Русь первозданна - Сторінка 134

Хто не міг звикнути до воїнської неволі чи розлуки, той втікав, гинучи в поневіряннях втікача, або в казармі згасав від туги. В рядах залишалися люди, наділені силою життя, схожою до сили повзучих рослин,— ті, що вміли гнутися, викручуватися, пристосовуватися.

Перс чи воїн іншого племені з багатьох, що входили в імперію Хосроя, був у минулому землеробом, ремісником чи дрібним торговцем. Насильно завербований, він чи й умів тримати зброю і ставав легкою здобиччю ромеїв при першій невдачі персидської армії. Ромеї, муштруючи, робили з них солдатів.

Сарацин учився в імперських легіонах не лише ходити пішки. Звикнувши вдовольнятися жменею фініків, шматком в'яленої верблюжатини, не відмовляючись і від ослячого м'яса, сарацин вчився їсти.

Йому аби напхати живіт, йому аби жінку — ромеї давали солдатам і те, й інше.

21*

643

Солдат мав свободу від вибору й сумнівів, над ним не тяжіла необхідність щось вирішувати, він не повинен був працювати, утримувати сім'ю і думати про завтрашній день. Виконуючи нескладні обов'язки, солдат був захищений від сваволі. Тоді як на волі він був жменею пороху в руці начальника, в руці збирача податків.

Геракледові солдати охоче вирушали бити варварів. Вони почували себе сильними і були не проти обдерти тіла вбитих і захопити табір.

Гераклед заліз на коня з високого каменя. Тільки атлет чи варвар міг сісти в сідло із стремена під вагою повного спорядження. Мані пули витекли з воріт, як рівчак з болота.

Всі п'ятдесят мешканок лупанару проводжали солдатів. Жінки теж вишикувалися, вже набілені, встигнувши намазати брови сумішшю сажі й жиру, зі щоками, нафарбованими товченою цеглою, заховавши сиве волосся під яскравими пов'язками. Потворні, схожі на Аамій, на Фурій, але бажані завдяки своєму вмінню, вони перегукувалися з солдатами своєрідними вітаннями:

— Злови мені скіфа!

— А не бажаєш козла?

— Півнику, не дайся обскубати!

— Якщо ти, гуско, накличеш біду, я тебе...

— Бережи свій дзьоб, журавлику. Не чхай!

— Ось я тебе дзьобну, коли повернуся,— огризався носатий солдат.

У ніші над аркою воріт стояла ікона Христа Пантократо-ра. Солдати-християни хрестилися. Язичники вітали небесного покровителя імперії по-ромейськи, викидаючи вгору праву руку.

Кінним варварам ніде розвернутися, щоб оточити мані-пули. Вони спішаться, і Гераклед розчавить їх силою строю. На вузькій гірській дорозі варвари не зможуть мати перевагу кількісну. Через свою нетерплячку вони можуть підставити себе під удар. Якщо цього не станеться — Гераклед просто витіснить варварів з околиць фортеці, не давши їм проникнути через перевал. Так чи так, комес зробить своє.

Небо геть очистилося. Гірський ліс густо пах землею, прілим листям, солодощами квітучого глоду. Десь у гіллі перекаркувалися ворони.

Ряди першої мані пули не завадили Геракледу побачити скіфів. Вони їхали ступою, ніби становлячи передовий загін ромеїв. Один з них, обернувшись, помахав рукою.

З Геракледом було три десятки кінних — його особиста охорона. Комес стримався від бажання кинути їх на варварів.

Через двадцять стадій Гераклед зробив недовгу зупинку. Варвари теж спинилися. Шмат дороги, що виднілася до повороту, був забитий скіфською кіннотою. Організована сила імперії витісняла орду, як поршень — воду.

Спритно лавіруючи низькорослим конем, старий центуріон пробрався лісом до комеса. Гераклед терпів бувалого воїна Анфімія, але зневажав у ньому невдаху. Старий не зумів відзначитися в дні повстання Ніка і з тих літ скніє в прикордонних військах. У списках навпроти його імені є помітка, що забороняє підвищення.

Комес повинен проникнути в душі підлеглих. За кубком вина Гераклед намагався викликати Анфімія на відвертість.

— Я завжди виконував обов'язок вірнопідданого-кафо-лика,— твердив центуріон.

І більш нічого. Одинадцятий легіон вкрив себе тінню зради. Залишених з милості на службі імперії розкидали по далеких закутках.

Неслухняна щетинка не могла заховати шрам, через який верхня губа центуріона стала схожою на заячу. Центуріон казав з дивним свистом, вишкірюючи чорні рештки зубів:

— Найблагородніший комесе, скіфи кінні, нам їх не наздогнати. Вони хитрі. Вони заманюють нас якнайдалі від фортеці. Бережися несподіванки, славний.

Старий пропонує повернутися? Відступити перед варварами? Засісти в фортеці, як нікчемний Рикіла? Не для того Геракледу дали понад тисячу солдатів. Щоб утримувати фортецю, вистачить трьох сотень. Якщо старий центуріон і був солдатом, то він зносився. Напевне, і під час повстання Анфімій більше думав про збереження власної шкури, ніж про захист Божественного від буйства охлосу.

— Повертайся. І більше не покидай свого місця,— наказав комес. Він доручив охорону тилу колони Анфімію, як найдосвідченішому з підлеглих. Пора вигнати зовсім старого боягуза.

— Я виконаю, пресвітлий, я зрозумів, я даремно хотів радити твоїй мудрості, я впокорю свою дурість,— Анміфій майже вткнувся носом у кінську гриву, намагаючись роздобрити комеса улещанням і смиренністю.

Звична маска перед вищими. Настільки звична, що Анфімій не помічав свого приниження.

