Рубаї - Сторінка 2
- Омар Хайям -
Ну що ж: напередодні
Було усякого — про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день — сьогодні.
66
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки — чи виживу, хто зна?
Та найдивніше те, що від ції хвороби
Немає й засобу, крім доброго вина.
67
Страшним потоком кров тече у мене з серця,
У струмі сліз моїх півкраю захлинеться.
Кривавим жолобом зробилась кожна вія!
А вії опущу — новий потоп почнеться.
68
Якщо Творцю неприйнятні мої бажання,
То як же здійснити мені мої бажання?
Коли усе, що хоче Бог,— високе й чисте,
То, значить, грішні і брудні мої бажання!
69
Ті, що освіти та знання надбали,
Що світочем наук для нас палали,
Не здужали із тьми цієї вийти:
Сказали баєчку — і в сон запали.
70
Хто землю цю створив, ким небеса підперті,
Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті,
О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць,
У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!
71
Свого майбутнього ніхто не прозирне.
Навіщо й думати про те, що неясне?
I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів),
Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.
72
Ковтає крапельку розбурхана ріка,
На землю падає пилиночка легка.
А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш,
Як та дрібнесенька у вихорі мошка?
73
Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги,
Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги.
З похмілля гинучи, я знову буду пити
Й минати з милою мечеті й синагоги!
74
Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід:
Вважай за знахідку скороминущий світ.
Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем
До товариства тих, кому сім тисяч літ.
75
Хто в найтаємніше спроможний зазирнути,
Той не шукає втіх і не боїться скрути:
Якщо добро і зло — минущі, то байдуже,
Слабим чи лікарем тобі судилось бути.
76
Ти був краплиною, тією, що назовні
Огненні спалахи виштовхують любовні.
День проживеш, а там... розвіє вітер прах твій!
Тож майся весело і випивай уповні!
77
У мірочці вина топлю свою досаду,
Побіля келиха, як багатир, засяду.
З умом і вірою розлуку взявши тричі,
Весілля справлю я з дочкою винограду.
78
Цей караван життя — предивна річ:
Так мало у ньому щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино, бо пропадає ніч!
79
Весь вік про гурій пишновидих снитиму,
Щодня вино — лози дарунок — питиму.
Хай Бог пошле тобі покуту, кажуть...
Хай шле, дарма, а я своє робитиму!
80
Вже сонце свій аркан метнуло ввись — і от
У келих Кай-Хосров укинув свій клейнод.
Пий, не міркуючи, бо всіх пора світання
Коханки голосом зове до насолод!
81
Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер;
I в п'яних менше в нас у голові химер:
Ми точим кров лози, а він людської прагне —
Нехай же судить сам, хто гірший кровожер!
82
Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
Як решта з келиха, цей залишок життя!
83
Душа моя болить, я думаю про друга,
А в друга милого на серці інша туга.
Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки,
Коли вже й лікаря перемогла недуга?
84
Що перед чаркою імперія Ковуса,
Кубадів гордий трон, ясні клейноди Туса?
Зітхання вранішнє з грудей коханця краще
За молитви того, кого страшить спокуса.
85
Прожити сімдесят — і з думки викинь! Хай
Тобою править хміль — тут тільки п'яним рай!
Аж поки з голови твоєї зроблять глечик,
Ти глечика з вином із рук не випускай!
86
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
Води звичайної нам не пошле вона.
87
Хоч землю я пройшов і в мандрах натомився,
Але від того світ на краще не змінився.
Я радий і тому, що на шляху важкому,
Не знавши радості, я дуже й не журився.
88
Ти, в кого до утіх ненаситимий лас,
Кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
Отямся, схаменись, поглянь навколо — бачиш,
Що діє з іншими невідворотний час?
89
Хто все перевіряв на терезах ума,
Для того жоден день не проминув дарма:
Або вимолював собі прощення в Бога,
Або за глек державсь руками обома.
90
Прийшли ми чистими — і стали ми брудними,
Прийшли веселими — зробилися сумними.
