Роня, дочка розбійника - Сторінка 8

Так, зараз вона перестане плакати. Вона стала на лижі й поворухнула тією ногою, що була в ямі, — чи все з нею гаразд.

— Я спробую, — мовила вона. — Ти ж поїдеш зі мною?

— Поїду, — відповів Бірк.

Роня відштовхнулась і майнула вниз стрімким узбіччям. Бірк поїхав за нею. Весь час, поки Роня важко добиралася додому крізь снігову віхолу, він їхав ззаду. Подеколи дівчина оглядалася, чи він є. Вона боялася, що Бірк раптом зникне і залишить її саму. Але він їхав за нею на відстані довжини линви до самої Вовчої пастки. Тут їм треба було розлучатися. Далі Бірк мав таємними стежками добиратися до Борчиної твердині.

Діти трохи постояли в густому снігу. Треба було прощатися. Роня відчула, як їй важко, їй хотілося будь-що затримати Бірка.

— Слухай, Бірку, — мовила нарешті вона, — я б хотіла, щоб ти був моїм братом.

Бірк засміявся.

— То я й буду твоїм братом, якщо ти хочеш, дочко розбійника.

— Хочу, — сказала вона. — Тільки зви мене Ронею.

— Роню, сестро моя, — мовив Бірк і наступної миті зник у хурделиці.

— Ти сьогодні довго була в лісі, — сказав Матіс, коли Роня підсіла до вогнища, намагаючись зігрітися. — Все було гаразд?

— Так, усе гаразд, — відповіла Роня, простягаючи до тепла закоцюблі руки.

6

Тієї ночі над Матісовою фортецею і навколишніми лісами сипало, як з мішка. Такого густого снігу не пам'ятав навіть Лисий Пер. Аж чотирьом розбійникам довелося натужуватись, аби розчинити браму хоч настільки, щоб можна було пропхатися крізь неї і відкидати найбільші замети. Лисий Пер також висунув носа надвір і оглянув порожні білі околиці, де все було сховане під снігом. Вовчу пастку зовсім замело. Лисий Пер вважав, що коли й далі сипатиме такий сніг, як тепер, нею ніхто не пройде до самої весни.

— Бевзю, — сказав він, — видно, тобі приємно відкидати сніг, тож обіцяю, що ти ще довго матимеш таку розвагу.

Лисий Пер рідко помилявся у своїх передбаченнях, угадав він і цього разу. Сніг іще довго не переставав ні вдень, ні вночі. Розбійники відкидали його і проклинали, як найбільшого ворога, але було добре хоч те, що не доводилось виставляти варту проти Борчиного кодла біля Вовчої пастки й Пекельної прірви.

— Звичайно, Борка дурніший за свиню, а все ж не такий безбожно дурний, щоб зчиняти бійку, коли грузнеш у сніг по самі пахви.

Не був такий дурний і Матіс. Зрештою, він тепер не дуже й цікавився Боркою, бо мав інший клопіт. Захворіла Роня, вперше в своєму житті. Другого ранку після того дня в зимовому лісі, який мало не став її останнім днем, вона прокинулася з великою гарячкою і здивувалась, що їй не хотілося вставати і братись до своїх звичних справ.

— Що з тобою? — перелякався Матіс і став навколішки біля її постелі. — Що це ти вигадала? Не може бути, щоб ти заслабла!

Він узяв доччину руку й відчув, яка вона гаряча. Так, Роня вся горіла, і Матіс перелякався. Він ще ніколи не бачив її такою. Від самого народження Роня була здорова, як горішок. А тепер його донечка, яку він так любив, не підводилась! Він знав, що буде далі! Добре знав! Роня його покине, помре! Його серце защеміло, такий він був переконаний у цьому. Матіс не знаходив собі місця, горе звалилось на нього тяжким каменем. Йому найдужче хотілося, за своїм звичаєм, стукнути головою об стіну й заревти з розпачу. Але ж не можна, бо сердешна дитина злякається, в нього ще вистачило глузду, щоб зрозуміти це. Тому він лише приклав руки до її гарячого, мов жар, лоба й замурмотів:

— Добре, що ти така тепленька, доню. Коли заслабнеш, треба грітися.

