Рубаї - Сторінка 3

- Омар Хайям -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

побудь, побудь зі мною!"

141
В одній руці — вина рубін, у другій — милої коса,
Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,
I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,
И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.

142
Це небо множити уміє тільки втрати:
Приводить одного, щоб іншого забрати.
Якби народжені про наше лихо знали,
Чи хто погодився б на землю завітати?

143
Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,
Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,
Хто кожну мить життя приймав як подарунок,
Не спав, шукав забав і мав вина доволі.

144
Та доки ж ганити себе за незнання,
Від безпорадності томитися щодня?
Підпережуся я від сорому зуннаром,
Що я гріхи творю, що мусульманин я!

145
Як пурхну я тепер на іншу рожу
I знову муками свій біль примножу,
Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,
Тепер я й глянути на світ не можу?

146
Для наших чистих душ уже не рік, не два
Готує злигодні безодня кругова.
Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки
Із праху нашого не виросла трава.

147
Чому вславляються в легендах і сьогодні
Лілея й кипарис, коханці благородні?
Ця має десять уст, а промовлять не хоче,
А в того двісті їх від сорому німотні.

148
До чари дивної, що сяє так розкішно,
Рукою тлінною і доторкнутись грішно.
А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер
Любовно створюе й розтрощує зловтішно!

149
Мерцям однаково, що оцет, а що мед,
Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.
Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,
Невпинно мінячись, летітиме вперед.

150
Чи не знайду собі я душу хоч єдину,
Щоб розповісти їй про світ і про людину?
У муках створена з гіркої глини горя,
Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину.

151
Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!
Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!
О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів
Цей осені прихід і цей відхід зими!

152
Ті, що мандруючи собі набили п'яти,
Два світи прагнучи в одному відшукати,-
Не знаю, чи про те, який він є насправді,
Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

153
Навіщо капища, мечеті на майдані,
Про пекло та про рай розмови безнастанні?
У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,
Що з нами станеться, записане зарані.

154
Неси вина того, що оновляє нас!
Лий повно, запали той вогник, що погас!
Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!
Спіши, бо не стоїть скороминущий час!

155
В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,
Ми входу й виходу дарма шукаєм.
Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми
У нього входимо й куди зникаєм.

156
Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.
Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!
Спіши на зіллячко весняне надивиться,
Бо завтра й на тобі підійметься травиця!

157
Безглуздо мучити себе самого — хай
Малий достаток твій, ти лишку не шукай:
Тим, що од вічності записане тобі,
Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!

158
Коли в заховане ти мислю прозираєш,
Чому дарма собі журбою серце краєш?
Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!
Живи хвилиною — добром, що зараз маєш!

159
О небо мовчазне! В твоему лоні згас
Вже не один Махмуд і не один Айяз!
Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,
І ті, що відійшли, не вернуться до нас!

160
Є рай на березі небесної ріки...
А я кажу: там рай, де ллють вино в чарки.
Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,
Бо бубни слухати приємно здалеки.

161
Будь весел, не марнуй свого життя у горі,
Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!
Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,
I муром станеш ти в сусідовій коморі.

162
Не вічно житимем: урветься волокно!
Найкраще думати про любку та вино.
Навіщо міркувать про вічне й про минуще?
Коли розлучимось, нам буде все одно!

163
О Доле! Злочини ти твориш — і сама
Їх потім визнаєш! Даруєш ти сліпма
Добро мерзотнику, а праведному — кару.
Чи одуріла ти? Чи вижила з ума?

164
Щодня змагаюся, борюся сам з собою,
Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!
Хай ти простиш мене... Та сором лютий палить
Мене за помилки, що коїв я і кою!

165
Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,
I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.
Запитуєш: куди ми підемо по смерті?
Налий вина мені — і йди куди завгодно!

166
Якщо в нас істина — іносказання,
Навіщо, серце, всі твої терзання?
Змирися з долею! Заради тебе
Не змінять небеса свого писання!

167
З тобою нарізно я знову затужив.
Усюди буду я з тобою, поки жив.
Пішов — і тисяча сердець без тебе тужить,
Прийшов — і тисячу нових заполонив.

168
Всі таємниці пильно зберігай,
Щоб не дізнався нелюд і шахрай.
I зваж: як з іншими ти поведешся,
Того від інших і собі чекай.

169
Ланцюг від милої і навіть рана — щастя.
Буть курявою там, де йде кохана,— щастя.
Коли й ущипливе тобі словечко кине,
Радій, бо кожна річ, від неї дана,— щастя.

170
На вулиці красунь блукаємо сьогодні,
Кохання та вино вславляємо сьогодні!
Ми увільнилися назавжди від буття —
I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.

