Принц і злидар - Сторінка 6

Він вийшов із-за столу саме в ту хвилину, коли капелан став за його стільцем і, звівши вгору руки та закотивши під лоб очі, приготувався читати молитву. Але ніхто наче й не помітив, що принц порушив звичай.

Наш маленький друг попросив, щоб його провели до кабінету й залишили на самоті. На гачках, вбитих у дубову панель, була розвішана сталева блискуча зброя, майстерно вицяткувана золотом. Це був повний воєнний обладунок, недавно подарований королевою справжньому принцові. Тоді надів ножний панцир, наручники, шолом з пером. Решту зброї надіти самому було не під силу, і він хотів кого-небудь покликати на допомогу, та враз згадав про горіхи, що лежали в нього в кишенях. Яке щастя поласувати на самоті, коли ніхто не дивиться на тебе й не докучає непроханими послугами! Том повісив на місце чудові іграшки і заходився лущити горіхи, уперше почуваючи себе щасливим, відколи доля за гріхи зробила його принцом. Упоравшися з горіхами, він відчинив шафу з цікавими книжками, і раптом йому впала в око назва — "Етикет при англійському дворі". Оце був скарб! Том умостився на розкішній канапі й ретельно взявся до науки. Тут ми його й покинемо на деякий час.

ПИТАННЯ ПРО ПЕЧАТКУ

О п՚ятій годині ранку Генріх VIII прокинувся від тяжкої дрімоти й пробурмотів про себе:

— Лихі сни! Лихі сни! От-от прийде вже мій останній час. Привиддя віщують смерть, та й серце б՚ється все слабкіше.

Раптом в очах короля блиснув зловісний вогник, і він промовив:

— Але я не вмру, поки він не буде на тім світі.

Його прибічники помітили, що він прокинувся, і один з них доповів, що лорд-канцлер чекає в сусідній кімнаті.

— Хай увійде, хай увійде! — вигукнув король.

Увійшов лорд-канцлер і, ставши на коліна перед ложем короля, промовив:

— Я віддав наказ і, згідно з волею вашої величності, пери Англії в мантіях стоять у залі засідань. Вони вже ухвалили вирок герцогу Норфолькському і смиренно чекають дальших розпоряджень вашої величності.

Обличчя короля спалахнуло жорстокою радістю.

— Підведіть мене! — вигукнув він.— Я сам піду в парламент і власноручно скріплю печаткою присуд, який звільняє мене…

Голос його урвався. Смертельна блідість розлилася по його обличчю. Прибічники знов поклали його на подушки і поспішили підкріпити його ліками.

Він сумно промовив:

— Який жаль! Як довго прагнув я цієї солодкої хвилини! Але вона настала занадто пізно, і доля вкрала в мене вимріяне щастя. Але поспішайте, поспішайте! Хай інші виконають радісний обов՚язок, який не довелось виконати мені. Я передаю свою печатку комісії. Ти, як канцлер, сам повинен обрати в неї лордів, і починайте. Ну, поспішайте! Перше ніж зайде сонце, принеси мені його голову.

— Все буде виконано, як наказує ваша величність,— одказав канцлер.— Чи не бажано буде вашій величності вручити мені печатку, щоб я міг прискорити цю справу?

— Печатку? Та в кого ж вона може бути, як не в тебе?

— Пробачте, ваша величність, але ви взяли її у мене два дні тому, сказавши, щоб нею не користувалися, аж поки ви самі не зволите скріпити своєю власною рукою присуд герцогові Норфолькському.

— Ах, так, пригадую… Де ж я подів її?.. Який я став слабий. Останніми днями пам՚ять щось дуже часто зраджує мене… Дивно, дивно.

Король щось невиразно бубонів, похитуючи сивою головою, і марно силкувався пригадати, де він поклав печатку. Аж от лорд Гертфорд став перед ним на коліна й промовив:

— Насмілюся доповісти вашій величності: я і ще, мабуть, багато хто з присутніх пригадуємо, що ви зволили вручити велику печатку його високості принцові Уельському, щоб він беріг її до того дня, коли…

— Правда, правда,— перебив його король.— Негайно принеси її. Мерщій, бо час летить!

Лорд Гертфорд поспішив до Тома, але скоро повернувся вкрай стурбований і з порожніми руками.

— Ваша величність,— сказав він,— на превеликий жаль, я мушу засмутити вас тяжкою звісткою. З волі божої його світлість принц все ще нездужає і не в силі пригадати, що ваша величність дали йому печатку. Я одразу ж поспішив повідомити вас про це, бо ми б тільки прогаяли дорогоцінний час, коли б здумали обшукувати нескінченну анфіладу покоїв його королівської висо…

Стогін короля урвав мову лорда Гертфорда. Трохи згодом король промовив з глибоким сумом:

— Не турбуйте більше нещасну дитину. Десниця господня тяжко лягла на бідолашного, і в мене серце розривається від любові й жалості до нього. Як мені боляче, що я не можу взяти його тягар на свої старі, похилені від горя плечі й принести йому спокій.

Король заплющив очі, з хвилину щось про себе бурмотів і раптом зовсім замовк. Незабаром він знов відкрив очі і, повівши навколо безтямним поглядом, угледів перед собою лорда-канцлера, закляклого навколішках. Умить обличчя його спалахнуло гнівом:

— Як, ти ще тут? Клянуся богом, якщо ти негайно не покінчиш із зрадником, завтра в тебе вже не буде голови.

Лорд-канцлер затремтів з жаху й ледве вимовив:

— Змилуйтеся, ваша величність! Я ждав печатки.

