Русь первозданна - Сторінка 110

Він думав — втома розпустою приносить холод пересиченості: бог відбирає в грішника засіб гріха.

Мені довелося сповідати перед смертю старого безумця Гекебола; колишній префект Пентаполіса Лівійського до останнього подиху зберіг злобу до Феодори, що спустошила його.

Найсвятіший патріарх давав напуття Іпатію з Помпеєм, але не на життя вічне. Тому Мена вважав за необхідне в званні вищого сановника імперії бути присутнім у ряду інших пресвітлих, коли до зали Буколеону ввели патри-кі їв-лжебазилевсі в.

Золотий ланцюг, яким візантійський демос увінчав Іпа-тія, був украдений кимось із переможців, збереглася тільки пурпурова хламида, як свідчення злочинного заміру.

Брати впали на коліна перед кріслом-престолом. Обидва були схвильовані, але не надміру, як вдоволено зауважив Мена.

— Твоя воля здійснилася, Незрівнянний,— досить упевнено мовив Іпатій.— Твоя Величність знає, що зібрані нами на іподромі заколотники знищені твоїми воїнами, як хижі звірі в загоні.

Юстиніан дав сигнал пресвітлим легким рухом брів, і вибух розлютованого обурення впав на Іпатія. В люті пресвітлі, здіймаючи до неба руки, проклинали злочинців. Хай кинуть їм цих самозванців, з ними розправляться тут же, без допомоги катів.

Іпатій припав до підлоги, як тварина під ударами. Помпей схопився за голову. Юстиніан промовив з підкресленим глумом:

— Це дуже добре, найблагородніший Іпатію, це дуже похвально, найлюб'язніший Помпею. Вчинивши як вірнопіддані, ви заслужили нагороду. Ви скористались своєю владою над охлосом. Бо й справді будь-кому не вдалося б так засліпити мерзенно-безбожних заколотників. Правильно ти, Іпатію, перетворив на пастку мій іподром, на якому ти опоганив кафізму. Христос Пантократор допоміг Нам перемогти охлос. Але чому ж ви обидва, маючи таку владу, не втрутилися одразу? Чому ви зволили дочекатися, поки охлос спалив Наше місто?

Подячне богослужіння відбувалося в церкві святого Стефана, що складала єдине ціле з палацом Дафне. В галереї палацу стояла мармурова статуя Дафне, сором'язливої німфи, перетвореної Аполлоном на лаврове дерево в покару за непокірність.

У Палаті ї був і храм Христа. Церква святого Стефана була обрана тому, що розміщалася недалеко від іподрому.

Для особливого богослужіння Мена відшукав багато відповідних місць із святого писання:

"Лиходій знищений перед нами, а він прославляє тих, що бояться творця-вседержителя! На коней твоїх він возсяде, і буде їзда його рятунком!"

У кадильнях-фіміамницях на добре випаленому вугіллі тлів чистий аравійський ладан.

Оповитий запахущим димом, Юстиніан непомітно пішов з церкви. У супроводі героїв дня — Мунда, Філемута і Велізарія — Божественний, по-простому зійшовши на кафізму, оглядав іподром.

Середній на зріст, досить кремезний, але зовсім не огрядний, Юстиніан мав чудове здоров'я завдяки помірності в їжі і тверезості. Дотримуючись неписаного правила — традиції Першого Риму, монетний двір Візантії зберігав штампи голеного обличчя базилевса. Згодом, аби приховати сивину, Юстиніан справді голився. Та років до п'ятдесяти п'яти сивина не була помітною в русявому базилевсовому волоссі, і в нього були невеликі вуса. Наслідуючи базилевса, такі ж вуса запускали сановники і полководці, крім небагатьох, як Велізарій.

Кілька сот рабів під принукою наглядачів і під вартою солдатів п'ять діб очищали іподром.

Тіла вивозили до моря через Мертві ворота. Зараз робота тільки розпочиналася, і можна було легко відтворити хід Перемоги.

