Роня, дочка розбійника - Сторінка 5

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ні про що, — мовив Матіс і так зціпив зуби, що вони аж заскреготали.

Зі спалень до зали прибігли розбійники, всі хотіли знати, що сталося.

— Поїжте каші, он вона мліє на вогні, — сказав Матіс. — Потім візьмемо дикого бугая за роги і звалимо в Пекельну прірву!

Роня почала одягатися. Одягання було недовге, бо на сорочку вона тільки накинула курточку з лошачої шкури й надягла такі самі штани. А що вона до самого снігу ходила боса, то їй не треба було вовтузитися з черевиками чи ходаками, коли вона поспішала, як оце тепер.

Звичайного дня вона зараз-таки подалася б до лісу. Але був незвичайний день, тому вона заквапилась на дах, поглянути, що там робитиметься.

Матіс зібрав своїх розбійників, і всі вони, дожовуючи кашу, навіть Ловіса й Роня, рішуче подалися кам'яними сходами на дах. Тільки Лисий Пер самотою сидів біля своєї миски й гірко нарікав, що не має вже сили піти з усіма, коли заповідається щось цікаве.

— У цій оселі надто багато сходів, — мурмотів він. — І в декого надто кволі ноги.

Тим часом настав ясний холодний ранок. Перше червоне сонячне проміння заграло над густими лісами навколо Матісової фортеці. Роня дивилася на них через вежу. Її місце було там, унизу, в тихому зеленому світі, а не тут, біля Пекельної прірви, де тепер лавами стояли Матісові та Борчині розбійники й дивилися одні на одних через провалля, яке їх розділяло.

Ага, он який він, цей хитрун з хитрунів, подумала Роня, коли побачила Борку, що, розставивши ноги, нахабно стояв посеред своїх розбійників. Він не такий високий і вродливий, як Матіс, задоволено подумала вона. Проте, видно, дужий, нічого не скажеш. Справді, невисокий, але широкоплечий, з рудим волоссям, що стирчало на всі боки. Біля нього стояв іще хтось рудий, ніби з мідяним шоломом на голові. Авжеж, там. стояв Бірк і, здавалося, розважався всім тим видовиськом. Він крадькома підморгнув їй, так, наче вони були давні знайомі. Аякже, хай собі уявляє, що хоче, злодійкуватий собака!

— Добре, Матісе, що ти так швидко з'явився, — сказав Борка.

Матіс ненависними очима дивився на свого ворога.

— Я б прийшов іще швидше, та спершу треба було докінчити одну річ.

— А що саме? — чемно запитав Борка.

— Вірша, якого я склав під ранок. Жалобну пісню на смерть розбійника Борки. Може, з неї Ундісі буде хоч якась розрада, коли вона повдовіє.

Мабуть, Борка сподівався, що Матіс вислухає його й не зчинятиме сварки за Борчину твердиню. Але тепер побачив, що дуже помилився, і його взяла злість.

— Краще б ти подумав, як розрадити Ловісу, що вікує вік із таким пащекуватим чваньком, як ти.

Ундіса й Ловіса, яких треба було розраджувати, стояли кожна на своєму боці й дивились одна на одну. По них видно було, що вони обійдуться без розради.

— Слухай-но, Матісе, — сказав Борка. — В Борчиному лісі далі жити не можна. Там старостиних охоронців, як мух, а десь же мені треба дітися з дружиною, дитиною і всіма моїми розбійниками.

— Може, й так, — відповів Матіс. — Але нахабно захоплювати без дозволу чуже житло ніхто, в кого є честь, не буде.

— Дивні слова як на розбійника, — сказав Борка. — Хіба ти завжди не брав без дозволу все, що хотів?

— Гм, — тільки й мовив Матіс.

Він не знайшов, що відповісти, і Роня не розуміла чому. І хотіла довідатися, що Матіс брав без дозволу

— До речі, — сказав Матіс, помовчавши, — мені цікаво почути, як ви туди дісталися, щоб спровадити вас тією самою дорогою.

