Роня, дочка розбійника - Сторінка 3

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

На той час Матіс та його розбійники також поверталися з лісу, і Роня сиділа разом з усіма й співала розбійницьких пісень. Але про їхнє розбійницьке життя дівчина нічого не знала. Вона бачила, як вони приїздили ввечері з крамом, навантаженим верхи на коней, з різним добром у мішках і шкіряних торбах, у паках і скринях. Але звідки бралося те добро, їй ніхто не пояснював, і вона не цікавилася тим, так само, як не цікавилася, звідки береться дощ. Вона ж бо вже помітила, що на світі просто є всього повно.

Інколи вона чула розмову про розбійників Борки й тоді згадувала, що їх також треба остерігатися. Але досі вона ще не бачила жодного з них.

— Якби Борка не був таким собакою, я б йому, може, й поспівчував, — сказав одного вечора Матіс. — Сторожа ганяється за ним по Борчиному лісі, він тепер не має хвилини спокою. Скоро його викурять із кубла. Він поганець, нічого не скажеш, та однаково…

— У Борчиній ватазі що не розбійник, то й поганець, — мовив Лисий Пер, і всі з ним погодилися.

Яке щастя, що Матісові розбійники багато кращі, подумала Роня і обвела їх поглядом. Вони сиділи біля довгого столу й сьорбали юшку. Вони, щоправда, були зарослі, брудні, сварливі й нестримні, та Роня ніколи не чула, щоб хтось називав їх поганцями. Лисий Пер і Тупак, Блазній і Бевзень, Данчик і Такало, Клешня і Костомаха, Щасливець і Невдаха, Зухвалець і Плескатий — усі вони її друзі. Роня знала, що за неї вони ладні піти у вогонь і у воду.

— Дякувати богу, що ми у фортеці, — сказав Матіс. — Тут ми в безпеці, як лис у норі чи орел на вершині скелі. Ті старостині йолопи знають, що якби поткнулися сюди й надумали зчинити бучу, ми б послали їх до бісової матері.

— Так, що вони аж квакнули б, — задоволено сказав Лисий Пер.

Усі розбійники погодилися з ним і довго реготали, уявляючи собі, яка дурна була б сторожа, коли б спробувала дістатися до Матісової фортеці, що стояла на скелі, неприступна з усіх боків. Тільки з південного боку зміїлася вниз вузенька стежечка і зникала в лісі. А з трьох інших боків від фортеці спадали прямовисні кручі. Хай би ті йолопи спробували вилізти на них, жартували розбійники. Вони ж бо не знали, де Роня вчилася не боятись.

— А якщо захочуть добратися до нас стежкою, то неодмінно застрянуть біля Вовчої пастки, — повів далі Матіс. — Ми їх зупинимо там каміняччям. Та й не тільки ним, якщо буде треба.

— Не тільки ним, якщо буде треба, — і собі сказав Лисий Пер і пирхнув, уявивши, як вони спинятимуть сторожу біля Вовчої пастки. — За свій вік я там передавив чимало вовків, — додав він. — Але тепер уже надто старий і давлю тільки власні блохи, ха-ха-ха!

Роня розуміла: Лисого Пера шкода, що він такий старий, та ніяк не розуміла, нащо старостиним йолопам зчиняти бучу біля Вовчої пастки. Зрештою, вона була сонна й не мала сили роздумувати про це. Вона залізла в свою постіль і полежала там, не засинаючи, поки не почула "Пісні лісовиків", яку мати співала щовечора, коли для розбійників була пора залишати вогнище й розходитися до своїх спалень. У кам'яній залі спали тільки троє — Роня, Матіс і Ловіса. Роні подобалося лежати в постелі й крізь нещільно запнуту завісу спостерігати, як у вогнищі жеврів і пригасав жар, коли мати вже співала. Скільки дівчина пам'ятала себе, вона завжди чула, як її мати співала на добраніч "Пісню лісовиків". Роня знала, що тепер пора спати, але, поки сон зліплював їй очі, вона радісно думала: "Завтра я знов устану!" І дівчина схоплювалася, тільки-но починав сіріти новий день. І хоч би яка була погода, вона квапилась до лісу, й Ловіса давала їй у дорогу шкіряну торбину з хлібом і молоком.

