Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 54

— Надумали вистежити мене?

— Та ні, я хочу тільки довідатись, кого ж мені там питати? — відповів містер Бамбл, показуючи на клаптик паперу.

— Монкса! — відповів незнайомець і квапливо попростував далі.

Розділ XXXVIII

який містить звіт про те, що відбулося між подружжям Бамблів і містером Монксом під час їхньої вечірньої зустрічі

Був похмурий, паркий літній вечір. Чорні хмари, що цілий день клубочились на обрії, тепер облягли небо густою, майже нерухомою масою, і перші великі краплі дощу — провісниці близької грози — вже падали на землю, коли містер і місіс Бамбл, звернувши з головної вулиці, рушили до передмістя — вбогих напівзруйнованих будинків, розкиданих у гнилому, болотистому низькодолі понад річкою за милю чи дві од міського центру.

Обоє для цієї подорожі надягли стару, поношену одежу, яка, очевидно, мала і захищати їх від дощу, і не привертати до них нічиєї уваги. Чоловік ніс у руці ліхтар, поки що незасвічений, і йшов трохи попереду — мабуть, утоптував своїми ножиськами стежку для дружини. Вони йшли, не озиваючись одне до одного жодним словом; час від часу містер Бамбл стишував ходу і обертався, немов перевіряючи, чи не відстала від нього подруга життя; пересвідчившись, що вона йде за ним слідом, він прискорював крок, поспішаючи до місця побачення.

Місцевість, до якої вони простували, аж ніяк не можна було назвати сумнівною — всім віддавна було відомо, що вона правила за притулок покидькам суспільства, котрі, для годиться займаючись якимось промислом, жили насправді з грабунків та інших злочинів. Мешкали вони в халупах, зліплених нашвидку з цегли або збитих із погнилих, поточених шашелем корабельних уламків і скупчених без будь-якого ладу переважно над самою річкою. Кілька дірявих човнів, загрузлих у прибережному мулі й прив'язаних до низенької дамби, кинуті подекуди весла чи скручені канати мали б наводити на думку, що мешканців цих жалюгідних осель годує річка, але одного уважного погляду на весь цей завалящий непотріб вистачило б, щоб переконатися, що ним ніхто ніколи не користується і виставлено його тільки про людське око.

Посеред цієї купи халуп на самому березі височіла велика споруда, перехняблена так, що її горішні поверхи нависали над водою. Колись це була фабрика, яка, мабуть, давала заробіток мешканцям околиці. Але то було давно, а тепер будинок цей стояв руїною. Пацюки, шашіль і вода підточили палі, на які він спирався, і велика частина його вже завалилась у річку, а решта, яка зберігала ще сяку-таку рівновагу над темними хвилями, здавалося, чекала тільки слушної нагоди, щоб і собі пірнути слідом за тим, що було колись із нею єдиним цілим.

Перед цією руїною й зупинилося достойне подружжя саме в ту мить, коли здалеку розлігся перший гуркіт грому і дощ линув немов з відра.

— Це має бути десь тут, — мовив Бамбл, удивляючись у клаптик паперу в руці.

— Гей, ви там! — гукнув хтось згори.

Містер Бамбл задер голову й побачив чоловіка, що по пояс висунувся з вікна другого поверху.

— Заждіть, я зараз, — сказав чоловік і зник, зачинивши вікно.

— Це він? — спитала благовірна містера Бамбла. Містер Бамбл ствердно кивнув головою.

— Не забувай моїх застережень, — мовила наглядачка. — Не базікай зайвого, а то одразу викажеш нас із головою.

Містер Бамбл скрушно обдивлявся будинок і, здавалося, вже ладен був висловити сумнів щодо їхнього наміру, — чи не краще відкласти його на потім, — але йому завадила поява Монкса — той уже відчинив маленькі двері, біля яких вони стояли, й запросив їх жестом усередину.

