Русь первозданна - Сторінка 129

Буде продовження. З філософським спокоєм Каллігон подумав, що в майбутньому доведеться знову вихитровува-ти. В таборі було важче заладнувати Антонінині справи, ніж у містах.

— ...а тому більше не чиніть зла підданим,— долинули до Каллітонового слуху слова Велізарія.— За вашу хоробрість нехай буде вам нагородою все їхнє майно, а їх самих відпустіть, не встановлюючи різниці між чоловіками, жінками, дітьми...

Поруч Велізарія стояв ритор Прокопій. Його худорлява постать була такою ж звичною для Каллігона, як і вигляд Велізарія. До цього вірного супутника полководця в Каллігона було ніжне почуття, аж ніби любов. Рідкісна властивість— Прокопій мислив, щоб мислити, щоб пізнавати не лише інтриги, не тільки справи, які хиляться до особистого добробуту, а сягають вище життя однієї людини. Каллігон возив із собою десятків півтора книжок, найулюбленіший свій скарб, а з Прокопієм було і більше сотні. Тільки з Прокопієм Каллігон мав радість від обговорення строфи Евріпіда, натяку Софокла чи міркування Плутарха. Каллігон відчував, що зі всього війська тільки вони вдвох могли згадати, дивлячись на мури Неаполя, що майже п'ять століть тому тут народився, тут жив Веллей Патеркул, автор короткої "Історії Риму". Кому тепер потрібен Патеркул, крім двох справжніх людей? Каллігонів друг народився в Кесареї, Каллігон вірив, що колись це азіатське місто буде прославлене як колиска Прокопія. Так. Серед двох істориків та дюжини книжників...

Але що Велізарій? Він набрав юрми полонених. Зараз він їх випустить, щоб подати приклад.

Звичайно, ось цей могутній, як бик, чоловік з товстим карком, червоний від натуги, смердячи потом, наказує гулким голосом:

— Звільніть усіх підданих імперії!

Тут ритор Прокопій граціозно змахнув сухими долонями — подав знак, і агора сповнилася тріском оплесків.

Декуріону Стефану усміхнулася Доля. Його багатий будинок був геть-чисто розграбований іпаспистами, але сам він з сім єю та рабами попав у полон до Велізарія, не зазнавши особливих фізичних наруг. Загнаний у двір сенату в таку тисняву, що ті, хто втрачав свідомість, залишалися стояти, ніби плаваючи, Стефан дочекався звільнення. Він не втрачав надії. Згадки про тривалі бесіди з Велізарі-єм втішали Стефана, вбитого в натовп, як клин у пень.

Отримавши свободу пересування, Стефан пробився до полководця, і той одразу впізнав декуріона. Люди потрібні, Стефан підходив для Візантії і Велізарій не вагаючись поклав на знатного неаполітанця звання субправителя міста на допомогу полководцеві Геродіану, який залишався в Неаполі і префектом, і начальником гарнізону.

Кілька вцілілих членів ради старійшин насмілилися наблизитися до сходів сенату, і Стефан, вказуючи на одного з них, закричав:

— А! І ти тут, Асклепіодоте! Ти безсовісно з'являєшся перед очі найблагороднішого Велізарія. Ми порятовані тільки ним. А ти дивишся на нього, ніби це не ти вчинив жахливе проти нього і неаполітанців. Ти віддав за прихильність готів порятунок своїх співгромадян. Ти отримав би чималу винагороду від варварів, якби успіх був на їхньому боці. І кожного з нас, що радили віддати місто базилевсу, ти тоді звинуватив би в зраді!

Прокопій бачив, що чоловік, якого закидали небезпечними звинуваченнями, не втрачав спокою. Подерта тога, розкошлане волосся не могли позбавити його почуття власної гідності. В будь-якому вбранні він не залишився б непоміченим. Так от, який ритор Асклепіодот, на котрого гірко нарікав Стефан у Велізарієвому шатрі.

Давши Стефанові задихнутися, Асклепіодот запросив до уваги красивим жестом рук. Неаполітанський ритор говорив з посмішкою, від якої його голос звучав особливо легко і ясно:

— Люб'язний друже Стефане! Не помічаючи, ти щойно возніс мені хвалу в тих самих словах, якими кориш мене і таких, як я, за прихильність до готів. Тільки той, у кого є твердий характер, може бути прихильним до повелителя, який потрапив у скрутне становище. Саме тому базилевс матиме в мені такого ж стійкого поборника своєї імперії, якого мав у мені супротивника. Той, хто від своєї природи має почуття вірності, не так легко змінюється з перемінами Долі.

Велізарій та інші начальствуючі слухали Асклепіодота без роздратування. Прислухалися і солдати. Логіка неаполітанського ритора знаходила відгук. У війську найнебез-печніший той, хто, не замислюючись, зраджує своєму знамені.

— А ти, Стефане,— перейшов у напад ритор,— ти, коли б справи обернулися не так удало, ти був готовий легко прийняти будь-які умови і перших зустрічних. Так, люб'язний Стефане, ми всі знаємо таких людей. Нестійкість переконань веде до страху, і такі люди не виявляють вірності ні своїм друзям, ні своїм знаменам.

Велізарій зачарований ритором, зовсім не стримуючись, кивав головою. Він — переможець. Спала тяжка ноша сумнівів. Глибокі переживання не були властиві його грубим нервам. Два-три дні, щоб дати лад війську, і він піде на Рим, залишивши в тилу надійну фортецю. До неаполітанців він став байдужим. Вчорашній противник обіцяє бути другом. Полководець привітно махнув рукою Асклепіодоту на знак, що не гнівиться на його минулу діяльність.