Імператор-язичник Вітеллій дотепно обмовився, що труп ворога добре пахне, особливо якщо це співвітчизник.

Імператор-християнин Юстиніан дванадцять минулих днів ніс подесятиренний тягар діадеми, не дозволяючи виявитися у зовнішності бодай найменшій ознаці страху. Тепер він знову на вежі кафізми. Звідси базилевси повинні з брижів голів відчути народження вітру в мінливому морі народу. "Небагато часу минуло від образи Влади, і ось Ми тут, а охлос перетворений на падло. Чого ж ви замовкли?" — хотів крикнути Юстиніан і крикнув би, якби він був сам. Влада — ти найвища насолода, але ти й залізні кайдани! Якби бог зблаговолив на мить вдихнути життя в трупи, щоб вони зрозуміли!..

Але що сталося внизу? Раби повідскакували. Базилевс побачив чоловіка, який звівся над купою мертвих тіл. Юстиніану здалося, що він упізнає дикого ченця-хулителя. Кілька солдатів полізли на трупи. Крик гніву. Змах меча, удар списа...

Ні до кого не звертаючись, базилевс звелів:

— Суворо стежити, щоб не втікали... Пильно обшукати всі склади, житла службовців... Скрізь...

А в храмі святого Стефана тривало богослужіння.

— ...І буде він як дерево, посаджене біля потоків вод, а нечестивці як прах, підхоплений вітром із землі. Бо знає господь шлях праведних, а шлях нечестивих загине. Я помазав владику над Сіоном. Ти поб'єш їх залізом залізним, розтрощиш їх, як глиняну посудину. Бо ти бог, який не любить беззаконня, і в тебе не вселиться злий...— воздавав хвалу Мена небесній владі.

Юстиніан повернувся з іподрому, і патріарх промовляв:

— Ось нечестиві були переповнені злобою, копали рів і впали в яму, яку собі викопали, злоба повернулася на їхні голови, і злодіяння впали на їхнє тім'я. У ворога зовсім не стало зброї, і загинула пам'ять їх з ними.

Нехай. Але свою пам'ять володар не залишить бездіяльною, він не повинен забувати...

— Гострі стріли твої, вони в серці ворогів, і народи впадуть перед тобою. Уб'є грішника зло, і ті, що ненавидять праведного, загинуть!

Правильно, правильно. Ті, що чинять спротив Владі, самі гублять себе, нема Влади не від бога. Ніби прочитуючи думки Божественного, Мена відповідав:

— Престол твій утверджений споконвіку. Ти — від віку! Нечестивий побачить це, заскрегоче зубами — і розтане. Бажання нечестивих загине!

Хор підхопив: "Загине!" — і довго баси тягли похмуре слово, стихаючи, набираючи сили, знову затихаючи.

Патріарх благословив хори, де базилиса слухала богослужіння, і проголосив:

— Стала володарка поруч тебе! Слухай, дщер, і дивись, і прихили вухо твоє! І забажає владика краси твоєї, бо він повелитель твій, і ти поклонися йому. За те народи славитимуть тебе вовіки-віків. /

Хор відповів:

— Осанна, осанна, осанна!

Ніхто не помітив догідливо спотворених рядків сорок четвертого псалма.

Юстиніан, натхненний урочистою службою, думав: "Нема втрати від загибелі базилики Софії". Він вибудує новий пречудовий храм. Рим віддасть колони з капища Сонця, в Ефесі є колони із зеленого мармуру, багато чого знайдеться ще в Афінах, Кизикії, Троаді. Не гаючись, послати майстрів на мармурові каменоломні в Євбеї, Карні, Фрігії, Проконнезі і в Шемті Нумідійській. Фессалія і Лаконіка дадуть зелені мармури з крапчастим візерунком, Єгипет — порфіри. Золото, срібло, коштовне каміння, слонова кість будуть використані без обмеження. Завтра ж надіслати накази І сидору Мілетському та Анфимію з Траллесу. "Нехай забудуть сон ці піддані, поки не постане нова Софія, моя!"

