Русь первозданна - Сторінка 138

Боги дніпровських лісів не були схожі на повнокровних, пристрасних, вередливих мешканців еллінського Олімпу, які боялися вищої влади Долі. Нічого не було в роських богах і від неосяжно-троякого бога християн, який пас безпорадних людей з безжальністю еллінського Фатума і карав за вчинки, сподіяні з його ж волі.

Життя між росичами звільнило Малха від гніту пустопорожніх роздумів про сутність божества. Вірити? Не вірити? Нікому не потрібна відповідь. Треба жити за велінням совісті. Згодом похоронний вогонь допоможе душі покинути тягар мертвого м'яса і кісток.

Хто це тут молиться богу, пропонуючи йому хабаря за християнським звичаєм, як базилевсу чи сановнику?

Той, що молився, змовк, побачивши Малха. Широка габа на його туніці засвідчувала високе становище власника. Поруч нього сидів на камені старий у червоному одязі. Влучним ударом кінчика нагайки Малх змусив його підняти опущену голову. Вдивляючись в оточуючих, Малх помітив ще кількох, які лицями й одягом вирізнялися ¡3 солдатської маси. Покликавши товаришів, Малх вигнав з оточення десятків зо два полонених.

Сановник знову забурмотів молитви, намагаючись триматися ближче до Малха.

— Ти гадаєш, мене бог послав до тебе на допомогу? — спитав Малх ромея, відштовхуючи його ногою. Малхові потрібен був старий у червоній туніці. '

— Хто ти?

— Я Кирило, патрикій імперії,— пихато відповів старий. Його поголене обличчя у великих зморшках зберігало вираз гідності.

— Ким ти був у війську?

— Я командував двома легіонами.

— Куди ти їх вів?

— Я хотів зустріти слов'янських варварів, щоб вигнати їх з Фракії.

— Ти вже зустрів їх,— в Малха прокинулася іронія. Кирило не опустив очей. В юності він зазнав впливу

стоїчної філософії, яка не суперечить, на його думку, основам християнської релігії. Патрикій був старий, він прагнув спокою, та зумів сприйняти поразку, не згнічуючи серця.

— Я не зустрів вас,— заперечив патрикій.— Я був захоплений зненацька вами. Наші долі могли б скластися інакше.

Доля полонених залежить від волі переможця, а воля переможця — від обставин, що Кирило добре розумів.

Не так давно головнокомандувач Заходу Нарзес через кілька днів після битви наказав зарізати шість чи сім тисяч полонених. Більшість з них були перекинчики з імперських військ, але хто, особливо в Італії, зважав на колишні кампанії солдатів? Насправді ж Нарзес не міг обтяжувати своє військо охороною живої здобичі, а поблизу не виявилося портів для вивозу з Італії переможених. А коли б був порт — не вистачало кораблів. Ніхто й не подумав докорити головнокомандувачеві за влаштовану ним різню.

Зараз Кирило подумав, що вже уник загальної долі, до якої він був готовий. Варвар, що веде мову з ним, не відмовиться від викупу. А яка ж буде доля солдатів? Вона може виявитися найжорстокішою, що не позбавить Кирила внутрішнього спокою та самоповаги.

Між солдатами, що ходили під знаменом імперії, і полководцями, які служили їй, не було духовного зв'язку. Вожді варварів, дивлячись на нове для них через вузьку щілинку власного світорозуміння, могли осягнути чи засвоїти імперію тільки після довгого спілкування з нею.

Кирило не мав наміру кланятися варварам, які були для нього такими ж низькими, як імперський охлос. Попереду могли бути дні поневірянь, доведеться терпіти.

Малх не захотів марнослівного змагання з пихатим пат-рикієм.

— Хто це? — спитав він Кирила, показуючи нагайкою на доброго християнина.

— Пресвітлий Олександр, логофет,— відповів патрикій.

— Славна здобич! Після щуки — жирний осетр.— Рось-ка нагайка протяла шкіру на щоці Олександра. Здирники податей — п'явки, логофет — спрут.

Сановник вчепився за стремено слов'янина.

— Не квапся, почекай, пресвітлий,— улещав логофет варвара, який володів еллінською мовою.— Викуп, викуп! Я безсилий старий, старий. Не вбивай. Я заплачу тобі ціну десяти молодих рабів!

Малх думав, що вічність минула з днів, коли він був не людиною, а підданим. Неслухняне серце, чому в тобі прокинулася давня злоба?

Вхопивши логофета за вухо, Малх обіцяв:

— Можливо, я відпущу тебе, і навіть з цілими вухами, носом і пальцями. Якщо ти будеш слухняним, як ягнятко, черв'як!

За вміння закругленими ножицями обрізати золоту монету так, щоб та не втратила форму, візантійці прозвали логофета Олександра Псалідіоном — Ножицями.

Недавно він був посланий у Фракію, аби ще раз довести, що різка збирача податків вартніша за меч полководця. Вторгнення варварів захопило логофета в Юстиніанополі.

Префект Фракії залишив місто на одну когорту, і логофет вирішив, що намет полководця, захищений двома легіонами, надійніший, ніж міські мури.

Пора була рання, але сонце припікало. Ратибор наказав підігнати полонених до річки. Нехай п'ють. У росичів не було зла до ромеїв. Уміючи судити про інших тільки по собі, росичі бачили в імперських солдатах захисників рідної для тих землі.

Малх зручно всівся на лаві з щитів. Перед ним стояли полонені начальники. Ратибор, розминаючи ноги, прийшов пішки. Гнідий жеребець, розтривожений запахом і присутністю чужих, ішов за князем, зло притиснувши вуха, готовий зубами і копитами відповісти на дотик незнайомої руки.

— Що робити з полоненими? — спитав князь Малха.

