Процес - Сторінка 42

К. завжди натрапляв на купку людей, що тримались одним гуртом, то були пожильці фрау Ґрубах, вони стояли голова до голови, пороззявлявши роти, неначе хор оскаржувачів. Серед них було й чимало незнайомих, бо К. уже давно й нітрохи не цікавився справами пансіону. Через тих незнайомих К. бентежився, не наважуючись підійти ближче до групи, але іноді йому таки доводилось підходити, коли він шукав там панну Бюрстнер. Скажімо, він швиденько проходив повз групу і зненацька його спиняли своїм блиском чиїсь цілковито чужі очі. Панни Бюрстнер він тоді не знаходив, але коли, щоб уникнути помилки, дивився ще раз, бачив її якраз посередині групи, панна обіймала двох чоловіків, які стояли обабіч неї. Така картина майже не справляла на К. жодного враження, надто тому, що була йому не нова, зберігшись як незнищенний спогад про фотографію на пляжі, яку він колись бачив у кімнаті панни Бюрстнер. Ця картина завжди проганяла К. від групи, і навіть якщо він потім іще не раз повертався до неї, то пробігав квапливим кроком уздовж і впоперек увесь будинок правосуддя. Він дуже добре орієнтувався там в усіх приміщеннях, забуті коридори, що їх він ніколи не бачив, видавалися наче рідні, К. почувавсь як удома. Окремі подробиці з прикрою виразністю вкарбувалися йому в пам'ять, наприклад, у вестибюлі гуляв один іноземець, вбраний, наче тореадор, стан – мов вирізьблений, його коротенький, тісно прилеглий до тіла одяг складався з жовтуватих мережив, плетених грубою ниткою, і К., ні на мить не припиняючи прогулянки, невпинно чудувався цьому чоловікові. К., згорбившись, проминав його і вирячував з дива очі. Він знав усі візерунки мережив, кожну бездоганну облямівку, кожен помах одягу і таки не міг надивитись на них удосталь. Чи, радше, давно вже надивився, або, як бути точним, ніколи не мав навіть наміру дивитись, але та одяганка несамохіть вбирала його очі. "Які там маскаради за кордоном!" – думав К. і ще ширше вибалушував очі. Потім він ішов за тим чоловіком, аж поки перевертавсь на канапі й притискався обличчям до шкіри.

Звідси закреслене

К. лежав отак дуже довго і тільки тоді відпочивав по-справжньому. Щоправда, він міркував і тепер, але в пітьмі, йому вже ніхто не заважав. Найбільше він любив думати про Тітореллі. Тітореллі сидить на стільці, а К. став перед ним навколішки, гладить йому руку і якомога облещує його. Тітореллі знає, чого хоче К., але вдає, наче нічого не знає, і тим самим трохи мучить його. Натомість К. знає, що він зрештою доб'ється геть усього, бо Тітореллі легкодумний чоловік, чию прихильність здобути вкрай неважко, в нього нема справжнього почуття обов'язку, і тому незбагненно, як могло правосуддя зв'язатись із таким чоловіком. К. відчуває: якщо десь і можна пробитись, то тільки тут. Його не бентежить безсоромний сміх Тітореллі, коли той, задираючи голову, регоче чогось до стін, він наполягає на своєму проханні, і його руки вже піднімаються, пестячи Тітореллі обличчя. К. не дуже й старається, його рухи радше недбалі, він певен свого успіху і лише задля втіхи виявляє таку неквапливість. От як, виходить, просто перехитрувати правосуддя! Немов корячись природному законові, Тітореллі нарешті нахиляється до нього і повільно приязно заплющує очі, показуючи, що вже ладен виконати прохання, бере руку К. і міцно тисне її. К. підводиться, настрій, звичайна річ, у нього майже святковий, але Тітореллі тепер уже не до свят, він обіймає К. і пускається бігти з ним. Ось вони в будинку правосуддя, біжать сходами, проте не лиш угору, а й угору та вниз, і то без жодних зусиль, легенькі, немов човник на воді. І саме тоді, коли К. споглядає свої ноги й доходить висновку, що такий чудовий спосіб пересування не міг належати його дотеперішньому приземленому життю, саме тоді над його опущеною головою відбувається перетворення. Світло, що досі лилося ззаду, зненацька струменить і засліплює вже спереду. К. піднімає голову, Тітореллі киває йому і обертає його навколо. К. знову в коридорі будинку правосуддя, але тепер тут усе спокійніше і простіше. Нема жодних примітних подробиць, К. усе охоплює одним поглядом, вивільняється з обіймів Тітореллі і простує своєю дорогою. К. одягнув сьогодні нове довге темне вбрання, приємно важке і тепле. Він знає, що з ним сталося, проте такий щасливий, що навіть не хоче признаватися собі в цьому. В закутку коридору з широким, настіж відчиненим вікном К. бачить на купці свій давніший одяг: чорний жакет, смугасті штани, а зверху розправлену сорочку, рукави стиха погойдував вітер.

