Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 55

— То це ваш чоловік?

— Еге ж, чоловік! — зневажливо підтвердила місіс Бамбл.

— Я так і подумав, коли ви зайшли, — сказав Монкс, примітивши, як злостиво скинула вона оком на чоловіка. — Так воно й краще. Я волію мати діло з людьми, коли знаю, що їх пов'язують спільні інтереси. Я не жартую. А тепер дивіться!

Він витяг з бічної кишені полотняного гаманця, відлічив двадцять п'ять соверенів і посунув їх до жінки.

— Беріть, — сказав Монкс. — Ох, знову цей триклятий грім. Чуєте, він котиться ближче й ближче, от-от торохне над нашими головами. Хай він ущухне, тоді почнете свою розповідь.

Грім і справді прогуркотів мало не над самим дахом. А коли все затихло, Монкс підвів голову і підсунувся, щоб краще почути те, що мала розповісти місіс Бамбл. Обличчя всіх трьох майже торкались, бо чоловіки нахилилися над маленьким столом, а жінка подалася вперед, щоб її краще було чути. Тьмяне світло ліхтаря ще дужче відтінювало блідість їхніх збуджених облич, які в навколишній сутіні здавалися примарними.

— Коли ця жінка — ми її звали стара Саллі — вмирала, — зашепотіла місіс Бамбл, — ми з нею були самі…

— Більше там нікого не було? — так само пошепки перепитав Монкс. — Пригадайте, може, поруч лежала якась хвора чи недоумкувата старчиха, що могла почути, а то й зрозуміти, про що йшла мова?

— Ні, крім мене, не було ні душі, — відповіла жінка. — Коли вона сконала, я одна стояла біля її ліжка.

— Гаразд, — мовив Монкс, пильно вдивляючись їй у вічі. — Розказуйте далі.

— Вона розповіла про одну молоду жінку, — провадила наглядачка, — що кільканадцять років тому народила сина, не тільки в тій самій кімнаті, а й у тому самому ліжку, де тепер умирала стара.

— У тому самому? — тремтячими губами перепитав Монкс, озираючись через плече. — Боже мій! Отак воно буває в житті!

— То й був хлопець, про якого ви вчора говорили з ним, — розповідала далі місіс Бамбл, зневажливо кивнувши головою на свого чоловіка. — Повитуха обікрала його матір.

— Живу? — спитав Монкс.

— Ні, мертву, — відказала, злегка здригнувшись, жінка. — Ще й тіло не охололо, як вона вкрала ту річ, яку мати, вмираючи, благала зберегти для дитини.

— Вона продала її? — у розпачі скрикнув Монкс. — Скажіть, вона її продала? Де? Кому? Коли? Давно?

— Їй забракло сили говорити далі, — сказала місіс Бамбл. — Стара впала на подушку й померла.

— І більше не сказала ні слова? — вигукнув Монкс приглушено, від чого його голос здавався ще страшнішим. — Брехня! Вона сказала ще щось! Зі мною жарти погані! Я вас обох порішу, але дізнаюся, що вона сказала.

— Стара не вимовила більше ані слова, — спокійно відповіла жінка, так наче вибух люті дивного чужинця не справив на неї ніякого враження, чого не можна було сказати про містера Бамбла. — Вона тільки судомно вчепилася в мою сукню, а коли я побачила, що вона мертва, то розтулила їй руку і знайшла в міцно стиснених пальцях брудний клапоть паперу.

— І в ньому було… — перебив Монкс, нахиляючись ще ближче.

— Нічого в ньому не було, — сказала жінка. — То була заставна квитанція.

— На що? — спитав Монкс.

— Стривайте, не все одразу, — відповіла жінка. — Так от, стара спочатку, певно, берегла ті коштовні дрібнички, сподіваючись продати їх з найбільшим зиском, а потім однесла їх у заставу і щороку так чи так розживалася на гроші й сплачувала відсотки, щоб при потребі можна було їх викупити. Та не судилося їй діждатися тієї потреби. Я вже казала: стара померла, стискаючи в руці засмальцьований, зібганий клапоть паперу. Через два дні термін квитанції кінчався. Я теж подумала, що, може, колись матиму користь з тих речей, і тому викупила їх із застави.