Гарячі сльози нам у серці запікались!
Життя розвіявши, тепер у прах лягли ми.
91
Любов — це сонечко, що всесвіт огріває,
Любов — чудесний птах, що в квітнику співає.
Її не знає той, хто плаче солов'єм,
Вона в душі того, хто мовчки умирає.
92
В той день, як чистого я не найду вина,
I в ліках чую я отруту. Помічна
Від смутку вічного волога пурпурова.
Із нею п'яному й отрута не страшна!
93
На цій землі іще ніхто не зміг
Дійти до квітів, не сколовши ніг.
Щоб доторкнутись кучерів красуні,
На тисячу зубців розбився ріг.
94
Не знаю, де Господь узяв заживок мій:
В раю безгрішному чи, може, в пропасній?
Вино, вродливицю та пісню серед поля
Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій!
95
Сказав я: "В рот вина й краплини не візьму!
Вино — це кров лози, я ж кров не п'ю — й тому
Зрікаюся". Спитав мене мудрець: "Не дуриш?"
"О ні, це тільки жарт!" — я відповів йому.
96
О друзі, принесіть мені вологу пінну,
У вид янтарний мій додайте ви рубіну!
Коли сконаю я, вином мене обмийте
І з доброї лози збудуйте домовину!
97
З місяцевидою над річкою, в саду,
У квітах весело я вік свій проведу!
Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —
Я пив і питиму, аж поки не впаду.
98
Троянда вранішня ошатністю своєю
Чарує солов'я, співця свого. Під нею
Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер
Зриватиме й тоді, як станемо землею.
99
Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?
Їй соромно того, хто в тузі похилився.
Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,
Пий, поки келих твій об камінь не розбився.
100
Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,
Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!
Коли ж підчаший вам налле вина хмільного,-
Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.
101
З тобою краще річ серед руїн вести,
Аніж молитись там, де не буваєш ти.
Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —
В огні спали мене, а ні — у рай впусти!
102
Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!
Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!
На землю вилив ти вологу пурпурову!
Чим хочеш присягну, що ти... ти п'яний, Боже!
103
Гончар голів людських — своє він знає діло:
Витворні чаші він виготовляє вміло.
Він на обрус життя нам перекинув чашу —
Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.
104
З твоєю ласкою не побоюся блуду,
З твоїм світильником зніму з очей полуду.
Коли вбереш мене у білий плащ прощення,
Я й Книги Чорної боятися не буду!
105
Багато квітів є, живих земних окрас.
Їх в землю втоптує немилосердний Час.
Якби живилися з могил небесні хмари,
Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!
106
Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.
Той дурнем народивсь, хто за вино картав.
Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,
Хто б виховав мене і путь мені вказав.
107
Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!
Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!
Бо не одну таку, як ти, місяцевиду
Час перетворював і в піалу, і в жбана!
108
Розбивши глечика, я не журився дуже,
Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.
I потай мовив глек: "Колись я був так само
Людиною, а ти — ти будеш глеком, друже".
109
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,
Коли надію я на тебе покладаю!
110
О жителі могил, чиє безживне тіло
На прах розсипалось, на попіл спопеліло!
Яким же то вином аж до Страшного суду
Вас небо загодя так страшно обпоїло?
111
Зустрінься з милою, не забарись
Прогнати клопіт, що їй серце стис.
Безмежна ця краса — недовговічна:
Вона й у тебе з рук втече колись!
112
Юначе, підведись — горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий огню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.
113
Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила,
Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,
А світлий келих той, що від вина сміється,-
Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.
114
Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,
Стіною хочуть дух одгородить од плоті.
А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,
Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.
115
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мені зігріла путь.
На мене мимохідь ти позирнула й зникла.
Чи не за правилом: зроби добро й забудь?
116
Я часто п'ю вино, але без перепою.
До кубка тільки звик тягтися я рукою.
Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:
Не тішитися так, як ти, самим собою.
117
В паланні яхонтів уста сакі* повинні.
Журба за ним дає поживу й міць людині.
Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе
В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.
