Русь первозданна - Сторінка 109

Іподром замовк. Стало чути істеричне іржання коней, дикий рев хижаків, верески звірини, замкнутої в обширних приміщеннях під трибунами. В багатьох місцях іподрому, розбившись на групи, іпасписти і готи ще вбивали. Ще дзявкали тятиви герульських луків.

Якщо й вважають, що жити не так уже й обов'язково, якщо дехто з людей з дивовижною для інших легкістю вкорочує чуже життя, то все-таки кожне життя — своєрідний всесвіт. Треба затратити багато років, щоб хоч наближено до правди зобразити винищення десятків тисяч, хоча їхній загальний перехід у небуття зайняв тільки одну годину.

В Індульфа, в Голуба, в інших слов'янських найманців не стерся спомин про загибель візантійського плебсу. Слов'яни ще залишалися вільними людьми. Вони пішли з дому, скоряючись прагненню бачити світ, спробувати казкового життя Теплих морів, набрати золотих монет. Недосвідчені і в своїй простоті недоступні спокусам зради, вони самі могли бути обдурені начальниками, але не здатні на зраду за власним почином. Комес пояснив їм, яка небезпека загрожує базилевсу. Вони пішли захищати того, кому пообіцяли служити.

У них не було досвіду різні. їм вдарували видовище смерті в найогиднішому вигляді. З дельфійського жертовника звисали трупи. Безформні купи тіл сповзали з трибун. Стирчали мертві руки, наче дивовижні віхи. Мармур статуй залився темним пурпуром крові. Навіть на бронзовій квадризі, над Головними ворітьми, бунтівників наздогнали герульські стріли. Внизу велетенський завал тіл заткнув ворота. Гора висотою на кілька людських зростів ще ворушилася — гігантський мурашник, розворушений і густо втиканий стрілами з білим оперенням, яскравим і чистим, мов пушинки першого снігу.

Іпасписти поверталися із здичавілими лицями, розслаблені, зів'ялі. Погнуті, пощерблені мечі не всовувалися в піхви, забризкані кров'ю; кубеліси-сокири були позагублювані; на латах виднілися вм'ятини; висіли понадривані бляхи наборних панцирів, шоломи були збиті набік чи на потилицю чи то чиїмось ударом, чи то власною рукою. Комусь зрадило залізо, та він не кинув руків'я дорогої роботи і йшов, розмахуючи рукою, дивлячись очима, здатними пронизати стіну. Інший, до краю натішившись убивством, блазнюючи, як мім, декламував Гомера:

Арей дико кричав, в лютій радості вили Ері ні ї,

і Аїд відкривався, темний, глухий, ненависний навіть безсмертним...

— Ось вони, ось лжебазилевси! — вигукнув Рикіла Павло.

Де, де? Слов'янські солдати встигли помітити лише Велізарія. Герой дня вирізнявся між своїх похмурих виразом вродливого, добре виголеного обличчя. Всі знали про його пристрасть самому брати участь у боях. Він був теж забризканий брудом різні, як і інші. Ішов він мляво, ледве волочачи ноги в латній лусці. Він не відповів Рикілі, який вигукнув:

— Честь переможцю! Слава рятівникові імперії!

Далі почалася інша процесія. Іпасписти виносили своїх, до трьох сотень убитих і поранених, дешева плата за порятунок імперії Юстиніана.

Так завершилося все. І — надовго. Іподром закрився на кілька років. Згодом бунти поновлювалися, але ніколи в таких розмірах, як бунт Ніка.

Протягом кількох днів бунту було вбито у вуличних сутичках і загинуло під час пожеж чотири чи п'ять міріадів жителів Другого Риму. На іподромі найманці Юстиніана перебили п'ять міріадів. Загальний підсумок жертв заколоту — до ста тисяч чоловік. у

Причини відчаю, до якого імперія доводила своїх підданих, і далі існували. І далі знаходилися люди, які спішили напасти на Владу і запізнювалися відступити.

До самої різні на іподромі більшість тих, що там зібралися, повірили у втечу Юстиніана. Цим пояснювалась загальна безпечність. Щоправда, чутки про втечу базилевса були суперечливі. Очевидці твердили, що кораблі Юстиніана, покинувши порт Буколеон, подалися на південь, в Абідос. Інші бачили флот, який вирушав до Босфору. В загальному збудженні справа доходила до лютих бійок між "очевидцями". Люди, що вважали себе розумними, задовольняли свої сумніви простими доказами: Юстиніан утік, а куди — не так уже й суттєво. Бажане сприймалось як таке, що сталося. Та хіба не було сумнівів у самому Палатії! Двічі пропонуючи Юстиніану втікати, Велізарій був щирий у своїй відданості базилевсу, влада якого похитнулася.

В імперському законі сказано: "Хто стане учасником змови проти базилевса, тому смерть, його майно — конфіскується. Його діти, в яких, природно, може підозрюватися вроджена злочинність, повинні б нести покару, як і батько, та їм дарується життя. Однак вони не мають права на спадщину після батька й матері, ні після родичів, ні навіть чужоземців. Нехай вони в бідності несуть ганьбу, їм недоступна ні служба в імперії, ні будь-яка інша".

Запопадливо вислужуючись, шпигуни були невичерпні на імена замішаних у мерзотній зраді.

Катовані наговорювали на Візантію, провінції. За допомогою катівського знаряддя Юстиніанове правосуддя винищувало залишки давніх патрикіанських родів разом з багатими купцями-плебеями. Майно завжди конфісковува-лось.

