Ресторан на краю всесвіту - Сторінка 9

Тобто тут на досить величенькій території у безладі стояли і лежали безформні рештки будинків, що колись приземлилися тут.

Над усім цим безладом витав безтілесний дух, який, очевидно, очікував чогось.

Дух звернув увагу на небо і невдовзі далеко вгорі з'явився якийсь об'єкт непевної форми, оточений кільцем трохи менших об'єктів.

Найбільший з них був лівою вежею будинку видавничої корпорації "Путівника по Галактиці для космотуристів", який саме входив у стратосферу другої планети зоряної системи Жаби.

Коли він почав знижуватися, Руста несподівано перервав гнітючу мовчанку.

Він підвівся і запхав рушника до торби. Він сказав:

— Бібльброкс, зараз я зроблю те, для чого мене сюди послали.

Сидячи у куточку, де він без слів обмінювався з Марвіном невимовленими думками, Зафод підвів на нього очі.

— Що? — запитав він.

— Невдовзі будинок опиниться на поверхні планети. Коли виходитимете, то не в двері, — сказав Руста, — а через вікно. Хай вам щастить, — додав він і вийшов у двері, випаровуючись із життя Зафода так само загадково, як і з'явився у ньому.

Зафод скочив на ноги і взявся за клямку, але Руста вже встиг замкнути двері. Він стенув плечима і повернувся у свій куток.

Через дві хвилини будинок з тріском приземлився серед решток інших будинків. Його ескорт — винищувачі з системи Жаби — відімкнув силові промені і знову знявся у повітря, беручи курс на більш приємну для життя першу планету системи Жаби. Вони ніколи не приземлялися на другій планеті системи Жаби. Цього ніхто не робив. На її поверхню не ступав ніхто, крім майбутніх жертв Водоверті тотальної перспективи.

Зафода добряче струсонуло. Коли спала тиша, якийсь час він відлежувався серед куряви і уламків, які тільки й залишилися від кімнати. Він зрозумів, що у таку халепу ще не попадав ніколи в житті. Він почувався розгубленим, він почувався самотнім, він почувався покинутим усіма. Врешті-решт він зрозумів, що слід усе-таки до кінця розібратися в усьому, хай там що.

Він оглянув напівзруйновану, понівечену кімнату. Стіна над дверима розкололася надвоє і ті, відчинені навстіж, повисли на одвірку. Вікно якимось незбагненним чином залишилося зачиненим і неушкодженим. Він трохи повагався, потім йому спало на думку, щоб сказати те, що раз його дивний супутник пройшов через усе разом з ним тільки для того, щоб сказати те, що він сказав, то він, напевно, мав для цього поважні підстави. З допомогою Марвіна він прочинив вікно. Хмара куряви, що знялася після приземлення, і рештки інших будинків, серед яких вони опинилися, надійно заважали Зафодові роздивитися як слід навколо.

Не те, щоб він надто переймався цим. Найбільше його стурбувало те, що він обачив, коли глянув донизу. Кабінет Зарнівупа містився на шістнадцятому поверсі. Будинок приземлився під кутом приблизно сорок п'ять градусів, але однаково спуск здавався карколомним.

Врешті-решт, коли йому стало ніяково від презирливих поглядів Марвіна, які той, здавалося, раз по раз кидав на нього, він набрав у легені повітря і обережно вибрався на крутий схилений бік будинку. Марвін не відставав, і вони разом почали поволі й обережно долати рачки шістнадцять поверхів, які відокремлювали їх від поверхні.

Отак вони рачкували, а горло стискалося від просякнутого гнилизною повітря і пилу, у очах темніло, від жахливої висоти під ногами паморочилося в обидвох головах.

Випадкові зауваження Марвіна на зразок "То оце те, від чого ваша форма життя отримує насолоду, так? Я питаю тільки з цікавості", не могли покращити душевного стану Зафода.

На півдорозі вони зупинилися відпочити на стіні перекошеного будинку.