* Підчаший, виночерпій.
118
До гончара зайшов я, позираю
На тисячі горшків — і той, що скраю,
Зненацька вигукнув, немов з одчаю:
"Хто тут гончар, а хто купець — не знаю!"
119
Корону ханську? Нá, ми продаєм
За дудку, от ціна! Ми продаєм!
Чалму та чотки, вісників облуди,
За піалу вина ми продаєм!
120
Підпилий, завернув учора я до шинку.
Там саме дід вино собі точив у кринку.
Я запитав його: "Чом не боїшся Бога?"
"Бог добрий,— він сказав.— Сідай і випий, синку!"
121
Честь юної лози хай буде бездоганна!
Нехай невірного проллється кров погана,
Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,
А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!
122
Не відкривається нікому таємниця:
Не знаємо, коли із тілом розлучиться
Душі призначено. Земля для нас — темниця.
Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.
123
Я у вино шалено закохався,
П'ю й не боюсь того, чого боявся.
П'ю стільки, що мене питає стрічний:
"Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?"
124
Імення доброго не прагни, не сором
Себе зажурою перед одвічним злом:
Від духу винного обезумíти краще,
Аніж уславитись молитвою й постом.
125
Я чую: "Менше пий, в вині добра немає!
Чому рука твоя сулію обіймає?"
"Поглянь на дівчину та на вино іскристе:
Причин, по-моєму, ясніших не буває!
126
Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,
Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,
А решта... мудрому ціна її відома —
Й життя коштовного він не складе за неї.
127
Я вивчив образи живого й неживого,
Проник у саму суть високого й низького,
Але без сорому я визнаю, що досі
Від хмелю кращого я не знайшов нічого.
128
Цій чаші мудрий похвалу співає,
Цілунками чоло її вкриває,
А всесвіту гончар цю дивну чашу,
Оздобивши, об камінь розбиває.
129
Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,
Щоб з хати винесла вологу пурпурову:
Хіба ти золото, недоуме, щоб люди
Тебе поклали в прах і викопали знову?
130
Підчаший! Чим тепер я серце заспокою?
Від хмелю дивного я на ногах не встою!
Від пуху юного, що на твоїм обличчі,
Зима життя мого зробилася весною.
131
Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.
Що море? Наших сліз потоки обмілілі.
Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.
Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.
132
Для нас — вино й любов, для вас — монастирі;
Ми в пеклі будемо, ви — в райському шатрі.
Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях Долі
Так спередвіку нам записано вгорі.
133
Із тих, що рушили в дорогу невідому,
Хто звістку нам подав, хто повернув додому?
Нічого не лишай на цім розпутті спраги,
Бо повернутися не пощастить нікому!
134
Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.
Живи й не покидай своєї Долі дім.
З Рустамом зіткнешся — борися до останку!
З Хотамом здружишся — не підлягай ні в чім!
135
Коли напровесні красуня біля гаю
Мені в коновочку наллє вина до краю,
(Хай вибачать мені це непристойне слово) —
Будь я собакою, коли про рай згадаю!
136
Недаром Бога ми за милосердя славим:
Не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.
137
Не треба й ласощів, як є корець вина,
Та як налле його красуня чарівна.
Пиячити весь вік, блукати, де попало —
Немає кращого від Риби до Овна!
138
Нагадує мені берегова травиця
Ту косу, що плела колись небеснолиця.
Тож не топчи стебла: воно в останках, може,
Тюльпановидої красуні корениться.
139
Мене не радує тверезість, а пиття
Вселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.
Та є середній стан — не перше і не друге.
Я вічний раб його, бо він і є життя.
140
Цілую глечика, розпалений жагою,
Жду віку довгого від п'яного напою.
Уста до уст моїх він притулив і мовив:
"Я був таким, як ти...
Було усякого — про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день — сьогодні.
66
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки — чи виживу, хто зна?
Та найдивніше те, що від ції хвороби
Немає й засобу, крім доброго вина.
67
Страшним потоком кров тече у мене з серця,
У струмі сліз моїх півкраю захлинеться.