— Та заходьте ж! — нетерпляче вигукнув він і тупнув ногою. — Доки мені вас чекати?

Місіс Бамбл якусь мить вагалась, та зрештою сміливо переступила поріг, не дожидаючи нових запрошень. Містер Бамбл, чи то соромлячись, чи то боячись відстати, рушив за нею. Він, як видно, почувався негаразд і майже втратив властиву йому гордовиту поставу.

— Якого біса ви там стовбичили під дощем? — звернувся Монкс до Бамбла, взявши двері на засув.

— Ми… ми тільки хотіли… трохи прохолонути, — затинаючись, промовив Бамбл і стривожено озирнувся навколо.

— Прохолонути! — повторив Монкс. — Та ніякі дощі і ніякі зливи не здатні згасити те пекельне полум'я, що його людина часом носить у собі. Вам не вдасться так легко прохолонути, і не сподівайтесь!

Промовляючи ці люб'язні слова, Монкс раптом обернувся до місіс Бамбл і втупився в неї таким гострим поглядом, що вона, хоча й була не з боязких, не витримала й опустила очі додолу.

— То оце та жінка? — запитав Монкс.

— Еге ж, та сама, — сказав містер Бамбл, пам'ятаючи настанови дружини.

— Ви, мабуть, гадаєте, що жінки не вміють зберігати таємниць? — озвалася наглядачка, відповідаючи Монксові таким самим пронизливим поглядом.

— Принаймні однієї таємниці вони ніколи не виказують, аж поки хтось її не викриє, — сказав Монкс.

— Якої саме? — запитала місіс Бамбл.

— Свого безчестя, — відповів Монкс. — Тому, коли жінка причетна до таємниці, викриття якої загрожує їй шибеницею або каторгою, я певен: вона нікому не прохопиться ні словом. Ви мене розумієте, добродійко?

— Ні, — відповіла місіс Бамбл, злегка червоніючи.

— Ну звісно, не розумієте, — сказав Монкс. — Та й де вам зрозуміти!

Обдарувавши обох співрозмовників кривою посмішкою і знову жестом запросивши їх іти за собою, господар квапливо пройшов через велику кімнату з низькою стелею. Він уже ступив був на сходи, чи, скоріше, драбину, що вела на другий поверх, де колись були склади, як раптом у відтулині над ними яскраво спалахнула блискавка, а за нею вдарив такий грім, що напівзруйнована будівля аж захиталася.

— Ви чуєте? — скрикнув Монкс, позадкувавши. — Чуєте, як він гримить і гуркоче — наче підсилений луною тисячі печер, де від нього сховалися дияволи. Ненавиджу грім!

Він постояв мовчки, затулившись руками, а коли відняв їх від обличчя, містер Бамбл, у якого душа сховалася в п'яти, побачив, що воно все скривилося й пополотніло.

— Такі напади мені не первина, — сказав Монкс, помітивши, як злякався містер Бамбл, — і часом спричиняє їх грім. Та хай це вас не тривожить: на цей раз уже все минулося.

З цими словами Монкс рушив нагору, і подружжя подалося слідом за ним. Він завів їх у кімнату, швидко зачинив віконницю і спустив ліхтар, що звисав із сволока на кінці мотузки, перепущеної через блок. Тьмяне світло ліхтаря падало на старий стіл і три стільці.

— А тепер, — сказав Монкс, коли вони посідали, — що скоріше ми приступимо до діла, то краще для всіх. Жінка знає, про що піде мова?

Запитання було звернене до Бамбла, та дружина випередила його й сама відповіла, що добре обізнана з суттю справи.

— Правду він сказав, що ви були біля тієї відьми в ніч, коли вона вмирала, і вона звірила вам якусь таємницю?..

— Що стосується матері того хлопця, якого ви назвали, — перебила його місіс Бамбл. — Так, це правда.

— Отже, перше запитання: що то була за таємниця?

