Роня, дочка розбійника - Сторінка 6

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Навколо них густішав туман, а вони мовчки йшли — на довжину линви одне від одного, як наказала Роня.

Тепер головне було не згубити стежки. Роня знала, що досить раз схибити — і вони заблукають у тумані. Та вона не боялася. Перевіряючи руками й ногами дерева й камені, які правили їй за дороговказ, вона посувалася вперед, щоправда, поволі, але ще був час добратися додому, поки мати заспіває "Пісню лісовиків". Ні, боятися їй не було чого.

Хоч вона ніколи ще не мандрувала так дивно, як тепер. Здавалося, все в лісі вимерло, все зникло, і Роню охопив якийсь гнітючий настрій. Якщо це її ліс, той, що його вона знала й любила, то чому тепер тут так тихо й моторошно? І що це причаїлося в тумані? Там щось було, чуже й небезпечне, але Роня не знала, що саме. І це її лякало.

Скоро я буду вдома, думала вона, щоб заспокоїти себе, скоро лежатиму в своїй постелі й слухатиму, як мати співає "Пісню лісовиків".

Та нічого не допомагало, її посів страх. Вона ще зроду так не боялася. Роня погукала Бірка, але голос у неї був жалісливий. Ніколи ще він не бринів так моторошно, і це ще дужче налякало її. Я починаю божеволіти від усього цього, подумала вона, отут мені й кінець.

Тієї миті з густого туману долинула приємна сумна мелодія. Там хтось співав, і той спів був дуже дивний, Роня зроду такого не чула. Ох, який гарний, як він наповнював чарами її ліс! Роня зненацька заспокоїлась, страху її мов не було. Вона зупинилася, всім тілом убираючи в себе ті незвичайні звуки. Яка ж чудова мелодія! Як вона вабить, як знаджує! Роня відчувала, що ті, хто співав, хотіли, щоб вона залишила стежку й пішла на голос їхньої чарівної пісні..

Спів погучнішав. Серце в Роні защеміло, і вона враз забула "Пісню лісовиків", що чекала на неї вдома. Забула все, хотіла тепер тільки піти до тих, хто вабив її з туману.

— Я йду, йду! — гукнула вона і ступила кілька кроків убік.

Але тієї миті шкіряна линва так смикнулася, що Роня з несподіванки впала.

— Куди ти йдеш! — закричав Бірк. — Хіба ти не знаєш, що пропадеш навіки, якщо даси підземлянам знадити себе?

Підземляни! Роня чула про них і знала, що вони виходять до лісу з темної глибини тільки тоді, як упаде туман. Досі вона їх ніколи не зустрічала, але тепер хотіла піти з ними, байдуже куди. Хотіла жити з їхнім співом, якщо навіть доведеться назавжди лишитись у підземеллі.

— Я йду, йду! Вже йду! — знов гукнула Роня і рушила з місця.

Але біля неї був Бірк і не пускав її.

— Пусти мене! — крикнула Роня й почала завзято пручатися.

Проте Бірк міцно тримав її.

— Не занепащай себе, — сказав він. Та Роня не слухала його, бо той спів став такий гучний, що сповнював своїм гомоном весь ліс, а саму її непереборною тугою.

— Я йду, йду! — втретє крикнула Роня, вириваючись від Бірка.

Вона пручалася, кричала, плакала і врешті боляче вкусила хлопця в щоку. Але він міцно тримав її.

Вони довго змагалися, аж раптом туман піднявся так само швидко, як був упав. І тієї миті спів затих. Роня оглянулась навколо, ніби щойно прокинулася зі сну. Вона побачила стежку, що вела додому, і червоне сонце, яке сідало за лісисті вершини. І побачила Бірка. Він стояв біля самої неї.

— Я ж сказала, тримайся на довжину линви, — нагадала вона йому. Тоді помітила його закривавлену, щоку й запитала — Тебе вкусив лис?

Бірк нічого не відповів. Він змотав шкіряну линву й віддав її Роні.

— Дякую. Тепер я вже сам утраплю додому, до Борчиної твердині.

