Русь первозданна - Сторінка 132

Ці теж надали перевагу служити з мечем у руці базилевсу, а не в ошийнику каменолома серва. На всіх них імперія могла покладатися, бо їм нікуди було подітися. Солдати третього гатунку. Кількісно їх ледве вистачало, щоб зайняти мури величної фортеці.

Ще вчора, полічивши під час переправи варварів, комес направив гінців. Про вторгнення дізнається Асбад, який стоїть з шістьма тисячами кінноти в фортеці Тзурулі, захищаючи фракійську низовину. Буде попереджений і патрикій Кирило в Юстиніанополі, де розміщається префектура Фракії.

Писемні настанови, якими були надійно забезпечені фортеці імперії, передбачали всі випадки. Сили варварів переважали сили гарнізону. Комес повинен був зберегти фортецю, і зав'язати перемови, щоб виграти час і схилити варварів до замирення.

Сам комес встиг здичавіти на кордоні. Колись життя усміхалося Рикілі Павлу. Але ж становище, яке комес вважав лише початком кар'єри, виявилося вершиною успіху. Звільнений з палатійської служби, Рикіла був згодом "ощасливлений" всемогутнім Іоанном Каппадокійцем. Відновлений у званні і посаді, Носоріг посприяв призначенню Рикіли на край світу.

— Ти ж вивчав слов'ян, мій люб'язний дурню,— грубо жартував пресвітлий,— нехай твій досвід буде корисним Божественному. Віднині ти страж імперії. Славна фортеця Скіфіас пасує тобі, як Юстиніанові діадема. Ти побачиш там, зблизька, твоїх давніх знайомих.

Та й це було доброчинністю для людини, запідозреної в недостатній любові до базилевса, і ким? Самим Найєди" нішим. Рикілі залишалося або просити милостину, або найнятися в солдати. Що ж він ще вмів робити, крім служби у війську?

Носоріг добряче обпатрував колишнього начальника слов'янської схоли. Щорічно Рикіла посилав префекту до-настії — дарунки.

Плата і припаси прибували із запізненням, часто меншими сумами і кількістю, ніж належало. Солдати відмовлялися підкорятися, били байдики. Іржа покривала зброю. Околиці були безлюдні, не було можливого, як в інших місцях, прибутку: хоч що-небудь, та вичавити з населення. Єдиною підмогою була риболовля. Лови були небезпечні, задунайські слов'яни, переправляючись малими партіями, перетворювали мисливців на дичину.

— Чого ви прийшли? — бадьорячись, грізно вигукнув комес.— Ви порушили священний кордон імг/ерії. На вас упаде меч відплати.

— Він погрожує нам всує,— перекладав Малх.— У нього немає війська, щоб напасти на нас. Він безсилий.

Ратибор дивився в тьмаві очі Рикіли. Викрики комеса звучали напружено, штучно.

Скорочуючи кількість військ, Юстиніан казав:

— Нам вигідніше відкупитися від варварів, вигідніше золотом розпалювати чвари між ними, ніж утримувати армії, відриваючи підданих від сплати податків.

Виконуючи палатійські настанови, Рикіла перейшов до спокушань:

— Повертайтесь до себе, звідки ви прийшли. Тоді ви отримаєте дар. Розташовуйтеся тут як друзі. Через десять днів прибудуть люди, повноважні вас обдарувати. Десять днів,— для переконливості Рикіла руками показав десятикратний схід і захід сонця.

— А що він нам вдарує? — спитав Ратибор.

У довгій промові комес славив імперію, переконуючи варварів у вигодах мирних з нею зносин. Слов'яни — добрі воїни, вони можуть поступити на службу у військо, битися під начальством своїх вождів і брати велику здобич, до того ж отримувати плату золотом. Рикіла погоджувався, що слов'янам нині вдасться проникнути вглиб імперії на кільканадцять переходів. Та потім, попереджав він, на них нападе непереможне військо базилевса і всі вони загинуть.

— Ти диви,— тихо сказав Ратибор Крукові,— очі в ро-мея які. Порожні, наче пташині. А душа в нього є?

— Зачекайте тільки десять днів,— далі переконував Рикіла.— Я можу вам обіцяти завдаток, по золотій монеті на десять чоловік.

— Ми більше повинні платити за переправу,— мовив Ратибор.

— Він торгується,— зауважив Малх, якому надокучило перекладати пустопорожню балаканину Рикіли.— Йому сипати словами, все одно що вітрові нести полову.

Помітивши, що товмач слов'ян не звертає уваги на його слова, комес повернувся до своєї фортеці. Там він складе акт про переговори з варварами, кількість яких три тисячі, всі кінні, що порушили кордон. Ситовник підпишуть свідки — проводжаті комеса, а нотарій підтвердить істину і засвідчить хрести, що їх поставлять неписьменні солдати. З таким свідченням про виконання обов'язків Рикілі буде спокійніше. Сидячи в кам'яному мішку, як на острові, Рикіла відвик думати про війну. Мури були такі високі і такі міцні, що фортеця не боялася штурму. Небезпечно загрожувала б облога. Досі задунайські слов'яни не виявляли бажання піддавати імперські фортеці облогам. У перші роки, коли думка комеса ще не куняла, він зумів знайти рятівне рішення: не варто дратувати варварів, заважаючи їм переправлятися, коли їх було багато, і не треба кидатися навздогін дрібним групкам.

Цього літа Рикіла мав особливий клопіт. З весняним транспортом продовольства до фортеці Скіфіас прийшло кілька іпаспистів префекта Палатія Іоанна Каппадокійця. Зоря всесильного Носорога закотилася навіки, його ближніх охоронців розіслали солдатами в прикордонні фортеці.