Неначе архангел на хмаринному ложі, Юстиніан відпочивав, мріючи про майбутню велич храму Софії Премудрості, земне втілення небувалої Могуті Влади.

Такої ж небувалої, як велич його власних трудів, за які його справедливо називають Єдиним.

Неначе титан Антей із стародавніх оповідей, він собою тримає тягар Величної Влади.

Він. Один він.

Єдиноосібно він руками державної волі винищив заколотників, коли всі ослабли.

І ось Свята Імперія зміцнена ізсередини.

Зміцнена вчасно. Меч упаде на готів, викрадачів Італії. Готи роз'єднані зсередини, і немає в них спільників. Готи зникнуть із світу, як зникли вандали, брати готів за гріхом викрадення імперської землі, за аріанською схизмою.

Він, один він.

Він покликаний богом створити всесвітню імперію. Хай упадуть усі мури, зникнуть усі кордони!

Кордони... Як птах, стомлений у польоті, Юстиніанів дух опускається на землю. Єдиний побачив Дунай, на берегах якого він побував, ще не будучи покликаним до служби базилевса. Велика ріка, тимчасовий кордон імперії, за яким живуть слов'яни, ще не піддані.

Невігласи по-старому називають їх скіфами. Здавна, до готів і до Аттіли, і згодом, після готів і Аттіли, слов'яни приходять в імперію. Колись вони проникли навіть у Малу Азію. Вони осіли в Фракії. Вони живуть в Епірі, в Македонії, в Фессалії. Сплачують податки, служать у війську. Одні зовсім утратили свою мову і звичаї. Інші ще зберегли. Імперії потрібні піддані, імперія, як бог, терпляча.

Вивідачі стежать за слов'янами-непідданими. Ці, скніючи в язичницькому багатобожжі, слабкі внутрішнім розділом. При базилевсі Анастасії вільні слов'яни частіше набігали. Бо вони плодяться з надмірною швидкістю, не як піддані, що погано множаться, незважаючи на покари за безшлюб'я.

КомёС Хілвуд, командуючи прикордонним військом, навчився приборкувати запал тиверців, везунтичів, уголичів та інших задунайських слов'ян, готуючи їх до підданства.

Успіх псує підданого. Такий, навіть без лихих намірів, стає небезпечним. Так і цей полководець. Подумавши, що він непереможний, Хілвуд у поході за Дунаєм погубив базилевсове військо і сам був убитий.

Приготування війни проти італійських готів завадили послати за Дунай нове військо. Юстиніан звернувся до хозарів. Прибувши в хозарське місто Саркел, посли розповіли Хакану про багатство та про беззахисну безпечність задунайських слов'ян. Хозари прийняли дарунки.

Карикінтійський префект доніс: через варварські лінощі хозарське військо не пішло далеко. Хозари напали на дніпровських антів, з якими імперія веде торг з давніх-давен. І дніпровські ратаї розбили хозарське військо до ноги.

Хозари ослаблені. Поки що немає інших, щоб покарати задунайських варварів. І далі споруджуватимуться фортеці.

Бо мудрість і в будівлях. Будівля — очевидне втілення Сили. Недалекоглядно-скупий Анастасій не зважився б одразу приступити до створення нової Софії. Нишком дурні здивуються, Владі потрібен не розум, а послух підданих.

Пишна розкіш нової Софії уподібнюватиметься до сильного війська. Перед храмом Юстиніана схиляться народи. Найвіддаленіший варвар, почувши про Софію, похитнеться в своєму закостенінні.

Софія Юстиніана! Наріжний камінь Імперії Всесвітньої!

/

5

— Народжуються, страждають, помирають... Навіщо? Аюди-тіні шепчуться, як привиди, про надію, про любов.