Кривавим жолобом зробилась кожна вія!
А вії опущу — новий потоп почнеться.
68
Якщо Творцю неприйнятні мої бажання,
То як же здійснити мені мої бажання?
Коли усе, що хоче Бог,— високе й чисте,
То, значить, грішні і брудні мої бажання!
69
Ті, що освіти та знання надбали,
Що світочем наук для нас палали,
Не здужали із тьми цієї вийти:
Сказали баєчку — і в сон запали.
70
Хто землю цю створив, ким небеса підперті,
Від кого душі в нас, мов жорном, сумом стерті,
О, скільки пишних уст і лиць ясних, як місяць,
У землю заховав, в тісну шкатулу смерті!
71
Свого майбутнього ніхто не прозирне.
Навіщо й думати про те, що неясне?
I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів),
Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.
72
Ковтає крапельку розбурхана ріка,
На землю падає пилиночка легка.
А як же ти живеш? Хіба не так зникаєш,
Як та дрібнесенька у вихорі мошка?
73
Хоч у гріхах бридких мої загрузли ноги,
Я не журюсь, як той, хто жде згори підмоги.
З похмілля гинучи, я знову буду пити
Й минати з милою мечеті й синагоги!
74
Журитись завтрашнім, о друже мій, не слід:
Вважай за знахідку скороминущий світ.
Ми завтра кинемо шинок цей і пристанем
До товариства тих, кому сім тисяч літ.
75
Хто в найтаємніше спроможний зазирнути,
Той не шукає втіх і не боїться скрути:
Якщо добро і зло — минущі, то байдуже,
Слабим чи лікарем тобі судилось бути.
76
Ти був краплиною, тією, що назовні
Огненні спалахи виштовхують любовні.
День проживеш, а там... розвіє вітер прах твій!
Тож майся весело і випивай уповні!
77
У мірочці вина топлю свою досаду,
Побіля келиха, як багатир, засяду.
З умом і вірою розлуку взявши тричі,
Весілля справлю я з дочкою винограду.
78
Цей караван життя — предивна річ:
Так мало у ньому щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино, бо пропадає ніч!
79
Весь вік про гурій пишновидих снитиму,
Щодня вино — лози дарунок — питиму.
Хай Бог пошле тобі покуту, кажуть...
Хай шле, дарма, а я своє робитиму!
80
Вже сонце свій аркан метнуло ввись — і от
У келих Кай-Хосров укинув свій клейнод.
Пий, не міркуючи, бо всіх пора світання
Коханки голосом зове до насолод!
81
Ми більш працюємо, ніж муфтій-горлодер;
I в п'яних менше в нас у голові химер:
Ми точим кров лози, а він людської прагне —
Нехай же судить сам, хто гірший кровожер!
82
Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
Як решта з келиха, цей залишок життя!
83
Душа моя болить, я думаю про друга,
А в друга милого на серці інша туга.
Навіщо ж гойнії тепер шукати ліки,
Коли вже й лікаря перемогла недуга?
84
Що перед чаркою імперія Ковуса,
Кубадів гордий трон, ясні клейноди Туса?
Зітхання вранішнє з грудей коханця краще
За молитви того, кого страшить спокуса.
85
Прожити сімдесят — і з думки викинь! Хай
Тобою править хміль — тут тільки п'яним рай!
Аж поки з голови твоєї зроблять глечик,
Ти глечика з вином із рук не випускай!
86
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
Води звичайної нам не пошле вона.
87
Хоч землю я пройшов і в мандрах натомився,
Але від того світ на краще не змінився.
Я радий і тому, що на шляху важкому,
Не знавши радості, я дуже й не журився.
88
Ти, в кого до утіх ненаситимий лас,
Кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
Отямся, схаменись, поглянь навколо — бачиш,
Що діє з іншими невідворотний час?
89
Хто все перевіряв на терезах ума,
Для того жоден день не проминув дарма:
Або вимолював собі прощення в Бога,
Або за глек державсь руками обома.