Пробираючись поміж деревами — вся дорога була забита солдатами, що спинилися на відпочинок,— Анфімій прислухався до воронячого каркання, майже заглушеного гамом солдатських голосів. Як би добре варвари не наслідували чорних птахів, їм не ввести в оману старого солдата.

Анфімій хотів сказати комесу, що слов'яни кругом, можливо, вже влаштували засідку і ззаду. Можливо, і тепер уже нелегко буде пробитися, щоб відійти. Завадила смиренність: коли начальник невдоволений, варто якнайміцніше затиснути горлянку.

Доля. Підкорятися дурневі-святеннику. Інші були не набагато кращі, та все ж Рикіла з дунайської фортеці Скіфіас розумніший за Геракледа. Життя набридало Анфі-мію. Він ще носив шкіряний пояс із чотирма десятками статерів. Усе, що залишилося від колишніх трьох з гаком сотень жовтеньких монет з профілями Анастасія, Юстина, Юстиніана, розтало, як саме життя. Зберегти себе, як колись сказав Анфімій колишньому центуріону Георгію під час зустрічі перед боєм біля Халке, в дні бунту Ніка.

Нині Анфімій побоювався смерті — доведеться відповідати за гріхи. Священики обіцяють рай у винагороду за щире розкаяння. Анфімій висповідався, отримав відпущення гріхів і причащався.

Раніше, коли кров була гаряча, Анфімій не боявся осуджувати Владу і дозволяв собі зневажати Божественного базилевса. Це смертельний гріх. Тепер Анфімій думав більше про високе, про небезпеку втрапити до пекла за невиконання заповідей господніх. Обачність старості заважала Анфімію відкритися на сповіді. Священик може відмовити у відпущенні цього гріха. Нічого, Анфімій покається в неповазі до земного базилевса перед престолом небесного. Всі решта гріхів очищені святою церквою. Жінки більше не потрібні старому центуріону. Ненажерством він не грішить — тут немає соковитої і солодкої їжі. Він багато вбивав за наказом святої імперії, у нього великі заслуги.

Очистивши душу німою сповіддю, центуріон дістався до свого місця, коли колона вже рушила. Анфімій наказав півсотні солдатів, які йшли в тилу, пристати до колони. Він порушив правило, воно зараз ні до чого. Краще поберегти солдатів.

Ніхто не звав Анфімія Зайцем. Давнє і необразливе прізвисько вмерло разом з одинадцятим легіоном. З неба все видно. Анфімій відчував, як згори з жалем дивляться на нього давні товариші. Ех, Доля!..

— Отче наш, ти сущий на небесах,— пошепки молився Анфімій,— хай святиться ім'я твоє; хай буде воля твоя...— А думав про те, що голова колони вже виходить на широку галяву, де недавно косили сіно для фортеці.

Позаду слов'яни каркали цілою зграєю ворон. Якби він командував варварами, скориставшись згинами дороги і заростями, він розрізав би колону на частки. Гераклед допустився тяжкої помилки, розтягнувши маніпули. Помічаючи зручні місця, помічаючи пропущені слов'янами можливості, Анфімій підбадьорювався. А зараз комес, без сумніву, призначить велику зупинку.

Душно. Під солдатським обладунком стікають струмки. Анфімію було легше, ніж пішим, та все ж піт сочився з-під каски. Хотілося скинути панцир і досхочу почухати собі спину. З роками затуплюється нюх, але Анфімій чув, як смерділа маніпула. Ех, справжню б лазню, в якій центуріон не бував кілька років. Мармур нагрітий знизу, спритний лазник так тре, так вивертає суглоби, що з пліч спадають роки і знову хочеться... Гріх... Хай буде воля твоя, господи!

Солдати закрокували швидше. Дорога описала останню петлю. Скраю на галявині здіймалися темно-зелені стіжки сіна, які не встигли вивезти. Дорога розсікала покіс на майже рівні частини. Солдати всідалися і лягали тісно, як ішли. Дзижчали мухи, що хмарами проводжали колону від фортеці. На осонні для перепочинку місце не дуже зручне. Гераклед не зважився відвести солдатів у затінок лісу. І він, напевно, зрозумів, що таке вороняче перекаркування.

Анфімій суворо прикрикнув на солдата, який мав намір скинути панцир. Не чекаючи дозволу, солдати Анфімія лягали на стерню. Хтось чухав спину товаришеві паличкою, засунувши її під лати. Дехто діставав сховані про запас шматки сірого хліба. Та й ці, жадібні,— Анфімій знав своїх,— жували неохоче.

Перехід зайняв менше чверті дня. Сюди від фортеці вважалося сорок три стадії по двісті сорок чотири воїнських кроки. Це майже половина денного переходу. Анфімій сподівався, що комес піде назад після зупинки. Солдати йшли необтяжені, без похідних запасів продовольства, без табірного майна. Можна призначити денний перехід сто двадцять стадій. Навіщо? Скіфів не наздогнати, якщо вони цього не бажають. Тисяча легіонерів, коли дивитися на них зверху, навіть на відпочинку,— вражаюче видовище.

Анфімієва тривога пом'якшувалася. Він зліз із коня, солдат-коновод узяв повід і відпустив попругу.

— Підтягни зараз же,— звелів Анфімій пошепки, щоб не виникло солдатських підозр.

Нема гіршого за години чекання. Назад маніпула Анфімія піде на чолі. Отут і почнеться те, що старі солдати називали танцем.

Анфімій узяв солдатський щит, який поклав коновод, і приставив свій. Вийшов будиночок, дитячий будиночок. Засунувши голову в тінь, центуріон, вміючи використовувати кожну мить для відпочинку, одразу задрімав.

Йому здалося — він прокинувся тут же, від удару.