Боротьба з заступником директора

Одного ранку К. почувався набагато свіжішим і спроможнішим до опору, ніж будь-якого іншого дня. Про правосуддя він навряд чи й думав; коли К. і спадала якась гадка, йому здавалося, ніби, скориставшись якимсь потаємним важелем, що за нього можна вхопитись лиш у пітьмі, цю безмежну широку організацію можна враз розшматувати і знищити. Цей незвичайний стан навіть спокусив К. запросити до свого кабінету заступника директора і обговорити з ним одну ділову операцію, бо її вже давненько годилося розглянути. В таких ситуаціях заступник директора завжди поводився так, ніби його ставлення до К. за останні місяці не змінилось анітрохи. Він неквапно зайшов, як і в попередні часи невпинного суперництва з К., спокійно вислухав його пояснення, незначним люб'язним, ба навіть товариським зауваженням засвідчив свою співучасть і збентежив К. тільки тим, – у цьому, правда, не слід добачати певного наміру, – що дозволив своїй увазі відвернутись на речі, не пов'язані зі справою, хоча за своєю натурою він цілковито віддавався роботі, тим часом як думки К. перед отим взірцем вірності службовому обов'язку нараз починали роїтися на всі боки, змушуючи його майже без опору взагалі передавати всю справу заступникові директора. Одного разу була така прикра ситуація, що К. зрештою тільки помітив, як заступник директора зненацька підвівся й мовчки подався до свого кабінету. К. не знав, що сталося, може, їхня розмова скінчилася так, як і годиться, але не менша й можливість, що заступник директора урвав її, коли К., навіть не усвідомивши, чимсь образив його або бовкнув яку дурницю; а може, заступник директора лиш остаточно пересвідчився, що К. його не слухає і думає про щось інше. А можливо, К. висунув якусь сміховинну пропозицію або заступник директора вивідав її в К. і тепер поспішає, щоб скористатися нею на шкоду К. Принаймні до цієї справи вже ніколи не поверталися, К. не хотів нагадувати про неї, а заступник уперто мовчав; а втім, поки що це все не мало жодних відчутних наслідків. Хай там як, але цей випадок не злякав К., тільки-но траплялася слушна нагода, а він сам хоч трохи почувався на силі, то вже знову стояв під дверима заступника директора, щоб зайти до нього або запросити його до себе. Часу ховатися від нього, як робив К. давніше, вже не було. К. більше не сподівався на швидкий вирішальний успіх, що одним духом позбавить його всього клопоту і сам собою відновить колишні його взаємини з заступником директора. К. бачив, що йому не можна відступати: тільки-но він позадкує, як, може, й годилося б у тій ситуації, виникне небезпека, що він, либонь, ніколи вже не ступить уперед. Заступника директора не можна лишати з думкою, ніби з К. вже покінчено, він не повинен спокійно сидіти в своєму кабінеті з такою думкою, треба його стривожити. Йому слід якомога частіше нагадувати, що К. живий і, як і все живе, якогось дня може приголомшити новонабутими спроможностями, хоч яким немічним він видається сьогодні. К., щоправда, не раз казав собі, що таким методом він бореться не за що, як за власну честь, бо користі йому, власне, не буде ніякої: адже якщо попри кволість він і далі опирається заступникові директора, в того зросте чуття сили і дасть йому змогу аналізувати й припасовувати свої заходи до щомиті інших обставин. Але К. не міг змінити своєї поведінки, він дурив сам себе, в нього не раз з'являлася впевненість, що саме тепер у стосунках із заступником директора йому слід виявляти безтурботність; прикрий досвід не навчив його нічого, він гадав, ніби після невдач у десятьох спробах, одинадцятого разу йому пощастить домогтися успіху, дарма що кожного разу все відбувалося однаково і, звісно, не на його користь. Коли після такої сутички він спітнілий, знесилений, з порожньою головою опинявся в своїй кімнаті, то не знав, надія чи розпач спонукали його нападатись на заступника директора, але наступного разу безперечно надія знову пожене його до дверей заступника.

Закреслено звідси аж до слів "діставати від нього осібні доручення"

Сьогоднішнього ранку ця надія видавалася надто вже обґрунтованою. Заступник директора поволі зайшов до кабінету К., тримаючись рукою за чоло, й поскаржився на головний біль. К. хотів одразу відповісти щось ущипливе, проте передумав і, не гаючи часу, взявся пояснювати справу, нітрохи не беручи до уваги, що в заступника болить голова. Може, той біль був не дуже й дошкульний, а може, його на мить притлумила цікавість до справи, – одне слово, під час розмови заступник директора прибрав руку з чола і відповідав, як завжди, загонисто й майже без роздумів, неначе взірцевий учень, що відповідає раніше, ніж чує запитання. К. міг би цього разу зіткнутися з ним і не раз дати йому відкоша, але думка про головний біль заступника весь час заважала йому, неначе той біль не ослаблював, а покріплював заступника. Диво дивне, як він терпить і притлумлює той біль! Заступник раз по раз сміявся, хоч причини на те в його словах не було, здавалося, він немов хизується, що має головний біль, який, проте, не заважає мислити. Розмова точилась про одне, а водночас тривав мовчазний діалог, у якому заступник директора, щоправда, не заперечував сили свого головного болю, але неодмінно наголошував, що той біль незначний, отже, зовсім не такий, від якого страждав К. А якби К. хотів щось заперечити, – легкість, із якою заступник директора долав свій головний біль, спростовувала всі його твердження. Водночас ця легкість правила К. за наочний приклад. Він теж може відгородитись від усіх турбот, не пов'язаних із роботою. Просто треба, щоб він іще ревніше, ніж дотепер, хапався до діла, запроваджував у банку нове устаткування, яке надовго поглине його думки, візитами та подорожами зміцнив свої трохи занедбані зв'язки з діловим світом, частіше звітував директорові й прагнув діставати від нього осібні доручення.

Так було й цього ранку.