90
Прийшли ми чистими — і стали ми брудними,
Прийшли веселими — зробилися сумними.
Гарячі сльози нам у серці запікались!
Життя розвіявши, тепер у прах лягли ми.
91
Любов — це сонечко, що всесвіт огріває,
Любов — чудесний птах, що в квітнику співає.
Її не знає той, хто плаче солов'єм,
Вона в душі того, хто мовчки умирає.
92
В той день, як чистого я не найду вина,
I в ліках чую я отруту. Помічна
Від смутку вічного волога пурпурова.
Із нею п'яному й отрута не страшна!
93
На цій землі іще ніхто не зміг
Дійти до квітів, не сколовши ніг.
Щоб доторкнутись кучерів красуні,
На тисячу зубців розбився ріг.
94
Не знаю, де Господь узяв заживок мій:
В раю безгрішному чи, може, в пропасній?
Вино, вродливицю та пісню серед поля
Дай нам готівкою, а раєм сам здобрій!
95
Сказав я: "В рот вина й краплини не візьму!
Вино — це кров лози, я ж кров не п'ю — й тому
Зрікаюся". Спитав мене мудрець: "Не дуриш?"
"О ні, це тільки жарт!" — я відповів йому.
96
О друзі, принесіть мені вологу пінну,
У вид янтарний мій додайте ви рубіну!
Коли сконаю я, вином мене обмийте
І з доброї лози збудуйте домовину!
97
З місяцевидою над річкою, в саду,
У квітах весело я вік свій проведу!
Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —
Я пив і питиму, аж поки не впаду.
98
Троянда вранішня ошатністю своєю
Чарує солов'я, співця свого. Під нею
Присядь у холодку, бо пелюстки ці вітер
Зриватиме й тоді, як станемо землею.
99
Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?
Їй соромно того, хто в тузі похилився.
Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,
Пий, поки келих твій об камінь не розбився.
100
Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,
Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!
Коли ж підчаший вам налле вина хмільного,-
Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.
101
З тобою краще річ серед руїн вести,
Аніж молитись там, де не буваєш ти.
Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —
В огні спали мене, а ні — у рай впусти!
102
Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!
Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!
На землю вилив ти вологу пурпурову!
Чим хочеш присягну, що ти... ти п'яний, Боже!
103
Гончар голів людських — своє він знає діло:
Витворні чаші він виготовляє вміло.
Він на обрус життя нам перекинув чашу —
Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.
104
З твоєю ласкою не побоюся блуду,
З твоїм світильником зніму з очей полуду.
Коли вбереш мене у білий плащ прощення,
Я й Книги Чорної боятися не буду!
105
Багато квітів є, живих земних окрас.
Їх в землю втоптує немилосердний Час.
Якби живилися з могил небесні хмари,
Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!
106
Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.
Той дурнем народивсь, хто за вино картав.
Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,
Хто б виховав мене і путь мені вказав.
107
Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!
Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!
Бо не одну таку, як ти, місяцевиду
Час перетворював і в піалу, і в жбана!
108
Розбивши глечика, я не журився дуже,
Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.
I потай мовив глек: "Колись я був так само
Людиною, а ти — ти будеш глеком, друже".
109
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,
Коли надію я на тебе покладаю!
110
О жителі могил, чиє безживне тіло
На прах розсипалось, на попіл спопеліло!
Яким же то вином аж до Страшного суду
Вас небо загодя так страшно обпоїло?
111
Зустрінься з милою, не забарись
Прогнати клопіт, що їй серце стис.
Безмежна ця краса — недовговічна:
Вона й у тебе з рук втече колись!
112
Юначе, підведись — горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий огню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.
113
Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила,
Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,
А світлий келих той, що від вина сміється,-
Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.
114
Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,
Стіною хочуть дух одгородить од плоті.
А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,
Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.
115
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мені зігріла путь.
На мене мимохідь ти позирнула й зникла.
Чи не за правилом: зроби добро й забудь?
116
Я часто п'ю вино, але без перепою.