— А де вони тепер? — швидко спитав Монкс.

— Ось тут, — відповіла жінка. Немов радіючи, що нарешті може позбутися їх, вона поспіхом кинула на стіл сап'яновий гаманець, де ледве міг би вміститися маленький французький годинник.

Монкс жадібно схопив гаманець і розкрив його тремтячими руками. В ньому лежав золотий медальйон, а в медальйоні — два пасма волосся й золота обручка.

— Всередині обручки викарбувано ім'я "Агнеса", — сказала жінка. — Далі залишено місце для прізвища, а ще далі — число. Як я дізналася згодом, дитина народилася через рік після цієї дати.

— І це все? — спитав Монкс, уважно оглянувши вміст гаманця.

— Все, — відказала жінка.

Містер Бамбл зітхнув з полегкістю, немов зрадівши, що розповідь скінчилась, а про те, щоб повернути двадцять п'ять фунтів, не було й згадки. Він тільки тепер наважився втерти рясний піт, що раз по раз капотів йому з носа.

— Що то була за історія, я не знаю, можу лише здогадуватися, — по короткій мовчанці сказала його дружина, звертаючись до Монкса. — Та й ні до чого воно мені — так безпечніше. Проте я маю до вас два запитання. Дозволите?

— Запитуйте, — трохи здивовано відказав Монкс, — але чи відповім я — це вже інше питання.

— Тобто вже, виходить, трете, — насмілився пожартувати містер Бамбл.

— Чи одержали ви від мене те, чого сподівалися? — спитала жінка.

— Так, — відповів Монкс. — Друге запитання?

— Що ви збираєтеся з цим робити? Ви не заподієте мені лиха?

— Ніколи, — одказав Монкс. — Ні вам, ні собі. Погляньте сюди! Тільки ані руште з місця, якщо вам дороге життя.

Він раптом відсунув убік стіл і, щосили смикнувши залізне кільце в підлозі, підняв біля самих ніг містера Бамбла потаємну ляду. Той квапливо відступив на кілька кроків.

— Зазирніть-но вниз, — запропонував Монкс, освітлюючи ліхтарем чорне провалля. — Не бійтеся мене. Я міг тихесенько спровадити вас туди, якби мав такий намір, бо ви сиділи якраз над лядою.

Заспокоєна цими словами, місіс Бамбл наблизилась до отвору. Цікавість розібрала і містера Бамбла, і він теж насмілився підійти ближче. Під ними вирувала розбурхана зливою річка, її хвилі хлюпотіли об покриті зеленою цвіллю палі, заглушуючи всі інші звуки. Колись тут був водяний млин; буйний пінявий потік бився об трухляві колоди та рештки млинових коліс, шалено рвався вперед і немовби набирав ще більшої сили, долаючи перепони, що затримували його навальний плин.

— Якщо кинути туди людське тіло, де воно буде завтра вранці? — спитав Монкс, погойдуючи ліхтар над темним колодязем.

— Миль за двадцять вниз за течією і до того ж геть пошматоване, — відповів містер Бамбл і аж зіщулився від тієї думки.

Монкс витяг маленький сап'яновий гаманець з-за пазухи, куди похапцем засунув його перед тим, прив'язав до свинцевого важка, що колись був частиною якогось блока й валявся на підлозі, і кинув у отвір. Гаманець стрімко полетів униз, ледь чутно плюснув і зник у бурхливому вирі.

Всі троє, перезирнувшись, зітхнули так, наче їм камінь із серця впав.