Роня позирнула на нього з-під навислого на чоло пасма. Раптом їй чомусь стало важко по-справжньому сердитись на нього.

— Іди до бісової матері! — без злості сказала вона й побігла геть.

5

Того вечора Роня довго сиділа перед вогнищем з батьком і нарешті згадала, що хотіла дізнатися в нього.

— Що ви брали без дозволу? Про що-то казав Борка?

— Гм, — озвався Матіс. — Як я боявся, доню, що ти в тумані не втрапиш додому.

— Але ж утрапила, — відповіла Роня. — То що ви брали без дозволу?

— Глянь, — мовив Матіс і зацікавлено показав на жар. — Правда ж, там ніби сидить чоловік? І схожий на Борку, тьху!

Проте Роня не захотіла дивитися на якогось там Борку в жару, їй було байдуже до нього.

— Що ви брали без дозволу? — втретє вперто запитала вона.

Оскільки Матіс і цього разу не відповів, замість нього озвався Лисий Пер:

— Багато чого. Гай-гай, багато чого брали! Я міг би перерахувати…

— Облиш, — сердито перебив його Матіс. — Я сам можу перерахувати, без тебе!

Усі розбійники вже розійшлися по своїх спальнях, Ловіса поралася надворі, тому тільки Лисий Пер чув, як Матіс пояснював дочці, хто такий розбійник. Мовляв, це той, хто бере все без дозволу і права.

Матіс не соромився свого ремесла. Навпаки, пишався ним і хвалився, що він наймогутніший розбійник на всі гори й ліси. Але тепер, коли треба було розповісти про це дочці, він трохи ніяковів. Звичайно, він думав поступово все їй пояснити, іншої ради не було. Тільки пізніше, як вона підросте.

— Я тобі досі мало що казав про це, доню, бо ти ще невинна дитина.

— Таки ні слова не казав, — докинув Лисий Пер — І ми також нічого не казали.

— Слухай, старий, може б ти пішов уже спати? — запитав його Матіс.

Та Лисий Пер заявив, що не піде спати. Мовляв, він хоче послухати їхню розмову.

І Роня все збагнула. Аж тепер вона зрозуміла, звідки в них усе береться. Те, що розбійники привозять на конях, коли повертаються ввечері додому, весь той крам у мішках і в клунках, усі ті коштовності в паках і скринях. Таке не росте на деревах у лісі. Її батько без сорому казка відбирає його в інших людей.

— А хіба ті люди не гніваються, коли в них відбирають їхнє майно? — запитала Роня.

Лисий Пер хитро посміхнувся.

— Так гніваються, що аж сичать, — мовив він. — Ох-ох-ох, якби ти почула їх!

— Слухай, старий, краще йди й лягай собі спати, — знов порадив йому Матіс.

Та Лисий Пер ніби не чув його.

— Дехто навіть плаче, — сказав він Роні. Матіс розсердився.

— Мовчи, а то витурю тебе за двері! — гримнув він, тоді погладив Роню по щоці й додав — Ти повинна зрозуміти мене, доню! Так заведено. Завжди так було. І нема за що сваритися.

— А нема, — докинув Лисий Пер. — Тільки що люди ніяк не звикнуть до цього. Вони плачуть, голосять, проклинають нас, щоб хоч трохи легше було на душі.

Матіс сердито блимнув на нього очима, тоді знов повернувся до Роні.

— Ти ж бо знаєш, що мій батько був розбійницький ватажок, так само, як мій дід і прадід. І я не якийсь там виродок у сім'ї. Я теж розбійницький ватажок, наймогутніший на всі гори й ліси. І ти також будеш ватагувати серед розбійників, Роню.

— Я? — крикнула Роня. — Нізащо! Я не хочу, щоб люди плакали й гнівалися через мене!

Матіс почухав потилицю. Йому було чого журитися. Він хотів, щоб Роня захоплювалася ним і любила його так, як він любив її і захоплювався нею. А вона бач — кричить: "Нізащо!" Не хоче бути розбійницьким ватажком, як її батько. Це його засмутило. Якось треба переконати її, що його вчинки справедливі й гарні.

