Процес - Сторінка 35

К. подумав, що попереду його чекає чимало прикрощів, а тим часом уже навіть не намагався зрозуміти італійця – в присутності директора, що так легко розумів його, це були б марні зусилля – і обмежився тим, що похмуро спостерігав, як той глибоко, але невимушено сидить у фотелі, раз по раз аж підстрибує в своєму коротенькому сюртуку і вряди-годи здіймає руки вгору й силкується зобразити те, чого К. не спромагався зрозуміти, хоч не спускав очей з тих задертих рук. К. не робив, власне, нічого і тільки машинально поводив очима, стежачи за розмовою, тож зрештою йому далась узнаки втома і він, на щастя, вчасно, зловив себе на тому, що через неуважливість підвівся, обернувся і хотів вийти з кімнати. Нарешті італієць подивився на годинник і підскочив. Розпрощавшись із директором, він напався за К., і то так завзято, що той мусив відсунути свого фотеля, аби мати змогу поворухнутись. Директор, що, звичайно, з погляду К. здогадався, в яку той халепу вскочив із такою італійською мовою, втрутився до розмови, і то так мудро й тактовно, що здавалося, ніби він дає лише невеличкі поради, тоді як насправді він стисло переказував К. усе, що спадало на невтомний язик італійця. К. дізнався від нього, що італієць ще має залагодити кілька справ, що в нього загалом обмаль часу, що він аж ніяк не збирається поспіхом оббігати всі пам'ятки, що він радше, – зрештою, якщо погодиться К., тут усе вирішує він, – думає оглянути тільки собор, проте якнайдокладніше. Його незмірно тішить, що за проводиря йому буде такий обізнаний і люб'язний чоловік, – тут італієць, звісно, говорив про К., а той тим часом зовсім не слухав італійця і лише швидко вбирав слова директора, – і він просить К., якщо той час йому підходить, зустрітися через дві години, десь о десятій годині ранку в соборі. Він навіть сподівається, що йому пощастить неодмінно бути в соборі на ту годину. К. відповів щось доречне, італієць потис руку спершу директорові, потім К., потім знову директорові й пішов, наполовину обернувшись до К. та директора, що проводжали його, і ні на мить не уриваючи розмови, до дверей. К. ще якийсь час побув у директора, йому сьогодні, здається, дуже дошкуляла хвороба. Директор гадав, ніби перед К. треба вибачитись, і сповістив, – а їхні взаємини були досить близькі, – що спершу сам намірявся піти з італійцем, а потім – причини він не назвав – надумав краще послати К. Якщо К. спершу не одразу розуміє італійця, то нехай не бентежиться, розуміння з'явиться дуже швидко, а якщо навіть він узагалі нічого не розумітиме, то й це не біда, бо тому італійцеві, зрештою, байдуже, розуміють його чи ні. А втім, К. знає італійську напрочуд добре і, звичайно, на місці вже зорієнтується. Після цього К. відпустили. Час, який залишався до зустрічі, він витратив на виписування зі словника рідковживаних слів, потрібних для опису собору. То була вкрай марудна робота, служник тим часом приніс пошту, заходили службовці з різними запитаннями, але, побачивши К. за роботою, зупинялися біля дверей і вже нікуди не йшли, поки К. не вислухає їх; заступник директора не проминав жодної нагоди заважати К., часто заходив до кабінету, брав до рук словника і знічев'я гортав його, а коли двері відчинялися, в сутіні передпокою видніли навіть клієнти, що нерішуче вклонялися: вони намагались привернути до себе увагу, проте не мали певності, що їх бачать, – те все оберталось навколо К., мов планети круг Сонця, а він сам добирав і складав докупи потрібні слова, потім знаходив їх у словнику, виписував, вправлявся в їхній вимові і нарешті намагався вивчити напам'ять. Але, здається, його давня незрадлива пам'ять полишила його, іноді він так лютився на італійця, який завдав йому стільки клопоту, що жбурляв словника поміж паперів, твердо наміряючись не готуватися далі, потім, проте, міркував, що не мовчки ж він ходитиме з італійцем по собору серед мистецьких пам'яток, і з іще дужчою люттю знову діставав словника.

О пів на десяту, коли К. уже зібрався виходити, задзвонив телефон, Лені побажала йому доброго ранку й запитала, як він почувається. К. квапливо подякував, сказавши, що не може довго розмовляти, бо йому треба до собору.

– До собору? – перепитала Лені.

– Атож, до собору.

– Навіщо до собору? – здивувалася Лені. К. спробував їй стисло пояснити, але тільки-но заговорив, як Лені раптом сказала: – Вони цькують тебе. – Жалі через те, що його вже не викликають і не чекають, були К. нестерпні, тож він нашвидку попрощався і, вже вішаючи трубку, ще додав, звертаючись чи то до себе, чи то до далекої дівчини, що вже не чула його:

– Атож, вони цькують мене.