До кубка тільки звик тягтися я рукою.
Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:
Не тішитися так, як ти, самим собою.
117
В паланні яхонтів уста сакі* повинні.
Журба за ним дає поживу й міць людині.
Той, хто в сльозах за ним не потонув, живе
В ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.
* Підчаший, виночерпій.
118
До гончара зайшов я, позираю
На тисячі горшків — і той, що скраю,
Зненацька вигукнув, немов з одчаю:
"Хто тут гончар, а хто купець — не знаю!"
119
Корону ханську? Нá, ми продаєм
За дудку, от ціна! Ми продаєм!
Чалму та чотки, вісників облуди,
За піалу вина ми продаєм!
120
Підпилий, завернув учора я до шинку.
Там саме дід вино собі точив у кринку.
Я запитав його: "Чом не боїшся Бога?"
"Бог добрий,— він сказав.— Сідай і випий, синку!"
121
Честь юної лози хай буде бездоганна!
Нехай невірного проллється кров погана,
Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,
А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!
122
Не відкривається нікому таємниця:
Не знаємо, коли із тілом розлучиться
Душі призначено. Земля для нас — темниця.
Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.
123
Я у вино шалено закохався,
П'ю й не боюсь того, чого боявся.
П'ю стільки, що мене питає стрічний:
"Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?"
124
Імення доброго не прагни, не сором
Себе зажурою перед одвічним злом:
Від духу винного обезумíти краще,
Аніж уславитись молитвою й постом.
125
Я чую: "Менше пий, в вині добра немає!
Чому рука твоя сулію обіймає?"
"Поглянь на дівчину та на вино іскристе:
Причин, по-моєму, ясніших не буває!
126
Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,
Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,
А решта... мудрому ціна її відома —
Й життя коштовного він не складе за неї.
127
Я вивчив образи живого й неживого,
Проник у саму суть високого й низького,
Але без сорому я визнаю, що досі
Від хмелю кращого я не знайшов нічого.
128
Цій чаші мудрий похвалу співає,
Цілунками чоло її вкриває,
А всесвіту гончар цю дивну чашу,
Оздобивши, об камінь розбиває.
129
Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,
Щоб з хати винесла вологу пурпурову:
Хіба ти золото, недоуме, щоб люди
Тебе поклали в прах і викопали знову?
130
Підчаший! Чим тепер я серце заспокою?
Від хмелю дивного я на ногах не встою!
Від пуху юного, що на твоїм обличчі,
Зима життя мого зробилася весною.
131
Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.
Що море? Наших сліз потоки обмілілі.
Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.
Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.
132
Для нас — вино й любов, для вас — монастирі;
Ми в пеклі будемо, ви — в райському шатрі.
Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях Долі
Так спередвіку нам записано вгорі.
133
Із тих, що рушили в дорогу невідому,
Хто звістку нам подав, хто повернув додому?
Нічого не лишай на цім розпутті спраги,
Бо повернутися не пощастить нікому!
134
Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.
Живи й не покидай своєї Долі дім.
З Рустамом зіткнешся — борися до останку!
З Хотамом здружишся — не підлягай ні в чім!
135
Коли напровесні красуня біля гаю
Мені в коновочку наллє вина до краю,
(Хай вибачать мені це непристойне слово) —
Будь я собакою, коли про рай згадаю!
136
Недаром Бога ми за милосердя славим:
Не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.
137
Не треба й ласощів, як є корець вина,
Та як налле його красуня чарівна.
Пиячити весь вік, блукати, де попало —
Немає кращого від Риби до Овна!
138
Нагадує мені берегова травиця
Ту косу, що плела колись небеснолиця.
Тож не топчи стебла: воно в останках, може,
Тюльпановидої красуні корениться.
139
Мене не радує тверезість, а пиття
Вселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.
Та є середній стан — не перше і не друге.
Я вічний раб його, бо він і є життя.
140
Цілую глечика, розпалений жагою,
Жду віку довгого від п'яного напою.
Уста до уст моїх він притулив і мовив:
"Я був таким, як ти...