Принц і злидар - Сторінка 5

- Марк Твен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Не показуйте їм, як ви з радістю на це погодився, і тільки по личку леді Джен майнула тінь розчарування, коли вона почула, що блискучому кавалерові відмовлено в прийомі.

Запанувала мовчанка. Не розуміючи, чого це всі чекають, Том запитливо глянув на лорда Гертфорда. Той подав якийсь знак, але Том і тут не догадався, що то значить. Тоді на виручку поспішила догадлива принцеса Елізабет. Вона зробила реверанс і промовила:

— Може, його світлість принц, дозволить нам покинути його?

І Том відповів:

— Звичайно, міледі, для мене святе кожне ваше бажання. Але мені легше було б віддати вам усе, що тільки в моїй власті, ніж позбутися щастя й радості бачити вас. Прощайте і хай благословить вас бог!

Він посміхнувся про себе й подумав: "А я таки непогано зачитувався книжками про принців, навіть навчився трохи їхньої пишної мови".

Коли вельможні панни вийшли, Том стомлено сказав своїм опікунам:

— Дозвольте мені, мілорди, сісти десь у куточку й трохи відпочити.

Лорд Гертфорд відповів:

— Як бажано вашій високості. Ви нам наказуєте, а ми вас слухаємо. Вам справді треба добре відпочити, бо незабаром доведеться їхати до міста.

Він подзвонив. Увійшов паж, і лорд Гертфорд велів йому запросити сера Вільяма Герберта. Той умить з՚явився і повів Тома у внутрішні покої. Том простяг був руку, щоб напитися води, але вдягнений у бархат і шовки слуга схопив кубок і, схиливши одне коліно, підніс його Томові на золотому блюді.

Далі, зморившись, полонений сів і хотів був зняти з себе черевики, боязким поглядом прохаючи дозволу, але тут ще один розфранчений мучитель став перед ним навколішки й роззув його. Том почав був роздягатися далі, але слуги попереджали кожен його намір і, кінець кінцем, зітхнувши, він їм скорився. "Дивно, як вони ще не беруться дихати за мене!" пробурмотів він.

Закутаний у дорогий халат, він міг, нарешті, відпочити. Але заснути не міг, бо в голові роїлися думки, а в кімнаті було повно людей. Думок своїх спекатися він не мав сили, а відіслати слуг не зважився, не знаючи, як це зробити. Тож вони зосталися біля нього на превеликий жаль Тома і їх самих.

Коли Том вийшов, його вельможні опікуни лишилися самі. З хвилину вони мовчали, в задумі похитували головами, ходячи по кімнаті, потім лорд Сент-Джон промовив:

— Скажи одверто, що ти про все це думаєш?

— Одверто? От що. Король незабаром помре, а мій племінник збожеволів, божевільним зійде на престол і божевільним лишиться назавжди. Хай бог захистить Англію, бо їй незабаром потрібна буде поміч.

— Та, може, воно й так… але у тебе немає ніякого сумніву щодо…

Лорд Сент-Джон запнувся й змовк. Видно йому ніяково було висловити свою думку. Лорд Гертфорд підійшов до нього, глянув йому у вічі ясним, щирим поглядом і сказав:

— Кажи. Тут ніхто не почує, крім мене. Сумніву в чому?

— Мені й так дуже тяжко говорити про те, що спало мені на думку, а ти ще такий близький йому родич. Будь ласка, вибач, коли це образа, але чи не здається тобі дивним, що божевілля так змінило його поставу й манери? Вони й тепер величні й достойні принца, але в кожній дрібниці відчувається щось нове, не схоже на колишнє. А хіба не дивно, що божевілля стерло з його пам՚яті обличчя рідного батька? Що він забув усі знайомі звичаї й ознаки шани, які повинні віддавати йому придворні? Що, пам՚ятаючи латинську мову, він не згадав ні слова з грецької й французької? Не гнівайся, мілорд, але розвій мою тривогу. Мені спокою не дають його слова, що він не принц і…

— Мовчи! Те, що ти кажеш — зрада! Хіба ти забув наказ короля? Пам՚ятай, що, слухаючи тебе, я теж беру участь у злочині.

Лорд Сент-Джон пополотнів і поспішно сказав:

— Я винен, каюсь. Зглянься надо мною, не виказуй королеві, а я віднині й думати про це не буду. Пожалій мене, сер, не губи.

— Я задоволений, мілорд. Якщо ти ніколи ні мені, ні іншим не говоритимеш про свої сумніви, я все прощу, наче ти нічого й не казав. Але твої підозріння безглузді. Адже ж він син моєї рідної сестри. Я ще з колиски знаю його голос, обличчя, кожну рису. А божевільні часом гнуть і не такі химери, як його світлість принц. Хіба ти вже забув, як старий барон Марлі, збожеволівши, забув своє обличчя, яке він знав шістдесят років, і воно здавалося йому чужим? Він навіть називав себе сином Марії Магдаліни і запевняв, що голова його зроблена з іспанського скла. Бідолаха нікому не давав торкатися її, усе боявся, що вона от-от розіб՚ється. Покинь свої підозріння, мілорд. Це справжній принц — я добре його знаю — і незабаром він буде твоїм королем. Тобі б не завадило як слід подумати про це.

Лорд Сент-Джон докладав усіх зусиль, щоб як-небудь загладити свою вину, і без кінця повторював, що сумніви його тепер уже розвіялися назавжди. Далі лорд Гертфорд відпустив його, а сам лишився оберігати спокій принца. Він глибоко замислився і чим довше думав, тим більше хвилювався. Нарешті він почав ходити по кімнаті, бурмочучи про себе:

— Він мусить бути принцом! В усій країні не знайдеться смільчака, який узявся б запевняти, що між двома хлопцями різної крові й роду може бути така дивна схожість. Ну, а припустимо, що це так… то як би могли вони помінятися місцями? Ні, це безглуздя, безглуздя, безглуздя!