— Ти дитина громовиці, — казала мати, — і дитина літавиць, а таких темній силі легко зманити, це кожен знає. Тож гляди, щоб тебе не забрали літавиці!

Роня вже не раз бачила, як літавиці ширяли над лісом, вона тоді швиденько рачкувала в кущі й ховалася. В Матісовому лісі на людину чигає багато небезпек, та літавиці найнебезпечніші. Їх треба остерігатися, як хочеш вижити, казав Матіс. І найбільше через них він так довго не випускав Роні з фортеці. Літавиці гарні, шалені й жорстокі. Невблаганними, мов камінь, очима вони вдивлялися в лісову гущавину, шукаючи, кого б роздерти до крові своїми гострими пазурами.

Та ніякі літавиці не могли відлякати Роню від звичних стежок і місцин, де минало її самітне лісове життя. Так, дівчина була самітна, але не відчувала своєї самоти. Їй нікого й не треба було. Дні її були сповнені подій, цікаві й щасливі, тільки надто швидко збігали. Скінчилося літо, тепер була вже осінь.

Ближче до осені літавиці завжди ще дужче навісніли, і одного дня вони доти ганяли Роню по лісі, доки вона відчула, що справді опинилася в небезпеці. Звичайно, дівчина стрибала, мов лисиця, і знала всі лісові сховки, але літавиці не полишали її, і вона весь час чула їхній крик:

— Го-го-го, гарненька людинко, зараз поллється твоя кров, го-го-го!

Нарешті дівчина вскочила в озерце й перепливла під водою на другий бік. Там вона випірнула з води й сховалася під густою ялиною. Дівчина чула, як літавиці шукали її і люто верещали:

— Де ділася людинка, де вона, де? Ходи, хай ми роздеремо тебе, розірвемо пазурами, хай поллється твоя кров, го-го-го!

Роня сиділа у своєму сховку, аж поки помітила, як літавиці зникли над верхівками дерев. Їй більше не хотілося гуляти в лісі. Але до вечора й до "Пісні лісовиків" було ще кілька годин, тому Роня вирішила зробити те, що вже давно надумала. Зараз вона вибереться на дах фортеці й почне остерігатися, щоб не впасти в Пекельну прірву.

Роня безліч разів чула, як розкололася фортеця тієї ночі, коли вона народилась. Матісові ніколи не набридало згадувати про це.

— Ото був гуркіт, трясця його матері! Аби ти була чула! Та ти його й чула, хоч була ще як кулак. Торох — і замість однієї фортеці стало дві, з проваллям між ними. Гляди не забудь того, що я сказав: остерігайся, щоб не звалитись у Пекельну прірву!

І саме тепер Роня надумала остерігатися. Це була найкраща нагода, поки в лісі шаленіли літавиці.

Роня вже не раз вилазила на дах, але ніколи не підходила до небезпечного провалля, що йшло прямовисно, не захищене жодним виступцем. Тепер Роня поплазувала до його краю і зазирнула в глибину. Ох, провалля було страшніше, ніж вона собі гадала!

Роня підняла камінець, що впав зі стіни й лежав скраю, кинула його вниз і здригнулася, почувши, як він гупнув об дно, глухо, страшенно далеко. Справді, такої глибини треба остерігатися! Хоч провалля було й не дуже широке. Добре скоч — і перескочиш. Та хто дурний захоче його перескакувати? А може, все-таки не завадило б поостерігатися й повчитись, як вона вчилася досі? Роня знов зазирнула вниз. Бр-р, яка глибина! Потім вона підвела очі, щоб поглянути, де найкраще було б перескочити. І побачила таке, що мало не звалилася в Пекельну прірву з самого подиву.

