважаю, що вам слід поїхати звідси, бо на вас чекають важливі й благородні справи в ім'я достойної вас мети.

— У світі немає мети достойнішої, ніж боротьба за серце такої дівчини, як ви, — відповів молодик, беручи її за руку. — Розо, люба, кохана Розо! Багато-багато років я кохаю вас, сподіваючись здобути славу й потім гордо повернутися додому й сказати вам, що слава потрібна була мені лише для того, щоб розділити її з вами.