А згодом він додав:

— Якби це був самозванець і величав себе принцом Уельським, це було б природно й зрозуміло. Але хіба це самозванець, коли його визнає принцом сам король і всі придворні, а він зрікається свого сану й відмовляється від почестей. Ні, клянуся, це справді принц, тільки божевільний.

ПЕРШИЙ КОРОЛІВСЬКИЙ ОБІД ПРИНЦА

Десь о першій годині Том без ремства скорився церемонії переодягання до обіду. Його одягли так само пишно як і раніш, але вже по-новому. Кожна дрібниця туалету — від жабо до панчіх — була інша. Потім його врочисто провели у простору багату світлицю, де стояв стіл, накритий на одну особу. Увесь посуд був з кованого золота з коштовними візерунками роботи Бенвенуто. У світлиці було повно почесних слуг. Капелан проказав молитву, і Том хотів був уже взятися до їжі, бо його давно мучив голод, але його спинив граф Берклі, який почав підв՚язувати йому серветку. Почесний обов՚язок підв՚язувати серветку принцові Уельському переходив з покоління в покоління в роду цього вельможі. Поблизу був і чашник, що попереджав усяку спробу Тома налити собі вина. Тут же стояв і спробник, який повинен був на першу вимогу його високості принца Уельського куштувати всяку підозрілу страву, ризикуючи отруїтися. Правда, за тих часів він стояв коло столу лише для декорації, але ще кілька поколінь тому ця висока посада була не дуже безпечна, і мало хто бажав такої честі. Дивно, що для цього не використовували собаку чи іншу тварину,— а втім, у королівських звичаях усе якесь чудне. Невідомо, чого тут був лорд д՚Арсі, перший камердинер. Був тут і перший придворний виночерпій: він стояв за стільцем у Тома і спостерігав усю обідню церемонію, яка відбувалася під наглядом лорда-сенешаля й лорда головного кухмістера. Крім них, у Тома було триста вісімдесят чотири слуги. Звичайно, в їдальні не було й четвертої частини їх, і, взагалі, Том не знав про їхнє існування.

Усі присутні були добре вимуштрувані. Їм наказано було не забувати, що принц тимчасово не сповна розуму, і не виказувати й тіні здивування з приводу його химер. Ці "химери" одразу ж усім впали в око, але викликали в кожного не сміх, а тільки сум і жалість. Усім було тяжко бачити улюбленого принца в такому стані.

Бідний Том їв руками; але ніхто не посміхався, усі вдавали, що нічого не помічають. Том з цікавістю поглядав на свою серветку бо вона була дуже тоненька і з гарним візерунком, а потім простодушно заявив:

— Будь ласка, краще заберіть її, а то ще, чого доброго, я її замажу.

І граф Берклі, що підв՚язав йому серветку, не мовивши ні слова, шанобливо зняв її.

Том довго розглядав салат і ріпу, а потім спитав, що воно за страви і чи можна їх їсти. Бо в Англії тоді тільки що почали вирощувати ці овочі, а до того їх привозили з Голландії як дорогі делікатеси. На запитання Тома відповіли почтиво й серйозно, без ніякого подиву. Упоравшися з десертом, Том напхав собі кишені горіхами; і знов-таки ніхто, здавалось, не звернув на це уваги й нітрохи не збентежився. Але Том сам одразу ж схаменувся й зніяковів. Це єдиний раз під час обіду йому дозволили самому, власними руками взяти щось зі столу, і він відчув, що вчинок його дуже непристойний і негідний принца. І в ту ж хвилину у нього засвербіло перенісся, а кінчик носа весь наморщився й болісно засмикався. Том впав у розпач. Він з благанням поглядав то на одного царедворця, то на другого, і на очах у нього виступили сльози. Усі кинулись до нього із зляканими обличчями, питаючи, що з ним таке. І Том вимовив з щирим жалем:

— Благаю, вибачте. Але в мене страшенно свербить ніс. Що слід робити в таких випадках? Будь ласка, скажіть швидше, а то я не втерплю.

Ніхто й не думав сміятися. Всі розпачливо позирали один на одного, немов шукаючи поради. Перед ними виросла глуха стіна, і в усій історії Англії не знайшлося б вказівок, як перейти цю стіну. Головного церемоніймейстра поблизу не було, і ніхто не зважувався пуститися в невідоме море, щоб на свій страх і риск розв՚язати це важливе державне питання. Леле! При королівському дворі не було посади спадкового чухача. А тим часом у Тома сльози вийшли з берегів і полилися по щоках, його нещасний ніс корчився в пекельних муках, благаючи рятунку. Нарешті природа зламала всі перепони етикету, і Том, в думці прохаючи пробачення, якщо він робить негаразд, полегшив засмучені серця придворних і власноручно почухав собі ніс.

Коли обід скінчився, Томові піднесли широку золоту чашу з ароматною рожевою водою, щоб він виполоскав собі рот і обмив руки. Поруч став граф Берклі, держачи напоготові чисту серветку. Том з хвилину спантеличено дивився на чашу, потім підніс її до губ і з серйозним виглядом сьорбнув запашної рідини.

— Ні,— сказав він,— відсуваючи від себе чашу,— цей напій мені не до вподоби. Пахне він добре, але зовсім не міцний.

Навіть ця чудернацька вихватка хворого принца нікого не розвеселила, а викликала лише глибокий жаль до нього.

Далі Том несвідомо знов зробив помилку.