— Дуже ти високо заносишся, — відповів Борка. — Як ми туди дісталися? Ось бачиш цього хлопчину? Він може видертися на найстрімкішу кручу з довгою міцною линвою, що тягнеться за ним, мов хвіст. — Він погладив Бірка по рудій маківці, і той стиха засміявся. — А потім той хлопчина міцно прив'язав угорі линву, і ми по ній вилізли нагору. А тоді залишилося тільки зайти у фортецю і влаштувати там своє розбійницьке лігво.

Матіс аж зубами скреготав, поки перетравлював цю новину.

— Наскільки я знаю, до північної фортеці немає ніякого входу.

— Аякже, наскільки ти знаєш! Ти небагато знаєш і небагато пам'ятаєш про цю фортецю, хоч прожив у ній ціле своє життя. Певне, що вхід є. Отож пригадай: на ту пору, коли тут було більше люду, ніж тепер, для служниць зробили невеличкі двері, якими вони ходили годувати свиней. Ти хіба забув, де колись стояв хлів, як ми були дітьми? Ми з тобою ловили там пацюків, поки нас не застукав твій батько. Він дав мені такого ляпаса, що в мене мало не відлетіла голова. Я думав, що не втримаю вже її на в'язах.

— Так, батько робив багато доброго, — погодився Матіс. — Він не спускав з ока ні одного жевжика з Борчиного роду й накидався на них за кожної нагоди.

— Ага, і той ляпас переконав мене, що весь Матісів рід — мої смертельні вороги. Доти я й гадки не мав, що ти і я належимо до різних родів, і ти також цього не знав.

— Зате тепер знаю, — сказав Матіс. — І зараз або пролунає жалобна пісня на смерть розбійника Борки, або ти зі своїм кодлом повернешся тим самим шляхом, що прийшов сюди.

— Може, жалобна пісня пролунає і в нас, і в тебе, — мовив Борка, — але я тепер розташувався в Борчиній твердині й нікуди звідси не піду.

— Зараз побачимо, — сказав Матіс.

Його розбійники погрозливо загомоніли і схопилися за самостріли. Але Борчині розбійники теж були озброєні, й сутичка біля Пекельної прірви погано скінчилася б для них усіх, — це розуміли і Матіс, і Борка. Тому вони розійшлися, востаннє перемовившись задля годиться образливими словами.

Матіс аж ніяк не скидався на переможця, коли повернувся до кам'яної зали, і жоден з його розбійників також. Лисий Пер мовчки оглянув їх, тоді хитро посміхнувся беззубим ротом.

— А той дикий бугай, — сказав він, — якого ви мали взяти за роги й кинути в Пекельну прірву, мабуть, так гримнув туди, що аж луна пішла по фортеці?

— Їж кашу, якщо годен ще жувати, а дикого бугая облиш мені, — відповів Матіс. — З ним я впораюся сам, коли настане слушна година.

Та оскільки слушна година начебто ще не настала, Роня чимшвидше гайнула в свої володіння. Дні дуже покоротшали, ще кілька годин, і зайде сонце, але Роня хотіла побувати у своєму лісі й біля свого озерця Воно було осяяне сонцем і блищало, мов щире золото. Проте Роня знала, що золото зрадливе, а вода в озерці крижана. Та однаково швидко роздяглася і пірнула в неї з головою. Спершу вона зойкнула, тоді почала радісно сміятися, плаваючи й пірнаючи, поки холод вигнав її з води. Тремтячи, вона знов надягла на себе шкіряну курточку. Та це не допомогло. Щоб зігрітися, треба було побігати. Роня гасала, мов троленя, поміж деревами й камінням, поки весь холод вийшов з тіла й щоки її запашіли. А тоді вже гасала просто так, щоб відчувати, як їй легко стрибається. Радісно погукуючи, вона гайнула поміж густі ялини й там нагналася просто на Бірка. Роня знов розсердилася. Навіть у лісі їй тепер не було спокою!