— Це вже друге запитання, — розсудливо зауважила жінка. — Перше запитання — скільки вона коштує?

— А хто в біса це скаже, не знаючи, яка вона? — скрикнув Монкс.

— Та ви ж таки й скажете, я певна, — відповіла місіс Бамбл, яка була не з боязкого десятка, що переконливо міг засвідчити й супутник її життя.

— Гм… — багатозначно мовив Монкс і допитливо глянув на жінку. — Може, йдеться про щось коштовне, га?

— Може, й так, — стримано відповіла вона.

— Про якусь річ, котру взяли у неї? — провадив Монкс. — Щось таке, що було на ній. Або ж…

— Ви б краще призначили свою ціну, — перебила місіс Бамбл. — Я вже почула досить і зрозуміла, що ви саме той, з ким мені треба поговорити.

Містер Бамбл, якому його найдорожча половина ще й досі не відкрила більше, ніж він знав від самого початку, слухав їхню розмову, витягши шию і витріщивши очі. Він з неприхованим подивом переводив погляд то на дружину, то на Монкса і ще дужче здивувався, — якщо таке було можливе, — коли Монкс похмуро запитав, скільки вона хоче за свою таємницю.

— А в скільки ви самі її оцінюєте? — запитала жінка так само незворушно, як і досі.

— Може, вона не варта ні гроша, а може, потягне й двадцять фунтів, — відповів Монкс. — Кажіть, що ви знаєте, а там я побачу.

— Накиньте ще п'ять фунтів. Дайте мені двадцять п'ять фунтів золотом, — мовила жінка, — і я розповім вам усе, що знаю. Але не раніше!

— Двадцять п'ять фунтів! — вигукнув, відсахнувшись, Монкс.

— Я начебто ясно сказала, — зауважила місіс Бамбл. — Та й гроші невеликі.

— Де ж пак невеликі — за якусь нікчемну таємницю, що, може, й не важитиме для мене нічого! — роздратовано вигукнув Монкс. — За таємницю, що вже дванадцять років, а то й більше пролежала десь під спудом!

— Час не псує таких речей, їхня вартість тільки подвоюється, як це буває з добрим вином, — відповіла місіс Бамбл, зберігаючи непохитно байдужий вигляд. — А що таємниця лежала під спудом, то хтозна, є речі, які можуть пролежати дванадцять тисяч або й дванадцять мільйонів літ, а потім вийти на світ божий і явити чимало несподіваного.

— А якщо я віддам гроші задурно? — нерішуче спитав Монкс.

— То ви їх зможете легко забрати назад, — відповіла місіс Бамбл. — Я ж бо тільки жінка; я тут сама, цілком беззахисна.

— Не сама й не беззахисна, любонько, — обізвався містер Бамбл тремтячим від: страху голосом. — З вами я, моя люба. До того ж, — провадив містер Бамбл, за кожним словом цокаючи зубами, — містер Монкс справжній джентльмен і ніколи не допуститься насильства над парафіяльними службовцями. Містер Монкс знає, любонько, що я не молодий хлопчина і, може, сказати б, трохи підтоптався, та вій же чув, — напевне чув, любонько, — що я людина рішуча і стаю дужий, як лев, коли мене хтось роздратує. Досить тільки роздратувати мене…

Говорячи це, містер Бамбл схопив свого ліхтаря, вдаючи рішучість і лють, хоч сполоханий вираз його обличчя промовисто свідчив, що його таки треба роздратувати, і то добре роздратувати, перш ніж він зважиться на якийсь рішучий захід, звісно, коли той захід не спрямований проти слабосилих богадільців чи інших злидарів, яких зігнули в дугу,

— Ти дурень, — сказала на це місіс Бамбл, — і краще тримав би язика на припоні.

— А ще краще було б його відрізати, перш ніж іти сюди, якщо не вмієш говорити тихіше, — гостро зауважив Монкс.