Але Роня знала свого батька і, хоч уся пашіла, спробувала втішити його:

— Та що ви, тату! Нічого страшного не сталося. А могло…

Могло статися, що я до самої весни лежала б під снігом у лісі, подумала Роня. Бідолашний батько. Вона знов уявила собі, як би це пригнітило його, і в очах у неї виступили сльози. Матіс помітив їх: не інакше, як Роня журиться, що їй доведеться померти такою молодою.

— Люба доню, не плач, ти неодмінно одужаєш! — сказав він, з усієї сили намагаючись не хлипати. — А де це мати? — наступної миті заревів він і, ридаючи, кинувся до дверей.

Матіс був обурений. Як це так, що Ловіса не стоїть напоготові зі звареним зіллям від гарячки, коли Ронине життя висить на волосині?

Він пошукав дружину в кошарі, але там її не було. Назустріч йому замекали з загороди голодні вівці. Та скоро вони помітили, що до них прийшов не той, що треба. Бо цей схилив на край загороди розпатлану голову й заголосив так, що перелякав їх до смерті.

Матіс ридав у кошарі, аж поки в дверях, нагодувавши курей та кіз, з'явилася Ловіса.

— Жінко, чому ти не сидиш біля хворої дитини? — крикнув він.

— Я не знала, що дитина хвора, — спокійно відповіла Ловіса. — Зараз я впораю овець і…

— Я сам їх упораю. Іди до Роні! — крикнув Матіс, а тоді крізь плач прогугнявив, уже тихіше — Коли вона ще жива.

Дружина пішла, а він набрав букових гіллячок, пов'язаних у снопики, й почав давати їх вівцям, виливаючи перед ними своє горе.

— Ви не знаєте, як-то мати дитину! Не знаєте, як-то втрачати найдорожче своє ягнятко!..

Раптом Матіс замовк, згадавши, що весною у всіх овець були ягнята. І що з ними сталося?.. Майже всі пішли на м'ясо.

Ловіса напоїла дочку зіллям від гарячки, і через три дні Роня одужала. На подив і на радість Маткові. Вона була така, як і раніше, може, тільки трохи задумливіша. Бо за ті три дні, що їй довелося лежати в постелі, вона не одне передумала. Як тепер буде далі з Бірком? Роня мала брата, та коли вони зможуть побути разом? Хіба десь крадькома. Не скаже ж бо вона Матісові, що заприязнилася з одним із Борчиних розбійників. Це було б для нього як удар обухом по голові, навіть гірше. Це б його пригнітило й розгнівало дужче, як будь-що досі. Роня зітхнула чого її батько так бурхливо все переживає? І радість, і смуток. З таким почуттям, що його вистачило б на всю ватагу розбійників

Роня ніколи не брехала батькові. Тільки не казала про те, що могло засмутити чи розсердити його. Або, коли б вона розповіла йому про Бірка, і засмутити, й розсердити. Та однаково, якщо вже в неї є брат, вона хоче зустрічатися з ним, хай навіть і крадькома Хоч куди їй піти крадькома в таку хурделицю? До лісу не доберешся, бо Вовчу пастку замело, а крім того, зимовий ліс трохи її лякав. З Роні досить було того одного разу.

Довкола Матісової фортеці не стихали завірюхи. Снігу навівало дедалі більше, і Роня нарешті усвідомила, як погано, що вона до весни не побачить Бірка. Він був так далеко від неї, наче вони жили одне від одного за тисячу миль.

І все через сніг. Роня лютувала на нього чимдалі дужче, та й розбійники теж щиро ненавиділи його. Вони щоранку сварилися, чия черга прокидати стежку до криниці, з якої вони брали воду. Криниця стояла на півдорозі до Вовчої пастки, і пробити до неї стежку, коли у вухах свистіла віхола, а потім важкими відрами наносити стільки води, щоб вистачило і людям, і худобі, було не так легко.