Розмова трохи затримала К., і він став боятись, що не встигне вчасно до собору. Він поїхав автомобілем, останньої миті ще згадав про альбом, подарувати який раніше не трапилось нагоди, і взяв його з собою. К. поклав альбом на коліна й нервово барабанив по ньому пальцями протягом усієї подорожі. Дощ трохи ущух, але надворі було мокро, холодно й темно, в соборі навряд чи пощастить щось роздивитись, зате К., довго постоявши на кам'яних плитах, застудиться ще дужче. Майдан перед собором був майже безлюдний, і К. пригадав, як іще малою дитиною він звернув увагу, що в будинках навколо цього вузького майдану майже в усіх вікнах опущені штори. Та як надворі така негода, то й дивуватись нема чого, що вікна закриті. Навіть у соборі, здавалось, нема людей, нікому, певне, не спадало на думку прийти сюди. К. проминув обидва бічні нефи і натрапив лише на стару жінку, що, закутавшись у теплу хустку, вклякла перед образом Богородиці й споглядала його. Згодом К. побачив ще й кульгавого служку, що зник у вмурованих у стіну дверях. К. прийшов точно на десяту годину, саме тоді, як він заходив, пробамкав годинник, проте італійця ще не було. К. знову подався до головного входу, якийсь час нерішуче постояв там, потім під дощем обійшов навколо собору, дивлячись, чи не чекає часом італієць коло якогось бічного входу. Він нікого не побачив. Може, директор не зрозумів, на яку треба прийти годину? Як того іноземця взагалі можна правильно зрозуміти? Хай там як, а К. однаково мусить почекати його принаймні півгодини. Відчувши втому, К. захотів сісти і знову зайшов до собору, знайшов на сходах якусь невелику, начебто схожу на килимок ганчірку, носаком черевика підсунув її до найближчої лави, тісніше загорнувся в плащ, підняв комір і сів. Щоб розвіятись, розгорнув альбом, погортав його трохи, але мусив закрити, було так темно, що він, піднявши очі, нічогісінько не міг роздивитись у бічному нефі.

Удалині на головному вівтарі блимав великий, складений зі свічок трикутник, і К. не міг до пуття сказати, чи бачив він його там раніше. Може, свічки щойно позапалювали. Церковні служки загалом проворні, і їх годі помітити. Випадково озирнувшись назад, К. побачив, як недалеко від нього теж горить свічка, поставлена на якійсь колоні. Хоч які гарні ті свічки, їх вочевидь було замало для освітлення ікон на вівтарі, більшість образів бічного вівтаря розпливались у сутіні, свічки скорше увиразнювали темряву. Італієць, не прийшовши до собору, вчинив водночас і неґречно, і дуже слушно, бо нічого б не побачив, довелося б задовольнятись лиш окремими фраґментами картин, що їх поступово висвітлюватиме електричний ліхтарик К. Аби пересвідчитись, чого тоді можна сподіватись, К. зайшов до найближчої бічної каплички, піднявся на кілька сходинок до низенького мармурового парапету і, перехилившись через нього, освітив ліхтариком ікону на вівтарі. Незгасна лампада, висячи перед іконою, заважала роздивитися подробиці. Перше, що почасти побачив, а почасти вгадав К., була висока постать лицаря в панцері, зображена скраю картини. Він спирався на меч, устромивши його в голу землю перед собою, тільки де-не-де видніли поодинокі травинки. Він, здається, пильно стежив за подіями, що відбувалися перед ним. Дивувало, що він стоїть і не підходить ближче. Можливо, він мав просто вартувати. К., що давно вже не бачив жодної картини, довго розглядав лицаря, дарма що мусив повсякчас блимати очима: зеленаве світло ліхтаря було йому нестерпне. Освітивши решту полотна, К. побачив традиційно зображене покладання Христа до могили, хоч картина була нова. К. заховав ліхтарика й повернувся на своє місце.

Певне, вже було марно чекати італійця, проте надворі вперіщив густий дощ, а оскільки в соборі всупереч сподіванням холод не дуже й дошкуляв, К. надумав поки що нікуди не йти. Неподалік від К. містилась велика церковна кафедра, на її маленькому круглому дашку напівлежали два невигадливі позолочені хрести, перетинаючись верхівками. Зовнішня поверхня балюстради й перехід до несучої колони були вкриті зеленим листяним орнаментом, серед нього подекуди траплялися то жваві, то супокійні постаті янголяток. К. став перед кафедрою і обдивився її з усіх боків, камінь усюди був бездоганно вирізьблений, глибоке темне тло поміж елементів орнаменту й за ними видавалось таким природним, що К. поклав руку на одну з таких заглибин і обережно обмацав камінь, про існування цієї кафедри він досі ще не знав. Випадково біля наступної лави К. помітив церковного служку, його бахматий одяг провисав чорними складками. Лівою рукою служка тримав дрібку нюхального тютюну й дивився на К. "Чого він від мене хоче? – думав К. – Невже я видаюся підозрілий? Може, йому треба дати на чай?" Служка, помітивши, що К. на нього дивиться, махнув правою рукою в якомусь невизначеному напрямі, між двома пальцями він тримав ще одну порцію тютюну. Його поведінка була навряд чи й зрозуміла, К. зачекав хвилинку, але церковний служка й далі щось показував йому рукою, а на додачу до цих рухів ще й кивав головою.

– Чого він хоче? – тихо запитав К., не зважуючись тут, у соборі, погукати його, потім витяг з кишені гаманця й переступив через наступну лаву, щоб підійти до служки. Той, проте, застережливо махнув рукою, стенув плечима й закульгав собі геть. Отакою квапливою, стрибучою ходою, як у цього кульгавого служки, К. у дитинстві намагався наслідувати їзду верхи. Старий здитинів, подумав К., його розуму вистачає лише на церковну службу. Оно він стоїть, як я стою, і пильнує, чи йтиму далі. K., сміючись, пройшов за старим усім бічним нефом майже до середини головного вівтаря, старий і далі щось показував, але К.