171
Я змарнував життя, мій подих зіпсувався,
I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався.
Веління Вишнього сповняти не спішив я,
А недозволене... я завжди в нім кохався!

172
Хоч я не шліфував покірності перлину
I тягаря гріхів з плечей своїх не скину,
Все ж не пускаюся я берега надії,
Бо тільки істину я визнаю єдину.

173
Про рай розказують, про гурій молодих,
Про мед і про вино... Ну, що ж! Тоді не гріх
I тут потішитись небесними дарами,
Адже ж усе одно ми прийдемо до них.

174
Коли пшеничної перепічки дістану
Та шмат баранини, та в келиха загляну,
Та сяду з милою серед руїн — це втіха,
Приступна, далебі, не кожному султану.

175
Коли безгрішний дух розлучиться з життям,
Із праху людського нам зліплять гроб, а там,
Після недовгого спочинку, доведеться
Такою ж глиною для інших стати й нам.

176
Я чув, що праведні підіймуться з могили
В тім самім образі, в якому опочили.
Тому я з милою й вином не розлучаюсь,
Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили.

177
О небо! В злигоднях повинне тільки ти,
Старе вмістилище ненависті і мсти!
А ти, о земле, ти... Якби в тобі копнути,
Які б коштовності вдалося віднайти!

178
На муки, кажуть нам, засуджений п'яниця.
Не вірте: вирок той ніколи не справдиться!
Якщо поглине ад закоханих і п'яних,
То завтра ж у раю нікого не лишиться.

179
Цю пишну піалу, що сяяла, як жар,
Розбито й кинуто... Минатимеш базар —
Під ноги поглядай, не наступай на неї:
З піал голів людських її зліпив гончар.

180
Що в мудрості тепер? Як догоджати їй,
То краще йди в сарай та бугая подій!
Сьогодні вигідно носити глупства лахи,
Бо розум ціниться дешевше за пирій.

181
Хайяме-грішнику, ти вбрався в темні шати —
Й журбою думаєш гріхи із себе зняти?
Хіба не для гріхів існує всепрощення?
Воно для грішника, тож годі вболівати!

182
Соннивче, скоро день! Жени з очей дрімоту!
До музики й вина збуди в собі охоту!
Тим, хто живе тепер, недовго обертатись,
А тим, хто відійшов, немає повороту!

183
Коли, опатравши, як птицю степову,
Назавжди смерть мене утопче у траву,
Зберіть тоді мій прах, зробіть сулію з нього —
I, вчувши смак вина, я знову оживу.

184
Коли сконаю я, вином мене обмийте
I поминального у келихи налийте!
Як хочете знайти мій прах у день спасіння,
Долівку заступом у кабаку розрийте!

185
Не пий, наказують, твоя вина в вині:
Настане судний день — і будеш ти в огні.
Це так... Та з радістю б віддав я землю й небо,
За мить, коли в шинку ми сидимо хмільні.

186
Ми — зібрання ляльок, нас крутить як хотя
Небесний витівник. На килимку життя
Ми витанцьовуєм (це правда, а не казка) —
I потім падаєм у ящик небуття.

187
Я птаха спостеріг на древній вежі Туса,
Що пильно роздивлявсь на череп Кай-Ковуса.
Я чув, як черепу він мовив: "Леле, леле!
Де тулумбасів гук, де горді чола й вуса?"

188
Як буде в тебе жбан іскристого напою,
Розпий з людьми його, з якою хоч юрбою,
Той, хто життя нам дав, не журиться нітрохи
Твоїми вусами й моєю бородою.

189
О небо! Тугою мені ти серце краєш,
Сорочку радості з плечей моїх зриваєш!
Вітрець, яким дишу, ти полум'ям проймаєш,
А воду, що я п'ю, ти в попіл обертаєш!

190
Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
Короткого життя? Всі, хто живе, умруть.
Життя у позику тобі даеться — отже,
З ним розлучитися щодня готовий будь!

191
Ми поряд з келихом тримаємо Коран,
То йдем у праведний, то знов у грішний стан.
Під синім небом цим не зовсім ми кафіри
I не належимо цілком до мусульман.

192
Немало і до нас було ночей і днів,
Так само небосхил танок одвічний вів.
Тихесенько ступай, бо глина під ногами
Була зіницями місяцевидих дів.

193
Із глека повного, із наших повних чар
Скуштуймо в затишку лози солодкий дар!
Живім, поки живі — і поки пару глеків
Із праху нашого не виліпив гончар!

194
Над марним світом цим не треба вболівати,
Хай серця не смутять його розкішні шати.
Минуле відійшло, майбутнього не видно!
Тож майся весело — і не зважай на втрати!