Зафод лежав, тремтів від страху і втоми, і йому здавалося, що Марвін начебто крихітку веселіший, ніж завжди. Зрештою, він зрозумів, що це не так. Просто робот здавався веселішим у порівнянні з його власним настроєм.

Велика, худа, як смерть, чорна птаха розігнала крилами хмари куряви, що поволі всідалися, випростала свої кістляві лапи і сіла на перекошене підвіконня за кілька ярдів від Зафода. Вона склала незграбні крила і захиталася на нестійкій опорі.

Її розгорнені крила напевно досягали не менш шести футів завширшки, а голова і шия видавалися підозріло великими як на птаха. Спереду її голова була пласка, дзьоб недорозвинутий, а з внутрішнього боку крил можна було чітко розрізнити якісь відростки, схожі на рудиментні руки.

По правді, здавалося, що перед ними мисляча істота.

Птаха втупилася в Зафода важким поглядом і з її дзьоба вирвався якийсь нерозбірливий скрегіт.

— Геть звідси, — сказав Зафод.

— Гаразд, — похмуро промимрила птаха, махнула крилами і зникла у куряві.

Зафод з подивом дивився їй услід.

— Невже ця пташка щойно обізвалася до мене? — знервовано запитав він у Марвіна.

Він був цілком ладен повірити якомусь іншому поясненню. Скажімо, що у нього почалися галюцинації.

— Так, — підтвердив Марвін.

— Бідолашні створіння, — у вухах Зафода прозвучав глибокий, неземний голос.

Зафод ледь не звалився зі стіни, коли різко повернувся, щоб побачити, звідки почулися ці слова. Він міцно вхопився за виступ віконної рами і порізав руку. Так він і висів, важко переводячи дух.

Жодного видимого джерела голосу він не побачив — тут не було жодної живої душі. Однак голос обізвався знову.

— Знаєте, у цих істот трагічна історія. Вони жертви занепаду.

Зафод навсібіч закрутив головами. Голос був глухий і спокійний. За інших обставин його можна було назвати заспокійливим. Втім, що тут заспокійливого, коли до вас ні з того ні з сього звертається безтілесний голос, особливо коли ви, як оце Зафод Бібльброкс, не у кращій формі й висіте на волосинці на висоті восьмого поверху напівзруйнованого будинку.

— Е, гм... — промимрив він.

— То, може, я розкажу вам їхню історію? — скрадливо запитав голос.

— А хто ви такий? — затинаючись запитав Зафод. — Де ви?

— Гаразд, розповім пізніше, — стиха відповів голос. — Я — Гарграварр.

Я наглядаю за Водовертю тотальної перспективи.

— Чому ж я не бачу..?

— Вам буде набагато простіше спуститися з будинку, — трохи гучніше промовив голос, — якщо ви пересунетеся на два ярди ліворуч. Чому б вам не послухати мене?

Зафод подивився ліворуч і побачив ряд коротких горизонтальних заглиблень, який тягнувся стіною аж до підніжжя будинку. З почуттям вдячності він добрався до них.

— Чому б нам не зустрітися знову внизу? — і голос вщух.

— Егей, — вигукнув Зафод, — де ви..?

— Спуск займе у вас не більше кількох хвилин... — зовсім тихо, наче здалеку, відповів голос.

— Марвіне, — попрохав Зафод робота, який розкарячився поруч з ним, — невже... невже голос щойно..?

— Так, — коротко відповів Марвін.

Зафод кивнув. Він знову, вийняв з кишені чутливі до небезпеки окуляри.

Вони були зовсім чорні, та ще й добряче подряпані невідомим металічним предметом у кишені. Він одягнув окуляри. Йому буде набагато зручніше спускатися по стіні будинку, якщо він не бачитиме своїх дій.

Через кілька хвилин він перебрався через уламки фундаменту будинку і, знявши окуляри, скочив на землю.

Трохи згодом до нього приєднався Марвін. Він повалився обличчям донизу у пилюку та уламки і так застиг. Здавалося, що він не має ані найменшого бажання йти куди-небудь і залишиться у такій позі надовго.

