Принц і злидар - Сторінка 9

Ти — король, твоє слово — закон.

Тоді Том твердим рішучим голосом урочисто промовив:

— Хай віднині закон короля буде законом милосердним, а не кривавим! Вставай, мілорде, і поспішай до Тауера. Оголоси, що волею короля герцогу Норфолькському дарується життя.

Ці слова, переходячи з уст в уста, вмить облетіли весь зал, і, коли лорд Гертфорд вийшов, розлігся новий оглушливий крик:

— Кінець кривавій владі! Хай живе Едуард, король Англії!

ПРИНЦ І ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛЬ

Тільки-но Майлз Гендон і маленький принц вибралися з натовпу, вони звернули вбік і глухими провулками подались до ріки. Вони спокійно дійшли до Лондонського мосту, а там знов змішалися з юрбою. Гендон міцно держав за руку принца, чи то пак, короля.

Несподівана звістка вже рознеслася по всій столиці і зривалася з тисячі вуст: "Король помер!". Серце маленького заблудлого хлопчика болісно стислося, і він затремтів усім тілом. Він гостро відчув усю безнадійність своєї втрати й пройнявся глибоким смутком, бо жорстокий тиран, що наводив жах на всю країну, до нього завжди був ніжний і ласкавий. Сльози затуманили йому очі й затьмарили світ. На мить він почув себе страшенно самотнім, покинутим, забутим долею. Але раптом, розтинаючи нічну пітьму, наче громовий гуркіт, долинув до нього радісний поклик: "Хай живе король Едуард VI!". Очі в хлопчика спалахнули, і гаряча хвиля гордості залила його з голови до ніг. "Ах,— подумав він,— як це велично й дивно — я король!"

Наші друзі поволі прокладали собі дорогу крізь юрбу, що загатила міст. Цей міст стояв тут уже шість віків і давним-давно перетворився на гомінку, багатолюдну вулицю. По його боках, від одного берега до другого, тяглися склади й крамниці з квартирами у верхніх поверхах. Це було, власне, ціле місто. Тут був свій заїздний двір, свої пивні, пекарні, свої дрібні крамнички, свої базари, майстерні і навіть своя церква. На своїх сусідів — Лондон і Саутверк, жителі мосту дивилися згорда, як на свої околиці. Мешканці Лондонського мосту становили, так би мовити, тісну громаду. Місто їх було вузеньке, з єдиною вулицею, що тяглась не більше, як на одну п՚яту милі. Жили вони, як на селі, і добре знали кожного із своїх земляків, знали раніш їхніх батьків і матерів, знали, як свої п՚ять пальців, усі їхні дрібні сімейні справи. Була в них, звісно, і своя аристократія — старовинні роди м՚ясників та пекарів, які по п՚ятсот років торгували в тих самих крамничках і вміли розповісти з початку до кінця всю славну історію мосту і всі його химерні легенди. Ці аристократи вже й говорили відмінною "мостовою" мовою, і думали на особливий "мостовий" лад і брехали широко, не запинаючися, виразно й доладно, як тільки вміли брехати на мосту. Взагалі, населення мосту було темне, вузьколобе й самовдоволене. Люди, що народжувалися на мосту, там і виростали, доживали до старості і, нарешті, вмирали, ні разу не побувавши в іншій частині земної кулі, крім Лондонського мосту. Звичайно, такі люди були певні, що величний, нескінченний похід, який сунув удень і вночі їхньою вулицею, невгамовний шум і галас, іржання, рев, мекання і безупинний тупіт ніг, немов далекий гуркіт грому,— це єдині розкоші світу, і вони самі їхні володарі. Та так воно й було. Принаймні, коли який-небудь король або герой з тріумфом повертався на батьківщину, вони з своїх вікон могли за певну плату показувати цікавим це пишне видовище, бо ні в якому іншому місці урочиста процесія не розгорталася перед очима глядачів такою довгою, прямою, безперервною колоною.

