Русь первозданна - Сторінка 127

Будинки, затиллям упираючись у міський мур, відкривалися на вулиці дюжиною виходів. Це було щось схоже на печери, досить широкі, щоб міг заїхати віз, запряжений парою волів. На висоті двох людських зростів виходи перекривалися підлогою другого поверху. Двері були і вузькі, як бійниці, і широкі, щоб пропустити людину з чималою ношею. Схожі входи зустрічаються в деяких мурашниках.

Від вулиці і з боків вікна починалися на рівні третього поверху.

Так розбудовувався іудейський квартал. Без загального плану будівлі ліпилися до будівель, нестача місця змушувала лізти вгору. Тут жили, плодилися. Звідси несли бігом на кладовище тіло померлого, загорнуте в шмат нової тканини. Тут знайшлися місця для товарів, сховки для цінностей, закутки для дитячих ігр, затишні куточки, де могли зійтися жінки, щоб на свободі, далеко від чоловіків, поговорити про свої радощі, хвороби, дітей, чоловіків і сусідів.

Такі квартали були жахом для архітектора. Та почуття особистої і спільної захищеності замінювало потребу в красі форм. Потворно, зате надійно. Тісно, але тепло.

Групи солдатів, які шукали здобичі, не раз помічали іудеїв. Вважаючи цих латників своїми, солдати вирушали шукати інші незайняті місця.

Дві невеликі банди, які чи то прорвалися, чи то їх

пропустили до середини Іудейської вулиці, були перебиті, але життя своє віддали дорого. Валялися трупи, кров забризкала стіни вулиці-прощелини.

До полудня чутки про іудеїв, які засіли в місті поблизу порту, дійшли до Велізарія. Перан, що очухався після падіння і вже ситий здобиччю, згадав про вчинений йому опір. Хто міг подумати: в цілком забраному в полон і пограбованому Неаполі ще знайшлися не зачеплені грабежем місця і сили, які чинили опір!

Під рукою у Велізарія не було солдатів. Зникнення війська після перемоги. Ніякої влади. Під Карфагеном Велізарій був покинутий навіть іпаспистами і майже в цілковитій самотності пережив багато важких годин у чеканні, що втеклі вандали отямляться і повернуться. Як легко перемога могла перетворитися на поразку! В Неаполі попри все можна було спокійно чекати, поки солдати не стомляться грабувати і не переситяться гвалтом.

Велізарій доручив Перану взяти із собою лише іпаспистів. Іудейський квартал обіцяв чудову здобич.

Зараз там були тільки свої, раби-іновірці були завбачливо вигнані. Не тому, що годуючи раба, годуєш ворога. Ізраїль умів тримати залізною рукою все взяте силою чи куплене. Інше тут заховувалося — не змішати з чужою свою кров на землі і шляху душ, звільнених від тіла.

Пам'ятаючи науку, що мав він на мурі, Перан остерігся хапати голою рукою розпечене залізо. Іпасписти наступали на Іудейську вулицю залізними черепахами з двох кінців. Стіни щитів з бивнями важких сарисс. І злива дротиків з-за стін.

Не бажаючи ризикувати, іпасписти натискали, не кваплячись. Іудеї гинули, незважаючи на відчайдушну мужність людей, які самозречено захищають своє вогнище, своїх і себе.

Ті, що помирали, молитовними окриками квапили бога. Пора йому прийти на допомогу своєму народові! Пора! Все менше залишалося тих, хто бажав пришестя істинного Месії.

Зламавши опір на вулиці, ромеї не зайшли всередину вулика. Над в'їздами-печерами відкрилися люки, полилася кипляча олія.

Відкинуті з вулиці, іудеї не хотіли втрачати надію. Вона билася метеликом на вогні.

Прискакав Бесс, пінячись злобою і жадібністю. Викурити ос димом? Ні, можна спалити соти! Привезли тарани.

20*

611

Обвалилася перша стіна. Надія ще трималася. Та не знайшлося ні Самсона, ні Давида. Архангел загубив огненний меч. Бог Авраама, Ісаака і Якова забув свій народ. Не сотворив він чуда з тих, якими сповнена історія іудеїв, сповнена для того, щоб скрасити останній подих помираючого.

8

Перейшовши через багаття, розтоптане ногами масса-гетських коней, слов'янський загін опинився серед запізні-лих. Ще не набралися істинно-воїнського досвіду поспішати на пограбунок. Поблизу воріт вулиця була заставлена будівлями, бідний вигляд яких не розбуджував корисливості завойовника. Тут було гніздо найбідніших городян, які промишляли дрібними ремеслами, роботою в порту, на корабельнях. Двері розчинені, всередині ані душі. Тут не наловиш і рабів. Массагети недарма кинулися в глибину міста.

Далі слов'яни потрапили в привабливіші на вигляд квартали, але вже вивернуті, наче кишені в трупа на полі бою. То тут, то там валялися тіла вбитих неаполітанців. Слов'яни розбрелися. Підхоплені цікавістю, вони заходили в будинки, перелазили через стіни, насторожуючись від кожного шарудіння. Це нагадувало полювання. Не в лісі, але з можливістю несподіванок, які роблять полювання приємнішими за буденність повсякденної прибутковішої праці.

Сіть, закинута і вдруге, не залишається зовсім без улову. Траплялися люди, які зуміли причаїтися в темному кутку, а потім необачно висунути голову. І ті, хто, втративши всіх своїх, перестав дорожити собою.