— Ти з глузду з՚їхав! Маленька печатка, яку я звичайно брав з собою в чужі краї, лежить у моїй скарбниці. Раз велика десь зникла, хіба недосить буде й малої? Ти зовсім з розуму схибнувся. Геть звідси! І не смій вертатися, аж поки не принесеш його голови.

Бідний канцлер не забарився зникнути з очей свого грізного володаря. Комісія теж не гаяла часу й одразу ж закріпила королівською згодою вирок догідливого парламенту. На ранок була призначена страта першого пера Англії, безталанного герцога Норфолькського.

СВЯТО НА РІЧЦІ

О дев՚ятій годині ввечері весь широкий фасад палацу, що виходив на берег Темзи, сяяв огнями. А сама ріка, скільки оком сягнути, рясніла човнами і яхтами, що, виблискуючи різнобарвними ліхтариками, легенько гойдалися на хвилях. Здавалось, це розцвів якийсь безкраїй сад полум՚янистих квітів, які тихенько коливалися від подиху вітерця. Величезна кам՚яна тераса, що спускалася до самої води, теж мала мальовничий вигляд. Вона була така велика, що там змогло б розташуватися ціле військо якого-небудь німецького герцогства. На її сходах стрункими лавами стояли королівські алебардники в блискучих панцирах і метушились юрми розкішно вбраних слуг, гарячково готуючись до свята.

Аж от пролунала команда, і вмить з тераси зникли всі живі істоти. Навіть у повітрі нависло якесь напружене чекання. А на воді в човнах заворушились тисячі людей; вони посхоплювались на ноги і, прикриваючи руками очі від світла ліхтарів та факелів, дивились на палац.

До широких сходів підпливала ціла флотилія королівських човнів. Усі вони були позолочені, а носи та корми були вкриті багатою тонкою різьбою. Одні були прикрашені прапорами й корогвами, інші гаптованою парчею й оксамитом, а на деяких маяли шовкові знамена з безліччю маленьких срібних дзвоників, які на кожен подих вітру відповідали радісним дзеленьканням. По боках особливо багатих човнів, що належали знатним вельможам із почту принца, красувалися горді щити з розкішно вимальованими гербами. Кожен човен тягло буксирне судно, де, крім гребців, їхали музиканти і воїни в блискучих шоломах та панцирах.

Із головної брами палацу вирушили алебардники, відкривши довгождану процесію. На них були довгі панчохи в червону й чорну смужку, бархатні шапочки з сріблястими трояндами і камзоли з синього й темно-вишневого сукна. На камзолах спереду і ззаду були вишиті золотом пера — герб принца. Держаки їхніх алебард були обгорнуті пурпуровим оксамитом, оббиті позолоченими цвяшками й оздоблені золотими китицями. Вони вишикувались праворуч і ліворуч двома довгими рядами, що тяглися від брами палацу аж геть до ріки. А в проході слуги принца в червоних з золотом лівреях розстелили пухнастий строкатий килим. За гратами палацу загриміли фанфари. Музиканти на воді теж заграли веселий марш, і з головного входу повільним і величним кроком вийшли два церемоніймейстри з білими палицями. За ними показався урядовець з жезлом міста у руках, за ним ще один з мечем Лондона і кілька сержантів міської гвардії у повній парадній формі з значками на рукавах. Далі йшов герольдмейстер ордену Підв՚язки в мантії поверх панцира і кілька кавалерів ордену Бані з білими нашивками на рукавах; за ними зброєносці, потім судді в малинових мантіях і шапочках, далі лорд-канцлер Англії у відкритій спереду пурпуровій мантії, облямованій білячим хутром; депутація з міської управи в червоних плащах і, нарешті, голови різних громадських товариств у парадних костюмах. Потім вийшли дванадцять пишно вбраних французьких вельмож у білих, розшитих золотом камзолах, коротеньких мантіях з малинового оксамиту, підбитих ліловою тафтою, у червоних штанах. Вони почали спускатися по сходах, бо належали до почту французького посланника. А слідом за ними рушили двадцять кавалерів з почту іспанського посла в чорних оксамитових костюмах без ніяких прикрас. Позаду поважно виступали знатні англійські лорди з своїми прибічниками.

Знов заграли сурми, і на терасі з՚явився дядько принца, майбутній великий герцог Соммерсетський. На ньому був чорний парчевий камзол і гаптований золотом плащ з червоного атласу, вкритий срібною сіткою. Він повернувся обличчям до палацу, зняв прикрашений перами капелюх, схилився в глибокому поклоні і, не обертаючись назад, став спускатися з тераси, низько вклоняючись на кожному східці. Знов засурмили сурми і пролунав вигук: "Дорогу великому й могутньому лорду Едуардові, принцу Уельському!" Високо на палацових стінах з громовим гуркотом звилася довга низка вогняних язиків, незчисленні маси глядачів, що хвилювалися на ріці, вибухнули оглушливим вітанням, і Том Кенті, герой цього бучного свята, з՚явився перед народом, злегка киваючи гордою головою.

На ньому був білий атласний камзол з обсипаним брильянтами нагрудником із пурпурової, облямованої горностаєм парчі. А на плечах була накинута розшита перлами та самоцвітами біла парчева мантія на голубій підбивці, прикрашена гербом з трьох пер. Мантія була скріплена брильянтовою застібкою, а на шиї висіло кілька орденів. При світлі нічних вогнів усе на ньому аж іскрилося і грало барвами.

О, Том Кенті, народжений в брудній хаті, вихований серед покидьків Лондона, вирослий в лахмітті, нечисті й злиднях,— який ти був величний у ту хвилину!

ПРИНЦ У ТЕНЕТАХ

Ми залишили Джона Кенті тоді, коли він під свист і регіт цікавої юрби тягнув законного принца в Смітний двір.