Людям, що народилися й виросли на мосту, життя десь в іншому місці здавалося нестерпно нудним і пустим. Історія розповідає про одного жителя мосту, який на сімдесят першому році покинув своє гніздо і виїхав на село. Але там він цілі ночі кидався й перевертався в ліжку без сну — так гнітила його глибока сільська тиша. Нарешті, вибившись із сил, він повернувся в старе своє кубло, худий, страшний, наче мара, і засинав спокійно з чарівними снами під колискову пісню плескотливих хвиль, під стукіт і гуркіт Лондонського мосту.

За тих часів, про які ми оповідаємо, міст давав дітям "предметні уроки" з історії Англії, показуючи їм свіжі й гнилі голови славнозвісних злочинців настромлені на залізні прути над його воротами.

Але ми зовсім забули про наших друзів. Гендон жив у невеличкому заїзді на мосту. Коли він з маленьким приятелем підійшов до дверей, хтось поруч грубо крикнув:

— А, ти таки з՚явився! Ну, голубе, тепер ти вже від мене не втечеш! От як я зараз потрощу тобі кістки, так удруге вже не будеш десь ганяти, коли тебе чекають.

І Джон Кенті простяг руку, щоб ухопити хлопця. Майлз Гендон заступив йому дорогу.

— Стривай, друже,— сказав він.— Чого це ти розлютувався? Хто тобі цей хлопець?

— Якщо тобі так закортіло сунути носа в чужі справи, то знай, що це мій син.

— Це неправда! — палко вигукнув маленький король.

— Сміло сказано, хлопче, і я тобі вірю, дарма що з розумом у тебе, може, і не все гаразд. Батько він тобі чи ні, я однаково не дам цьому негідникові бити тебе й мучити, раз ти хочеш лишитися зі мною.

— Хочу, хочу, я не знаю його, я ненавиджу його! Краще вмерти, ніж піти з ним.

— Ну, значить, нічого про це й говорити.

— Це ми ще побачимо! — крикнув Джон Кенті й кинувся до хлопця.— Я його силою…

— Геть, паскудо! Якщо ти посмієш доторкнутися до нього, я проштрикну тебе, як гусака,— вигукнув Гендон, хапаючись за шпагу.— Зарубай собі на носі, що я взяв цього хлопця під захист, коли на нього насіла ціла юрма таких негідників, як ти, і мало не вбила його. То невже я покину його тепер, коли йому загрожує ще гірше? Бо батько ти йому чи ні,— а я гадаю, що ти брешеш,— цьому хлопцеві краще було б умерти раптовою смертю, ніж жити з такою звірюкою, як ти. Тож забирайся геть, та швидше, бо я не люблю кидати слова на вітер та й терпінням не можу похвалитися.

Джон Кенті відійшов, бурмочучи загрози та прокльони, і зник у натовпі. А Гендон, розпорядившись унизу, щоб йому подали вечерю, піднявся із своїм опікуванцем до себе на третій поверх. Це була вбога комірчина з благеньким ліжком та рештками старих меблів, тьмяно освітлена двома тоненькими свічками. Маленький король ледве доплівся до ліжка і впав без сил, знемагаючи від голоду і втоми. Він майже цілий день і добру половину ночі (бо була вже третя година ранку) пробув на ногах і нічого не їв. Пробурмотівши: "Будь ласка, розбуди мене, коли накриють на стіл", він поринув у глибокий сон.