Трохи далі, на другому боці провалля, хтось сидів, десь такий завбільшки, як вона, і помахував над Пекельною прірвою ногами.

Роня знала, що на світі е ще й інші діти. Тільки в МатісовІй фортеці і в Матісовому лісі вона була сама. Та мати казала їй, що в інших місцях є багато дітей двох видів: такі, що потім, коли виростуть, стануть Матісами, і такі, що стануть Ловісами. Роня мала стати Ловісою. Але вона відчувала, що той, хто там сидів і помахував ногами над Пекельною прірвою, мав стати Матісом.

Він ще не бачив її. Роня знов глянула туди, де він сидів, і стиха засміялася від того, що він є.

3

Та ось і він побачив її і також засміявся.

— Я знаю, хто ти, бо вже раз бачив, як ти гасала по лісі, — сказав він. — Ти дочка розбійника.

— А хто ти? — запитала Роня. — І яким дивом ти тут опинився?

— Я Бірк Боркасон, і я тут мешкаю. Ми цієї ночі перебралися сюди.

Роня витріщила на нього очі.

— Хто це "ми"?

— Борка, і Ундіса, і я, і наші дванадцятеро розбійників.

Минула добра хвилина, поки Роня збагнула, що означають його слова. То було щось нечуване. Нарешті вона запитала:

— Ти хочеш сказати, що вся північна фортеця тепер повна тих поганців?

— Ні, там оселилися самі лише чесні Борчині розбійники. А ось там, де мешкаєш ти, аж кишить поганцями. Я це завжди чув.

Он як, він це завжди чув! Яке неймовірне нахабство! У серці в дівчини закипіла лють. Але на неї чекало ще гірше.

— Зрештою, — повів далі Бірк, — це вже не північна фортеця. Від цієї ночі вона зветься Борчина твердиня. Затям собі раз назавжди.

Роні дух сперло з люті. Борчина твердиня! Від таких слів справді можна осатаніти! Які ж вони поганці, ті Борчині розбійники! А цей блазень, що сидить тут і хихоче, один із них!

— Трясця його матері! — мовила Роня. — Стривайте лишень, хай про це довідається Матіс, він викурить вас до бісової матері одним махом!

— Ти так думаєш? — запитав Бірк.

Роня згадала про Матіса і вся затремтіла. Вона бачила його розлюченого до нестями і знала, що це таке. Вона розуміла, що тепер Матісова фортеця завалиться вдруге, і аж застогнала від цієї думки.

— Що з тобою? — запитав Бірк. — Тобі погано?

Роня не відповіла йому. Вона вже наслухалася цього блазня, наслухалася його нахабного базікання. Треба щось робити. Матісові розбійники скоро повернуться додому, і тоді ті йолопи, Борчині розбійники, трясця їхній матері, всі до ноги втечуть із Матісової фортеці швидше, ніж вони сюди забралися!

Роня підвелася й хотіла вже йти, коли враз помітила, що Бірк хотів зробити. Справді, той пройдисвіт намірявся перебратись до неї через Пекельну прірву! Він стояв по той бік навпроти Роні й готувався стрибнути. Вона крикнула:

— Якщо ти опинишся тут, дістанеш у пику, так що аж свічки тобі засвітяться в очах!

— Ха-ха-ха! — засміявся Бірк і перестрибнув провалля. — Ану вдар, коли можеш, — глузливо додав він.

Цього йому не треба було казати, бо дівчина не стерпіла. Досить того, що він та Інші поганці розташувалися в Матісовій фортеці. Але щоб іще якийсь Борчин розбійник стрибав сюди, а Матісів розбійник не зробив того самого!

І Роня й собі стрибнула. Сама нестямившись, вона раптом перелетіла через Пекельну прірву й опинилася на другому боці.

— Так ти не втечеш! — гукнув Бірк і відразу стрибнув за нею.

Проте Роня не чекала на нього. Знову стрибок, і вона перелетіла провалля.