Скориставшись наївністю єдиної доньки Іоанна, розповідали засланці, дружина Велізарія Антоніна вишептала дівчині про намір скривдженого полководця скинути базилевса. Йому потрібна допомога префекта, до якого не ризикують звернутися прямо. Іоанн вирушив уночі на таємне побачення з Антоні ною на приміську віллу. Там він захопився, набалакав зайвого, не підозрюючи, що Антоніна сховала за живоплотом вуха Палатія, самого Великого Спафарія Коллоподія і Маркела, комеса екскубіторів. Вони спробували тут же схопити Іоанна, але охоронці відбили свого хазяїна.

Заслані запевняли Рикілу, що Носоріг зумів би пояснити і мати прощення, якби одразу кинувся в ноги базилевсу.

Та він вирішив заховатися в храмі Богоматері Влахернсь-кої. Юстиніан, очевидно, не бажав зла Носорогові. Йому вдарували життя і постригли в ченці. Постригаючи, на нього випадково наділи ризу священика на ймення Август. Так чудотворно здійснилася воля Долі, відоме всім пророцтво про мантію імперії, яка чекала Іоанна. Всі велетенські багатства Носорога захопила палаті йська скарбниця. Його донька поневіряється без притулку на вулицях Візантії...

Рикіла, колись досить обізнаний з хитросплетіннями і мораллю Палатія, зрозумів таємні сили, які приховалися від розуму грубих солдатів. Носоріг поєднував справжню відданість і любов до Юстиніана, з вірою в уготований для нього, Іоанна, пурпур базилевса. Юстиніан знав це, але не боявся Носорога. Дітей у Юстиніана не було, наступника він не вказував і — відчував Рикіла — вважав себе майже безсмертним. Юстин, Юстиніанів дядько, був свого часу таким самим префектом Палатія, як Носоріг. Юстин зумів схопити діадему після смерті бездітного Анастасія. Йдучи за таким прикладом, Носоріг не зрадив би навіть пам'яті Юстиніана.

Тут інше, казав собі Рикіла. Антоніна, подружка базилиси... Феодора не любила Каппадокійця з ревнощів до його впливу на Юстиніана. Каппадокієць розплачувався з нею тим же. Балакали, що Феодора гнайшла якогось небожа, ввела його в Палатій. І, звичайно, після смерті базилевса його вдова і співправителька мала б у Каппадо-кійцеві сильного супротивника в змаганні за діадему.

Якби не було пророцтва, Феодорі не вдалося б поманити Іоанна краєчком пурпура. А так, вона знала, ситий тигр все ж не відмовиться понюхати приманку, хоча й не хапатиме її.

Чому ж Іоанн не кинувся до базилевса, сам пішов у пастку? Дурні легко наговорюють після розв'язки. Каппадокієць знав безсилля слів, звернених до Юстиніана, і заховався, надіючись на час. На нього впала тінь, як на Велізарія в Італії, коли полководець, щиро відмовившись від запропонованої йому готами корони, все ж утратив довір'я Юстиніана. Базилевс не повірив у зраду Каппадокійця, а то б наказав його вбити. Але тримати при собі більше не хотів. Щоб виконати волю Долі, на Носорога надягли рясу священика з іменем Августа. А щоб її надягти, колишнього префекта постригли в ченці. Передбачення збулося, і тепер про Іоанна могли забути всі.

Втративши єдиного покровителя, Рикіла розумів, що в Палатії знайдеться покупець на посаду прикордонного комеса. Адже і Рикіла їхав сюди з певними сподіваннями, не знаючи, що тут просто тюрма в пустелі. Жодної жінки. Утримувачі воїнських лупанарів привозять бабів і то раз у рік... Немає навіть справжньої лазні! А якби була, то яка радість! Фортеця постійно терпить від нестачі дров: ліс далеко і рубати там небезпечно.

"Незабаром мені доведеться вважати себе щасливим,— думав Рикіла,— якщо новий комес дасть мені центурію чи хоча б залишить солдатом. В іншому разі доведеться, не допусти того, праведний боже, жебракувати, як доньці Носорога. Ось нагорода за службу імперії. Будь прокляте життя!.."

Життя було прекрасне навіть мрякою, якою зустрічали слов ян перші гори імперської землі. Дорога закидала петлю за петлею, все крутіше й крутіше вбираючи в себе підйом.

Хто постарався оббити скельні виступи, щоб врізати в горбату землю зручну стежину? Хто коло неї трудився?

Колюча ожина викидала на дорогу зелені батоги. У вибоях намагалися утвердитися молоді деревця. Замість старих, обрубаних гілок дерева встигли повитягувати на просіку нові, і вершник, пишаючись спритністю, стинав перепону влучним ударом.

Ось пеньок, розтовчений колесом... Але ніде не траплявся кінський послід, безслідно знесений дощами: рідко користувались цією дорогою. Зате видно чимало слідів кабанів та оленів. Стежки диких звірів, вириваючись із хащі в, вільно йшли людською стежкою.

Перше місто трапилося на рівнині. Здаля воно здавалося гаєм, потім слов'янські воїни побачили сумну картину руйнувань. Стіни пощерблені проломами, і, осипавшись, каміння завалило заболочений рів. Правильні лінії заростів на пустирях підказували місця колишніх будівель. Подекуди збереглися будинки, перекриті кам'яними склепіннями. В зяючі вікна влітали пташки. На порозі одного з розваль грілася чорна гадюка.

Біля сухої цистерни Ратибора сміливо зустріли кілька чоловіків і жінок. Своїм виглядом вони нагадали князеві убогих прип'ятців, які вперше вилізли на Рось із своїх боліт, почувши про розгром степовиків.