Не було пощади й дрібній рибці. Помилуваним дарували життя, але позначали таких колишніх заколотників осліпленням, відтинанням носа, вух, правої руки, щоб покарати члени тіла, якими піддані зле скористалися.

Відновлений у високій посаді префекта Священного Палатія, Іоанн Носоріг невтомно повторював слова, котрі, як стало відомо, належали самому Божественному:

— Великодушно милувати винних, бо така властивість людської природи. Розумієш, людської! Але не милувати невинних — ось істинна богоподібність. Зрозумів? Богопо-дібність! Не зрозумів? Ти дурень. Поясню тобі: хіба не все одно, на кого падають удари! Треба, щоб усі боялися. Зрозумів? Щоб дрижали всі! І все.

Влада витискала з бунту нову вигоду — наганяла страх на підданих. Віднині й повіки ніхто не повинен почувати себе в безпеці під плащем так званої невинності — ні в чому.

Приклади продумано підкреслюваного нёлюдства сприяли дальшому здичавінню звичаїв. До цього Владі було байдуже.

Ніщо не стримувало здичавіння в самій імперській релігії. Легенди й оповіді Іудеї, що ввійшли до святої книги християн під назвою Ветхого завіту, навчали виконавців волі Влади віри в благо необмеженого насильства в ім'я вищої мети. Воля бога виявляла себе земною Владою в особі базилевса. Ворог Влади був ворогом бога і позбавлявся права навіть дихати. З нього здиралося все людське, він опускався нижче тварини. Наївні та неписьменні піддані шукали в сповідуваній ними релігії способу порятунку душі від пекельних мук і повторювали слова про те, що бог є любов. Вчені церковники і правителі, вичитуючи зовсім інше, вміли робити далекосяжні висновки.

Був час, коли бог сказав: "Винищу з лиця Землі людей, яких я сотворив, і гадів, і птиць небесних, бо я розкаявся, що сотворив їх..."

Зберігши тільки одного Ноя, бог вважав за потрібне розділити потомство праведника, побоюючись сили людства, яке надто розплодилося. Перемішавши людську мову так, що один перестав розуміти одного, бог дав одному народові, окремо ним обраному, право винищувати всі інші. В цій боротьбі бог навмисне озлобив серця приречених, щоб ті самі дали привід обраним для війни і загарбання. А потім бог відверто вихвалявся, як підступно він скористався із своєї всемогутності...

Хіба християнська імперія, цей образ царства божого на Землі, не мала тих самих прав, що бог, втіленням якого вона була! Церква разом з Владою невтомно зміцнювала будівників нової, християнської імперії незліченними прикладами діянь, ще кривавіших, жорстокіших, але божественних. Мета незаперечно виправдувала будь-які засоби. Язичники не мали такого страшного арсеналу!

За вісімдесят один рік до заколоту Ніка різноплемінні армії Аттіли та імперії зустрілися на Каталаунських полях. Битва тривала цілий день. З півмільйона учасників побоїща загинула третина.

За лютістю, за кількістю військ та убитих це побоїще цілими століттями згадувалося як найстрашніше в історії Заходу. Випадкова перемога занепалої Західної імперії була оспівана як торжество культури. А коли це так, то таку ж вартість має і успіх Юстиніана в бунті Ніка.

Ні. І там, і тут давня досвідчена машина пригноблення виявилася сильнішою; і там, і тут пам'ять про переможених була оббріхана, затоптана в бруд переможцями: на горе потомків і тих, і тих.

4

У триста вісімдесят першому році отці другого вселенського собору християнської церкви, з'їхавшись у Візантії, у своїх ухвалах затвердили так зване третє правило: візантійський патріарх нехай має перевагу честі одразу після римського єпископа, бо Візантія є Другий Рим.

Візантійський патріарх Мена ставився до базилиси Феодори з незгасною підозріливістю, але мовчав, мовчав. Жорстокий аскет Мена ненавидів Жінку. Бог прокляв Єву обов'язком народжувати дітей, нездоланна плодовитість жінки не благо, а гріх. Припинити дітонародження, і світ земних лих, земних мук безгрішно завершить своє існування. А втім, нехай буде воля господня!.. Він визначив Долю кожної людини і всього світу.

Мена забув пристрасті, які обсідали його юність; срамота, що сподіювалася ніби й не ним, а лише кимсь схожим на нього в далекі роки плотського шалу. Стареча пам'ять винесла науку з гріхів молодості, і тепер він, недоступний для спокус, холодним розумом усвідомлював розорливе для духу всесилля Жінки. Та й чи не про це прежахливе всесилля засвідчують багато оповідей святого писання? Пора б, давно пора, щоб уникнути спокуси, заборонити читання книги мирянам.

Базилиса Феодора була воістину Єва, зрадлива, брехлива, але постійна в зненависті, наполеглива в захисті своїх. Спочатку Мена з відразою відчував у базилисі щось знайоме, і відраза заважала зрозуміти.

Стежачи, Мена відкрив: базилиса холодна до плотського гріха. Тому, вислуховуючи брехливі слова брехливого рота, які базилиса видавала за сповідь, і у відповідь на нікчемні признання в гніві, нестриманості, Мена, даючи розгрішен-ня, повчав:

— Благословенне твоє служіння Незрівнянному чоловікові. Полегшуй же йому й далі тягар Величної Влади.

Духовникові доводилося вислуховувати признання зрілих матрон, що зберегли почуття, про які многогрішний для Мени Соломон співав у Пісні Пісень: "На ложі своєму вночі я шукала того, котрого кохає душа моя..." Зневага не заважала Мені зрозуміти, що старіючі матрони зберегли силу молодості завдяки сором'язливій стриманості.