— Ви ледачі, як воли, — лаялась Ловіса. — Тільки тоді й жвавішаєте, як зчиняєте бійку або когось грабуєте.

А ледачі розбійники нетерпляче ждали весни, коли вони знов візьмуться до свого ремесла. А щоб легше було витримати те довге чекання, вони відкидали сніг, грали в кості, танцювали розбійницьких танців і співали розбійницьких пісень — як завжди, перед вогнищем.

Роня також грала з ними в кості, співала й танцювала, проте, як і вони, нетерпляче ждала весни й тужила за весняним лісом. Тоді нарешті вона знов побачить Бірка, побалакає з ним, дізнається, чи то правда, що він хоче бути її братом, як обіцяв у лісі в хурделицю.

Але ждати було так важко! Їй не подобалось бути замкненій. Тоді її нападав неспокій, і час минав страшенно повільно. Через те вона спустилася якось у фортечне підземелля, куди вже давно не ходила. Підземелля відлякувало Роню давніми в'язничними печерами, їх було багато видовбано в горі. Звичайно, Лисий Пер пояснив їй, що там не було жодного в'язня з тих прадавніх часів, коли ще в Матісовій фортеці порядкували феодали й дрібні князі, задовго до того, як вона стала розбійницькою. Та однаково, коли Роня спустилася вниз, у затхлий холод під склепінням, їй здалося, що в тих кам'яних стінах і досі лишився стогін і плач давно загиблих в'язнів. У неї аж мурашки побігли по спині. Вона освітила роговим ліхтарем пітьму, в якій сиділи бідолашні злочинці, не маючи надії побачити ще колись денне світло, і трохи по-

Втрачено 4 сторінки

йомий Борчин розбійник почне перелазити через каміння, щоб уп'ястися в неї своїми кігтями.

І враз Роня почула Бірків голос. Тихий, несміливий, наче хлопець не вірив своїм вухам:

— Роня?

— Бірку! — гукнула дівчина так голосно, що мало не задихнулася. — Бірку, о Бірку!

Потім вона замовкла і за хвилю запитала:

— Ти справді хочеш бути моїм братом?

За камінням почувся сміх.

— Сестро, — нарешті відповів він, — мені приємно чути твій голос, але я хотів би й побачити тебе. Ти й далі така чорноока, як була?

— Ходи й подивися, — мовила Роня.

Більше вона не встигла нічого сказати. Бо почула таке, що їй миттю забило дух і відібрало мову. Почула, як далеко відчинилася важка ляда, що закривала вхід у підземелля, тоді, грюкнувши, опала, і хтось почав спускатися східцями. Так, сюди хтось ішов, і коли Роня негайно не надумається, що їй тепер робити, вона пропала! І Бірк також! Кроки чимраз ближчали. Хтось поволі, проте невблаганно наближався довгим переходом. Роня чула ті кроки, знала, що вони означають, але збараніло стояла, приголомшена й стривожена. От-от буде запізно. Нарешті вона стрепенулась і швидко прошепотіла Біркові:

— Завтра!

Потім кинулась назустріч тому, хто йшов. Хоч би хто то був, треба не пустити його сюди, щоб він не побачив, що вона зробила біля завалу.

Виявилося, що то Лисий Пер. Він засяяв, побачивши Роню.

— А я тебе й шукаю, — сказав він. — Ради всіх літавиць, що ти тут робиш?

Роня квапливо взяла його під руку й силоміць обернула, поки ще не було безнадійно пізно.

— Не можна весь час відкидати сніг, — сказала вона. — Ходіть, я не хочу тут більше сидіти.

Справді, вона не хотіла там більше сидіти. Бо аж тепер усвідомила, що вона зробила. Відкрила шлях до Борчиної твердині. Аби про це знав батько! Не те щоб він був хитрий, як старий лис, та однаково зрозумів би, що нарешті має кудою добратися до Борки.