Знаходилося дещо в пропущених в солдатській поквапливості льохах і підвалах. Голуб відкрив незачеплений склад вина — цілий скарб амфор з печатями на ручках і шийках, великих, одному не підняти, і малих, трунку з яких не вистачить згасити спрагу й одному чоловікові.

Ощасливлений знахідкою скликав своїх. В атріумі розгромленого дому слов'яни влаштувалися серед байдужих статуй біля висохлого водограю. Колишній господар або валявся поблизу, не витримавши батоннади, або перетворився на безіменного раба.

Уламки меблів, обривки одягу, черепки. І зловісні плями на стінах, на плитах двору, на статуях. І зграї мух на солодких калюжах.

У малих амфорах виявилося якесь особливе вино. Воно додавало сили і збуджувало.

Індульфа вабило далі й далі. Озираючись, він бродив спустошеними володіннями. Все набрало незвичайного вигляду. Було б цікавіше зайти сюди, коли місто ще жило, побачити обличчя людей...

Мимохідь Індульф щось помітив між стіною і дверима, зірваними із завіс. Меч! Не звичайної форми, не прямий, а трохи зігнутий, з міцним клинком, розширеним унизу. Індульф бачив схожі в деяких іпаспистів. Персидський акинак. Давно хотілося взяти його в руки. Важкий кінець надає особливої сили ударові. Індульф випробував залізо. Знахідка залишила зазублину на палатійському мечі. Індульф помітив червоне каміння на руків'ї. Дорогі оздоби не накладають на погану зброю.

Порожні будинки надокучили, на них неприємно стало дивитися, Індульф згадав про дружину полководця. Де вона, ця жінка? Зараз усе здавалося простим і можливим.

На агорі — центральному майдані — юрмилися солдати, здобич, бранці. Портики самої агори дуже потерпіли ще при імператорі Костянтині, який безсоромно обдирав імперські міста для оздоблення Візантії. Тоді неаполітанський сенат зумисне не позабирав постаменти від "добровільно пожертвуваних" статуй. Згодом їх увінчали вазами посередньої роботи.

Індульфові довелося поступитися дорогою перед підводами. Великорогі воли м'яко розцятковували брук клешнями ратиць. Біла рука здіймалася вгору, виднілися перекинуті чаші грудей. Мармурові кучері вгрузли в підстилку з ганчір'я, на яку встиг перетворитися зідраний з полонених одяг.

Підводи котилися до порту. За правом переможця Велізарій забирав собі забуте імператором Костянтином. Здобич полководця, непосильна для солдата.

Старовина видавалася ромеям сповненою талантів, які нині згасли. Нарікали на відсутність скульпторів, на занепад благородного ремесла різьбярів. Витвори давніх скульпторів ставали все дорожчими й дорожчими. Запал руйнівників язичницьких ідолів згас безповоротно. Тепер давали золото, золото, золото за гарні фігури богів, людей (хто розбереться в них), які в перші часи перемоги християнства випадково уникли ломаки святих пустельників та каміння фанатичного натовпу.

Тоді Індульф ще не знав, що на відміну від солдатів полководці уміють готуватися до вдалих штурмів. Якими 6 не були досвідченими солдати, як би не квапилися, вони змагалися між собою. Полководці опинялися в кращих умовах.

Велізарій не подумав чи просто не здогадався дати провідників Енну і Магну. Та чим і де можна Поживитися в Неаполі, Велізарій дізнався заздалегідь.

— Як ти зумів знайти мене, Індульфе?

— Не знаю...

— Але ти думав, що я можу бути тут? Здійснення бажання здавалося Індульфові чимось наче

чудом, у яке вірили ромеї. Зустріти Антоніну в щойно захопленому місті, в лабіринті вулиць і майданів!

Кілька східців, на які ноги злетіли, мов крила. Під портиком уламки мармуру. Незграби впустили статую, замість того щоб обережно зняти, і дружина полководця вийшла на гуркіт.

За товстими стінами сенату Індульфа зустріла свіжа прохолода. Тут ще жив ранок перемоги.

Зовсім не щаслива випадковість привела Антоніну в неаполітанський сенат. Велика зала, що відкрилася за портиком, потребувала сотні підвід, щоб її розвантажити.

Склад переможця, гори тюків і ящиків, а що в них — було відомо далеко краще дружині полководця, аніж чоловікові. Зараз Велізарій подався до іудейського кварталу поповнити здобич. Опір іудеїв зламано.

У приміщенні сенату розпоряджалася досвідчена супутниця полководця, як було в Месопотамії, в Персії, в Лівії в Карфагені.

Війна не лише живила війну. В першу чергу війна збагачувала полководців.

Здобич, узята на переможених, скарбниця підкорених володарів, громадське майно, земля, будівлі, кораблі — все це належить базилевсу. Ніби так... Не було жодного писаного закону, який стверджував би супротивне.

Як жоден полководець не міг заборонити солдатам грабувати— в іншому разі він позбувався армії,— так жоден базилевс не забороняв полководцям збагачуватися війною. Сам полководець повинен був визначити межу своєї жадібності.

Велізарій за свій рахунок утримував кілька тисяч іпаспистів, іпасписти билися за імперію. Уже через це одне виникала мовчазна згода між базилевсом і полководцями. "Кесареве кесарю, а дещо — і мені",— міг би сказати Велізарій, його попередники, його наступники.

Базилевси могли контролювати полководців. У військах базилевси тримали наглядачів; багатство володарів та міст, проти яких воювали, не становило таємниці, його можна було обрахувати заздалегідь. У Карфагені вандальському Велізарій вихопив на свою користь в металі й коштовностях до ста тисяч фунтів золота — сума на ті часи неймовірна.