— Розумієш, доню, я беру тільки в тих, хто багато має, — сказав він. Тоді подумав і додав — І даю тим, хто нічого не має, їй-богу, правда.

Лисий Пер захихотів.

— Так, так, далебі, правда! Ти віддав цілий мішок борошна бідній удові, що мала восьмеро дітей, пам'ятаєш?

— Отож-бо, — зрадів Матіс. — Справді віддав.

Він з полегкістю погладив свою чорну бороду. Тепер він був задоволений і собою, і Лисим Пером.

Лисий Пер знов захихотів.

— У тебе добра пам'ять, Матісе. Я лише хочу нагадати, що відтоді минуло рівно десять років. Авжеж, ти допомагаєш бідним. Кожні десять років.

Тоді Матіс загорлав на нього:

— Якщо ти зараз не підеш спати, то я знаю такого, що пошле тебе сторч головою!

Але обійшлося і без цього. До зали зайшла Ловіса, і Лисий Пер зник сам. Роня лягла в постіль. Вогнище почало пригасати. Поки мати співала "Пісню лісовиків", дівчина лежала, слухала й не журилася тим, розбійник її батько чи ні. Він був її батьком, хоч би що робив, і вона його любила.

Роня спала неспокійно: Снилися підземляни і їхній спів, та коли вона прокинулася, все вилетіло з голови.

Їй спав на думку Бірк. Наступними днями вона часом згадувала про нього, прикидала, що він робить у Борчиній твердині і скільки ще треба чекати, поки Матіс нарешті вижене зі своєї фортеці його батька й усе те злодійське кодло.

Матіс щодня снував нові далекосяжні плани, але жоден із них нічого не був вартий.

— Пусте, — казав Лисий Пер на все, що придумував Матіс. — Ти повинен бути хитрий, як старий лис, бо силою нічого не вдієш.

У Матіса була не така вдача, щоб хитрувати, як старий лис, але він робив, що міг. А поки він снував плани, то майже не ходив на розбій. Борка зі своєю ватагою також мав інший клопіт. Тому люди, яким доводилося в ті дні їхати Вовчою ущелиною, дивувалися, що там не видно жодного розбійника. Вони не знали, чому там так спокійно. Куди ті розбійники всі поділися? Сторожа, що так наполегливо ганялася за Боркою, знайшла печеру, яка правила йому за табір, але вона була порожня й покинута. Борки ніде не було видно, і сторожа зраділа, що нарешті може залишити ліс, восени такий темний, холодний і мокрий. Звичайно, вона знала, що далі, в Матісовій фортеці, теж є розбійники, але не хотіла навіть думати про них. Бо гіршого місця світ не бачив, а розбійницького ватажка, що там отаборився, було важче спіймати, ніж орла на вершині гори. Вона махнула на нього рукою.

Матіс водно намагався вистежити, що Борчині розбійники роблять у північній фортеці і як найкраще було б їх застукати. Тому він щодня вирушав на розвідку і з двома своїми людьми об'їздив весь ліс з північного боку фортеці, але ніде не здибав жодного загарбника. Переважно там панувала мертва тиша, немов Борчиних розбійників і не було на світі. Зате Матіс виявив, що вони сплели собі добру мотузяну драбину й могли спускатися нею і вилазити назад на кручу. Він одного разу побачив на власні очі, як її спускали вниз. Помітивши ту драбину, він забув про все на світі і, як божевільний, кинувся до неї, щоб полізти нагору. Його розбійники також відчули войовничий запал і побігли за ним. Та враз із бійниць північної фортеці вилетіла хмара стріл, і одна влучила Плескатому в стегно. Довелося йому два дні пролежати в постелі. Принаймні вони зрозуміли, що драбину спускають униз тільки під найпильнішою охороною.

Тепер Матісову фортецю огортала гнітюча осіння темрява, і розбійникам було не дуже приємно сидіти сидьма.