— А, ось і ви, — несподівано у вухах Зафода прозвучав знайомий голос.

— Вибачте, що я вас залишив нагорі. Справа в тому, що моя голова не терпить висоти. Краще сказати, — сумно додав він, — колись вона не терпіла висоти.

Зафод поволі і насторожено подивився навколо себе. Просто щоб переконатися, чи не видно чогось, звідки надходить голос. Однак нічого, крім пилюки, сміття і руїн будинків, що височіли навколо, він не побачив.

— Агов, чому я вас не бачу? — запитав він. — Чому вас тут немає?

— Я тут, — поволі відповів голос. — Моє тіло теж хотіло прийти, але зараз воно трохи зайняте. Дещо треба зробити, з деким треба зустрітися. — І сумно зітхнувши він додав. — Ви ж знаєте, як то буває з тілами.

Зафод глибоко сумнівався, що йому щось відомо про це.

— Я тільки думав, що знаю, — сказав він.

— Я сподіваюся, що воно зараз на відпочинку, — продовжував голос, — бо донедавна воно вело таке життя, що ледь на ліктях трималося.

— Ліктях? — перепитав Зафод. — Може, ви мали на увазі на ногах?

Якийсь час голос не озивався. Зафод пооглядався навколо занепокоєно.

Він не міг зрозуміти, чи власник голосу зник, чи ще тут, і взагалі що він робить. По тому голос обізвався знову.

— Отож, це вас треба вкинути до Водоверті, так?

— Гм, знаєте, — промовив Зафод, намагаючись вдати з себе безтурботного, — з цим нікуди поспішати. Я повештаюсь тут трохи, роздивлюся місцеві краєвиди.

— Ви ще не бачили місцевих краєвидів? — запитав голос Гарграварра.

— Гм, ні.

Зафод піднявся на купу уламків, завернув за ріг одного із зруйнованих будинків, який перешкоджав йому усе гаразд роздивитися.

А тепер перед ним відкрився ландшафт другої планети зоряної системи Жаби.

— Ага, ну, добре, — сказав він, — тоді я просто так походжу.

— Ні, — сказав Гарграварр, — Водоверть уже чекає вас. Треба йти. Ідіть за мною.

— Он як? — сказав Зафод. — Я ж не бачу вас.

— А я буду щось наспівувати, — сказав Гарграварр. — Ви йдіть на звук.

Почулося тихе, але мелодійне мугикання. Невиразний і сумний звук, здавалося, чувся звідусіль. Зафодові вдалося визначити напрямок, тільки дуже уважно прислухаючись. Сторопівши, він поволі рушив за ним, а що було чинити?

РОЗДІЛ 10

Як уже зазначалося раніше, Всесвіт — це хаотичний і великий простір.

Багато людей заради збереження власного спокою схильні ігнорувати цей факт.

Багато з них були б щасливими перебратися кудись у менш простору місцевість згідно з власними уподобаннями, і саме це робить більшість із них.

До прикладу, в одному з кутків Східного краю Галактики обертається велика, поросла лісами планета Огларун. Усе її "розумне" населення постійно мешкає на досить-таки маленькому і тому перенаселеному горіховову дереві. На цьому горісі вони народжуються, живуть, закохуються, вирізають на корі крихітні теоретичні статті про значення життя, про марноту смерті та важливість контролю за народжуваністю; їм трапляється вести маломасштабні війни і, врешті-решт, вони помирають, прив'язані ременями з нижнього боку деяких гілок на периферії крони, до яких важче добратися.

І дійсно, єдині огларунці, які покидають своє дерево — ті, котрих проганяють з нього за скоєння мерзенного злочину: вони цікавляться, чи на інших деревах теж можливе життя, або ж навпаки, піддають сумніву існування інших дерев, які начебто не що інше, як ілюзії, що виникають від споживання надто великої кількості огларунських горіхів.

Така їхня поведінка може здатися екзотичною, але немає у Галактиці такої форми життя, якій не можна було б поставити на карб одного і того ж гріха.