— Продати.

— Кому?

— їхнім же начальникам. /

Малх встиг пообіцяти логофету звичну долю несплатни-ка податків: мордування розпеченим залізом, різки.

— А тоді, пресвітлий, тебе посадять на товстий кіл.

Із сльозами, закликаючи бога на допомогу, Олександр обіцяв заплатити викуп тисячу золотих статерів, трохи більше двадцяти літрів-фунтів. Забувши мірки імперського життя, Малх брав дешеву плату.

Патрикію Кирилові Малх сказав:

— Ти віддаси за кожного солдата по два статери. Але сто статерів за кожного начальника. За себе — двісті. І за місто — дві тисячі. А то ми спалимо твій Юстиніанополь.

— Та чи підеш ти з імперії, отримавши гроші? —спитав Кирило. В старого полководця було щось таке, що викликало в Малха симпатію. Патрикій подобався і Ратибору, який, не розуміючи слів, стежив за виразом обличчя чоловіка в червоному одязі. Справа ладналася, вихід знайшовся. Різня беззбройних викликала відразу в Ратибора. А випустити полонених просто так здавалося безглуздим.

Чоловік у білому щось швидко сказав Кирилові.

— Про що він? — спитав Ратибор Малха.

— Цей гостроголовий — головний власник золота. Він сердиться на головного воєначальника, що той з нами не торгується.

— Купець,— сказав Ратибор. Малх звернувся до Кирила:

— Переможений не вимагає в переможця. І ти не задаєш питань твоєму базилевсу. Плати.

— Я заплачу,— так само спокійно погодився Кирило. Досягнуто було згоди, і спини переможених начальників

випросталися. Осмілівши, логофет Олександр підійшов до Малха.

— Я стану жебраком після викупу,— шепнув ромей.— Скинь мені половину. І я повідомлю тобі дещо цінніше, ніж усе золото, яке ти хочеш узяти.

— Я зараз дізнаюся задарма,— погрозив Малх, поклавши руку на ніж. Та логофет устиг обмізкувати можливі наслідки своєї пропозиції.

— Я не буду сперечатися з тобою, я не святий мученик. Подумай. Мордуючи грішне тіло моє, ти прогаєш час, і ти не знатимеш справжньої ціни слів, вирваних залізом. Замучивши мене, ти ще й позбудешся золота.

— Ти правий,— погодився Малх.

— Ти обіцяєш? — наполягав Олександр, сміліючи від жадібності і надії.

— Якщо твої слова варті того.

— Зваж сам,— тихо сповідався сановник.— У Тзуруле стоїть шість тисяч кінних. Вони вважаються кращими наїзниками імперії. Вони вже шукають у полі, щоб вас роздушити. Вас же мало.

— Так, твоя новина варта грошей! — Малх підвівся і звернувся до полонених начальників: — Пресвітлий Олександр каже: шість тисяч кінних вийшли з Тзуруле, щоб напасти на нас. Чи правда це?

Логофет закрутив головою, захищаючись жестами від звинувачення в зраді: ні, ні, це не він, не він!.. Ромеї мовчали. Малх погрозами витягнув перше признання одного з центуріонів. Решта підтверджували.

— А ти, патрикію? — спитав Малх останнім Кирила.

— Це правда. І я не бачу тут таємниці. Шість тисяч кінних — не змія в очеретах, ти скоро дізнався б і сам про них,— мовив патрикій, рятуючи честь свою і решти.— На жаль, я звелів Асбаду відрізати вам дорогу відступу. Якби я викликав кінноту до себе — і ти зараз був би схожий на зелений жолудь, що міцно висить на дубі,— з сумом вів далі Кирило.— Такий промисел бога, який скарав нас за гріхи наші. Не ви, люди, перемогли нас, а бог всезнаючий і всемогутній, який від роду визначив Долю кожного, навіть худобини бездушної,— втішався Кирило, ніби пропонуючи своїм підлеглим, сховавши голову під крило, затулитися словами від нещастя.

Хатина... Нехай із жердочок, нехай із стінками з соломи, та все ж під дахом. На Малха дихнуло знайомим запахом. Адже й він колись ставив собі такі халупини, склеюючи билинки мертвої трави липкою павутинкою розмірковувань філософів і засипаючи щілини піском, почерпнутим з християнських учень. Колись і Малх гордо дивився на інших, які теж намагалися доводити, що все є ніщо, а ніщо — все.

Тлінна отрута хитрих слів. Але так легше, простіше жити в нещасті — це й згадалося Малху.

Не даючи ромеям загордитися і опам'ятатися, Малх вів далі допит. У самій Візантії залишаються тільки палаті йські війська. І сторожа міського префекта. Не одинадцятий легіон, як колись, а загони, навербовані між варва-рами-федератами. Слова полонених підтверджували відоме від купців і сказане Владаном.

Арсенал в Юстиніанополі порожній. Запаси обладунку та зброї були використані при спорядженні розбитих сьогодні легіонів.

Завершивши, Малх посміявся над логофетом Олександром :

— Патрикій Кирило збив твою ціну. Я винагороджу тебе тридцятьма срібними міліарезіями.

Сто шістдесят фунтів золотої монети з ликом базилевса Юстиніана потрапили в роський полон. Чотири пуди, в'юк одного коня, а багатство, і велика сила, схована в шкіряних мішках. Досі рідко і по одному жовті статери потрапляли на Рось, щоб одразу повернутися до ромейських купців.

Під наглядом вершників полонені ромеї збирали урожай з поля свого розгрому. В купи, як в стоги, скидались каски, панцирі, поручі, поножі, пояси, ножі, кинджали, мечі, дротики, списи. Серце раділо багатством більшим, ніж узяли на хозарському побоїщі.

Дещо не підійшло.