Ритор з гідністю вклонився і відійшов. Основне — незворушність і спокій, як учив Платон. Асклепіодот змирився з тим, що сталося.

В Стефані клекотіла лють. Так само вимучений, так само залишений без майна, як і інші неаполітанці, декуріон знайшов козлиська, на якого, як сказано в святому писанні, можна було звалити гріхи всього народу. Він в злобі погнався за Асклепіодотом. Прокопій чув гнівні викрики нового субправителя Неаполя:

— Ось він, ось він! Усе через нього! Безбожник, елла-дик, сатана-спокусник! Християни, бийте його! На смерть, на смерть!

Асклепіодотова голова пірнула в натовпі Велізарієвих відпущеників. На цьому місці все згустилося, ніби утворився вир. Звірячий рик убивць і — ні жодного стогону. Асклепіодот помер, як стоїк.

Прокопію згадалася жінка-філософ Гіпатія, вбита три покоління тому в Александрії Нільській за намовою єпископа Кирила.

Казали, що її мордували довго. Доля виявилася милости-вішою до неаполітанського філософа: в Неаполі в руках юрби не знайшлося гострих мушль, якими добрі александ-рійці-кафолики здерли живе м'ясо з кісток ученої красуні

Привітно, з широкими жестами покровителя й вождя, Велізарій зустрів Індульфа, якого підвела до нього Антоніна. Хоробрий слов янин повинен ввійти в дружину охоронців полководця, до числа його іпаспистів. А де Індульфові друзі? Де вони, з чиєю допомогою Індульф прокладав дорогу в Неаполь? Нехай новий Велізаріїв іпаспист знайде їх, Ми любимо сміливців. Не їм животіти в рядах незнаних солдатів. Де ж Каллігон? Видати цьому воїнові десять солідів. Стільки ж дати кожному з його друзів. Внести їх у списки іпаспистів. Віднині вони — члени військової родини Велізарія і, бог дасть, навіки.

Каллігон на знак послуху приклав руку до грудей. Велізарій попрямував до Антоніниного покою. Він заслужив перепочинок. Дружина, поклавши руку на круте плече чоловіка, йшла поруч. У її ході з легким розгойдуванням стегон, за модою красунь Палатія, вгадувалась обіцянка винагороди покорителю Неаполя. Каллігон згадав строфу з Лукреція:

Дуже відрадно тобі, коли на поверхні бурхливого моря з берега ти споглядаєш спокійно чиїсь злі пригоди...

Надивившись на побут Палатія і на життя візантійських патрикіїв, Каллігон навчився цінувати сухий берег, на якому його залишив розрахунок работорговця.

Увечері в одній із затишних кімнат неаполітанського сенату Прокопій, за звичкою не даючи холонути пам'яті, записував події минулого дня. На лляних ґнотах двох олійних ламп стояли нерухомі язики полум'я, жовтого, мов віск.

Волосинки кіптяви, спадаючи на сіруватий папірус, прилипали і звично перетворювалися на тонесенькі штрихи, такі ж чорні, як сік каракатиці-сепії, якою писав історик.

Чим же завершився многотрудний день Неаполя і війська? Після вибуху невдоволення солдати поступилися перед умовляннями і повеліннями начальників, наполяганнями іпаспистів. До бійок не дійшло.

Неаполітанці поверталися в своє місто голими, без жодної шматини на тілі, як належить рабам, виставленим на ринку. З грубими дотепами солдати пояснювали полонен-никам, що Велізарій віддав війську майно бунтівних неаполітанців. Тому переможці беруть і одяг, щедро залишаючи помилуваним їхню власну шкуру.

Прокопію хотілося описати б ніколи не бачене, неймовірне видовище натовпів голих чоловіків, жінок, дітей, які враз втратили у всезагальному лихові скромність і сором. Та про таке слід промовчати — все зрозуміло без слів. Яка слабка, яка нестійка істота людина, як легко можна в неї все забрати. І так швидко вона змиряється з нещастям!

Е, можливо, людський рід тільки й сильний своєю неперебірливою чіпкістю, своїм умінням липнути до життя, як реп'ях до овечої вовни? А що думає Каллігон?

У походах Прокопій звик жити разом з домоправителем і довіреним Антоні ни. Євнух дбав про ритора не менше, ніж про свою повелительку. Це означало немало. Прокопій завжди мав місце для роботи. Не було випадку, щоб загубився його багаж з рукописів і книжок.

У відповідь на запитання Каллігон смикнув одним плечем: а що йому до людської плісняви! Він же щасливий, він, євнух, піде в смерть без сліду. Він дивився на руку історика, яка перетворювала бридку дійсність на її сприй-нятне відображення.

"Велізарій віддав неаполітанцям жінок і дітей і помирив військо з новими підданими Юстиніана".

Добре, розумно сказано! До речі, табірні торгаші зараз бродять по темному місту і продають голим мешканцям за золоті соліди та срібні міліарезії одяг, збутий солдатами за мідні оболи.

Так, і це не забудеться... Прокопій писав:

"Так довелося неаполітанцям протягом одного дня стати рабами і повернути собі свободу. І оскільки їхні вороги не знали потаємних сховів, вони, повернувшись у свої будинки, заново заволоділи найціннішим зі свого майна, золотом, сріблом та іншим найкоштовнішим, що вони, як і всі обложені, давно закопали в землю".

Гострий ніготь Каллігона підкреслив написане раніше слово "жінки". Схиливши голову набік на знак розуміння і згоди, історик поставив над словом значок, а на березі дописав: "що не зазнали ніякого насильства".

Подивившись один на одного, друзі, не мовивши й слова, в душі посміялися з гумору вставки.