195
Встань, серце, візьмем чанг і вип'ємо вина,
I добрії свої збезчестим імена!
Як треба — й підстилку пропиймо молитовну!
А сором... нащо він, коли душа хмільна!

196
Святковий місяць наш іще засяє ново.
Тож веселись і ти! Все убране святково.
Старий від слабості поблід і зажурився —
I, виболівши, в тьму спаде обов'язково.

197
Що я закоханий, у тім гріха не бачу.
Про це з невігласом я й слів дарма не трачу.
Адже кохання мед лікує тільки мужніх,
Непомічний він тим, хто має іншу вдачу.

198
У світі нашому, в його ділах
Я тільки марність бачу, тільки прах.
Куди не гляну, бачу я для себе
Лише біду... Хвала тобі, Аллах!

199
Аж поки рук своїх ми дружбою не зв'яжем,
Ми лиха нашого не вб'єм, не переважим.
Хоч не розвиднілось, ми випиймо, бо сонце
Вставатиме й тоді, як ми у землю ляжем.

200
У місті вславишся — не обминеш огуди.
В кутку сидітимеш — назвуть зловмисним люди.
Ільясом, Хизром будь — не пощадять, тож краще
Живи самотником і не ходи нікуди.

201
О Майстре, нашого життя первопричина!
Чом стільки має вад твій первотвір — людина?
Як добре виліпив, навіщо розбиваєш?
А вийшла помилка — чия ж у тім провина?

202
Своєї долі ми не зменшим, не примножим —
Стрічаймо ж суджене із настроєм погожим!
Твої й мої діла, оскільки нам відомо,
Переінакшити ми все одно не зможем.

203
Коли в тобі самім добра і зла зерно
I Долею твій шлях накреслений давно,
Ти неба не картай, а розміркуй: за тебе
У тисячу разів нещасніше воно!

204
Поглянь на випнутий угору небосхил,
Що найкмітливіших утоптує у пил!
На дружбу келиха й сулії, що устами
Стулились, поки кров їй витікає з жил!

205
О серце, все збери, що маєш! Край води
Садочок радості собі опоряди —
Й побувши у ньому вечірньою росою,
Знімись удосвіта й назавжди пропади!

206
Розумним і твердим у цьому світі будь
І завжди мовчазним у цьому світі будь!
I, поки очі є, язик і вуха в тебе,
Сліпим, німим, глухим у цьому світі будь!

207
Приємніш пить вино, до гарних залицятись,
Аніж в удаваній побожності вправлятись.
Коли усіх п'яниць поглинуть має пекло,
Хто ж із людей тоді зуміє в рай дістатись?

208
Найкраще пить вино у віці молодім,
Укупі з милою, з товаришем своїм.
Цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
I пить без просипу — єдине щастя в нім.

209
Доволі мріяти про барви й аромати,
Гидкого й доброго у всесвіті шукати!
Хоч ти Земземом* будь і джерелом життя,
А прийдеться й тобі нікчемним прахом стати!

* Священна криниця.

210
Ця піала вина — всіх вір і раю варта,
А крапелька його — вінця Китаю варта.
Всіх радощів життя ця дивна гіркота,
Що в чарку з глечика я наливаю, варта.

211
У час, коли роса тюльпан укриє сиво
Й фіалка хилиться, трави таємне диво,
Як любо глянути на пуп'янок зелений,
Що зборочки свої підтикує дбайливо!

212
Під старість хилиться і кипарис гіллястий.
Мій вид гранатовий зробився попелястий.
Чотири підпірки і дах мого буття
Вже похилилися й загрожують упасти.

213
Про вчора не гадай — воно навік зів'яло,
Про завтра не журись — воно ще не настало.
Минуле й завтрашнє — підпора ненадійна!
Живи хвилинами, бо в тебе їх так мало!

214
Це так, ніколи я тверезим не буваю
I в Ніч Призначення дарма часу не гаю:
На бочку спершися, уста в уста із кухлем,
Я шию глечика із рук не випускаю.

215
Тверезий, не картай хмільного чоловіка!
Наскучила йому непрохана опіка.
Ти гордий, що не п'єш, але вершиш ділами,
Що проти них ніщо найгірша пиятика!

216
Пий, поки голову вино не отуманить,
Забудь зловмисного, що гнівається й ганить!
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
Думками про кінець у тебе серце ранить!

217
О, вислухай мене, найкращий друже мій!
На небеса хисткі не покладай надій!
Присядь у закутку вдоволення малим
I стеж за іграми на сцені світовій!

218
Барило дервішським заткнули ми дрантям,
А обмивалися піском і прахом з ям —
I може статися, що у пилу винарні
Ми знову стрінемся з прогуляним життям.

219
Таємне виявить, що в зошиті моїм,
Це значить голову занапастить.