В очах Гендона промайнула усмішка, і він промовив сам до себе:

— Маленьке старченя влаштовується в чужій хаті й на чужому ліжку так невимушено й просто, наче в себе вдома. Хоч би сказало "вибачте" або "дозвольте". Під впливом хворобливої уяви він називає себе принцом Уельським і справді чудово грає свою роль. Бідне, безпорадне мишеня! Безперечно, воно збожеволіло від батьківської жорстокості. Ну, нічого, я буду йому другом. Я врятував його, і він відразу став мені дорогий. Я вже встиг полюбити маленького язикатого шибеника. Як безстрашно воював він з зухвалою юрбою, як гордо кидав їй виклик. А тепер, коли сон розвіяв його болі й тривоги, яке в нього гарненьке, миле й лагідне личко. Я його навчатиму й вилікую. Я буду йому старшим братом, буду доглядати його й берегти. І хто посміє скривдити його або образити, хай заздалегідь готує собі саван, бо я, в разі потреби, піду за хлопця у вогонь і воду.

Він схилився над хлопцем і довго дивився на нього жалісно й ласкаво, погладжуючи йому великою загорілою рукою щоки й скуйовджене волосся. Раптом по тілу хлопця пробігла дрож.

— Ну ось, який з мене рицар? — пробурмотів Гендон.— Не догадався чимсь укрити маля, а воно ще, чого доброго, на смерть застудиться. А й справді, що ж його робити? Якщо взяти його на руки й покласти в постіль, він прокинеться, а йому ж треба спочити.

Він подивився навколо, шукаючи, чим замінити укривало, але нічого не знайшов. Тоді він зняв з себе камзол і закутав принца.

— Мені вже не звикати ні до холоду ні до вбогої одежі! Зі мною нічого не станеться,— сказав він сам до себе і почав ходити по кімнаті, щоб хоч трохи зігрітися.

— В його ушкодженому мозку засіла думка, що він принц Уельський,— казав він сам собі далі.— Дивно було б, якби в нас і досі лишився принц Уельський, коли той, хто справді був принцом, нині вже король. Своїм бідним розумом сердяга не в силі зміркувати, що мусить величати себе вже не принцом, а королем. От уже сім років, як я був вигнаний на чужину, і за цей час нічого не чув про своїх. Але якщо мій батько ще живий, він ради мене охоче дасть захисток у себе в домі бідолашному хлопчикові. Так само мій старший брат Артур. І в Артура добре серце. Та ось другий брат, Г՚ю,— у того серце, як у лиса. Та хай він тільки сунеться не в своє діло, я розтрощу голову цій лютій гадині.

Увійшов слуга, поставив на маленький столик гарячу страву, присунув стільці й вийшов, не завдавши собі клопоту прислужувати таким злиденним постояльцям. Скрип дверей розбудив хлопця. Він схопився й сів на ліжку, радісно озираючись навколо. Але враз обличчя в нього засмутилося, і, глибоко зітхнувши, він прошепотів:

— На жаль, це був тільки сон! Який я нещасний! Тут він побачив на собі камзол Майлза Гендона, поглянув на свого захисника і, зрозумівши, що той заради нього мерз, лагідно сказав:

— Ти дуже добрий до мене, дуже добрий. На, одягни, мені він більше не потрібний.

Він підвівся, підійшов до умивальника і став, чекаючи. Гендон весело сказав:

— Ми зараз добре підкріпимось м՚ясом і супом. Усе так смачно пахне й парує. Ти вже трохи відпочив, а ще як підкріпишся, то зразу як на світ народишся.

Хлопець нічого не відповів. Він тільки пильно дивився на високого рицаря з деяким подивом, чи навіть нетерпінням. Спантеличений Гендон спитав:

— Чого ти хочеш?

— Я хочу вмитися, сер.

— Оце й усе? Роби, що здумаєш, не питаючи дозволу в Майлза Гендона. Можеш поводитися, як у себе вдома. Тут усе до твоїх послуг.

Але хлопець не рухався з місця. Він навіть нетерпляче тупнув ногою. Гендон остаточно розгубився.

— Та що з тобою?

— Будь ласка, налий води і не балакай так багато.

Гендон ледве втримався від сміху. "Клянуся, це чудово!" промимрив він і поспішив виконати вимогу свого безпардонного гостя.