— Обережно, дочко розбійника! — сказав Бірк. — Нема тобі чого так поспішати.

— Є чи нема — не твоє діло, — дала йому відкоша Роня й помчала далі.

Але потім стишила крок. Їй закортіло нишком повернутися й поглянути, що Бірк робить у її лісі.

Виявилося, що він сидів навпочіпки біля нори, де оселилася родина лисів. Це ще дужче розсердило дівчину. Адже то були її власні лиси. Вона спостерігала за ними ще з весни, коли в них народилися лисенята. Тепер лисенята підросли, та однаково ще гралися. Вони перестрибували одне через одне, кусались і борюкалися біля нори, і Бірк спостерігав за ними. Він сидів спиною до Роні, а однаково якимось дивом помітив, що вона стоїть позад нього, і, не обертаючись, гукнув:

— Що ти хочеш, дочко розбійника?

— Хочу, щоб ти залишив у спокої моїх лисенят і вшився геть із мого лісу.

Бірк підвівся й підступив до неї.

— Твоїх лисенят! Із твого лісу! Лисенята самі свої, розумієш? І живуть у лисячому лісі. Так само, як і у вовчому, ведмежому, лосячому лісі, й у лісі диких коней. І в совиному, канючиному, яструбиному, зозулячому лісі, і в лісі диких голубів. І в слимаковому, павуковому та мурашиному лісі.

— Я знаю всіх, хто живе в цьому лісі, нема чого тобі повчати мене й нагадувати про них, — сказала Роня.

— То ти повинна знати, що цей ліс належить ще й літавицям, сірячкам, товстогузикам і поночівникам.

— Скажи мені щось нове, — відповіла Роня, — таке, чого я не знаю краще за тебе. А як ні, то мовчи! — Крім того, це мій ліс. І твій, дочко розбійника, так, твій теж! Але якщо ти хочеш, щоб він був тільки твій, то ти ще дурніша, ніж я подумав, коли побачив тебе вперше.

Він неприязно дивився на Роню, і його ясні очі потемніли з гніву. Видно було, що вона йому не подобалась. От і добре, подумала Роня, нехай собі думає, що хоче, а вона негайно повернеться додому, щоб більше його не бачити.

— Я залюбки поділюся лісом з лисами, совами й павуками, але не з тобою, — мовила Роня й пішла.

Раптом вона помітила, що на ліс насувається туман. Сірий, перістий, він здіймався з землі й клубочився між деревами. Сонце миттю зникло, згасли золоті відблиски, не видно було ні стежки, ні каміння. Але це не лякало Роню. Вона однаково зуміє добратися до Матісової фортеці навіть у най густіший туман і буде вдома, поки Ловіса заспіває "Пісню лісовиків".

А як же Бірк? Мабуть, він утрапив би на кожну стежку в Борчиному лісі, а тут, у Матісовому, навряд чи знає дорогу. Ну, то нехай сидить собі з лисами, подумала Роня. Може, досидить, поки настане новий день, без туману.

Враз вона почула з туману голос:

— Роню!

Он як, тепер він уже знає, як її звати! Тепер вона вже не просто дочка розбійника. Бірк знов погукав:

— Роню!

— Чого тобі треба? — озвалася вона.

За мить він уже був біля неї.

— Цей туман мене трохи лякає.

— Ага, боїшся, що не втрапиш додому, до свого злодійського кубла? То хай лиси поділяться з тобою своєю норою, ти ж бо ладен з усіма ділитися лісом!

Бірк засміявся.

— Ти твердіша за камінь, дочко розбійника. Але краще знаєш дорогу до Матісової фортеці. Можна мені триматися за полу твоєї куртки, поки ми виберемося з лісу?

— Не підходь до мене, — сказала Роня, проте розмотала шкіряну линву, якою вже раз була врятувала хлопця, й подала йому кінець. — На! Але раджу тобі триматися від мене на довжину линви!

— Як хочеш, жорстока дочко розбійника, — погодився Бірк.

І вони рушили з лісу.