— От і по всьому! — сказав Монкс, опускаючи ляду, що з гуркотом упала на своє місце. — Коли море, як пишуть у книжках, повертає своїх мерців, то золото і срібло воно залишає собі, — тож хай забере і цей мотлох. Говорити нам більше нема про що, отож можна закінчити нашу приємну зустріч.

— Амінь, — жваво відгукнувся містер Бамбл.

— Сподіваюся, ви не плескатимете язиком? — сказав Монкс, глянувши на нього з погрозою. — За вашу дружину я спокійний.

— Ви можете покластися й на мене, добродію, — запевнив містер Бамбл, задкуючи до сходів і вельми ґречно відкланюючись. — Я мовчатиму заради нас усіх і заради себе самого, містере Монкс.

— Так воно буде краще для вас, — зауважив Монкс. — А тепер засвічуйте свого ліхтаря і мерщій забирайтеся геть.

На щастя, їхня розмова тут і скінчилася, бо інакше містер Бамбл, який, і далі вклоняючись, дійшов аж до самої драбини, неминуче полетів би сторчака вниз. Він засвітив свого ліхтаря від ліхтаря Монкса, — той відв'язав його від мотузки і тепер тримав у руці, — і, не намагаючись провадити бесіду, зліз униз, а за ним і його дружина. Монкс зійшов останній, перед тим постоявши трохи на сходах і впевнившись, що, крім шуму дощу і клекоту води в річці, ніде не чути жодного іншого звуку, Вони повільно й обережно перейшли кімнату внизу, бо Монкс здригався, від кожної тіні, а містер Бамбл, тримаючи ліхтаря над самою підлогою й злякано поглядаючи, чи немає десь тут іще потайної ляди, простував дуже легкою, нечутною ходою, аж надто дивною як на такого огрядного чоловіка. Монкс тихенько відчинив двері, і подружжя, кивнувши на прощання своєму таємничому знайомому, вийшло на темну вулицю, де періщив дощ.

Тільки-но двері за гостями зачинились, Монкс, який, судячи з усього, органічно не терпів самоти, гукнув хлопчика-служку, що досі ховався десь на першому поверсі. Звелівши йому йти попереду з ліхтарем, Монкс повернувся до кімнати, звідки щойно спустився.

Розділ XXXIX

виводить на сцену вже знайомих читачеві шановних осіб і оповідав, про що радилися достойний Монкс і достойний єврей

На другий день після того як шановна трійця, про яку йшлося в попередньому розділі, залагодила свою невеличку справу, містер Вільям Сайкс, прочумавшись надвечір від сну, буркотливим голосом запитав, котра година.

Кімната, в якій містер Сайкс поставив це запитання, вже була не та, де він мешкав перед своєю мандрівкою у Чертсі, хоча й містилась у тому самому районі Лондона, неподалік від його колишньої квартири. Зовнішнім виглядом вона значно поступалася попередній оселі — крихітна розміром, вона була до того ж скупо вмебльована і освітлювалась лише одним, пробитим у скісному даху, віконцем, яке виходило в брудний глухий провулок. Не бракувало тут і інших доказів того, що останнім часом доля була не дуже прихильна до цього славного джентльмена. Убогі меблі, відсутність будь-яких життєвих вигод, а також зникнення такого дрібного рухомого майна, як переміна одежі й білизни, промовляли про тяжкі злидні. Та й саме виснажене, худе обличчя містера Сайкса могло б засвідчити ці факти, якби вони потребували підтвердження.

Грабіжник лежав на ліжку, загорнувшись замість халата у своє біле пальто. Мертвотна блідість обличчя, так само як і чорна, густа, тиждень неголена щетина, і засмальцьований нічний ковпак анітрохи не прикрашали Сайкса. Собака, який сидів коло ліжка, то тужливо поглядав на свого господаря, то раптом, почувши десь надворі або на нижньому поверсі будинку якийсь шум, нашорошував вуха і стиха гарчав. Біля вікна, зосереджено латаючи старезний жилет — неодмінну частину повсякденного одягу Сайкса, — сиділа дівчина.