Русь первозданна - Сторінка 140

І все решту, що може спасти на думку і що може вимовити язик, було виліплене богом в його щедрості, яку священики називають незбагненною і несказанною.

А от знаходити їжу, одяг, притулок людина повинна сама. Скамарі Козячої гори, вміючи працювати в поті чола, як указано богом, не могли виростити все їм потрібне. Наприклад, залізо. На відміну хоча б від вовка, від крота,

від птаха бог сотворив людину голою, з м'якими нігтями і тупими, короткими зубами. Це несправедливо. Через те одна людина, озброївшись, може пригнічувати сто інших. У вовків так не буває.

Найважче для скамара було дістати зброю. Суворість імперії, яка роззброїла підданих, оберталася супроти підданих, але шкодила й скамарам.

Закон не допускав жодного випадку, коли навіть шкуратяний обладунок був потрібен підданому. А що й казати — меч. Ніж з клинком, довшим семи пальців і заточений з обох боків, як кинджал, засвідчував замах на безпеку імперії. Короткий клинок, мати який було дозволено підданим, не діставав до серця свині чи бика, тому піддані імперії звикли вбивати худобину з жорстокістю, незрозумілою варварам.

Піддані були беззахисні не лише проти варварів, а й проти розбійників-скамарів. Багаті землевласники зі страху перед людокрадами переселялися в міста.

Зате саморобна зброя скамарів не була придатна, щоб устояти проти війська. Десять проти одного — навіть таке співвідношення сил не забезпечувало скамарам успіху. М'які мечі гнулися, і списи тупилися від першого удару по латах чи щиту легіонера.

Взимку, коли гірський грунт розмокав чи покривався тонким льодком, на Козячу гору навіть скамар міг забратися тільки з ризиком для життя. Так само було і в дні літніх дощів.

Скільки років він прожив тут — п'ятнадцять, двадцять? Георгію ні для чого було лічити літа, та й хто їх лічив. Індикти імперії не поширювалися на Козячу гору. Черв'ячок страху все ще прокидався в ясні дні. Напевно, так було і зі всіма. Ніхто не відмовлявся від нудних обов'язків сторожа. Вчора хлопчик, який виріс на горі, розповів про кінних, помічених унизу, біля водоспаду. Маленький дикун знав мало слів, та мав добру пам'ять. За його описом, люди з кіньми не були схожі на імперських солдатів. Георгій забажав сам оглянути залишені ними сліди. Випадок підніс йому дарунок. Георгій був щасливий удачею.

Слабким природно тулитися одним до одних. Так і побудувалися скамарі коло свого поля, яке розрослося з першого югера, зораного старим Вассом чи кимось ще.

Перший звів чотири стіни з уламків каменю. Наступно-

22 В. Іванов

673

му довелося зводити тільки три, бо він примостився затил-лям до затилля зі старожилом. Вулик, у якому перша будівля стала першим вічком.

З явилися жінки, розросталося господарство. Перший загін для худоби, перший хлів. Скамарі розвели курей. Свині жили в лісі на галяві, за плотом, що спирався на дерева, як на стовпи.

Ями, зарослі ожиною, нагадували Георгію початок його життя скамара. Він замислив викопати рів і обвести селище стіною. В його душі було надто багато страху. Пі д тонким грунтом лежала скеля, несила було довбати камінь. Тоді Георгій і його товариш Гололобий були нещасні.

Георгій, зігнувшись, ступив у довгу халупину. Товсті стіни, на які пішов вибитий камінь з непотрібного рову, тримали покрівлю з хмизу, надійно змащену глиною.

Тут прохолодно. Десятка півтора чоловіків і жінок сиділи і лежали як попало на лавах, збитих з розколених клинами колод. Спокусливо пахло свининою, звареною на гірких і пряних травах. Вчора загнали двох кабанів, які нерозумно спокусилися на дозріваюче поле.

Аився і лився голос оповідача. Тихо пробравшись до казана, Георгій довгою виделкою, схожою на рибальську острогу, витяг шматок вепрятини, ще теплої, скинув у дерев'яну таріль і пустив у роботу довгого ножа. Лезо затупилося, підточити б його на камені. Та розповідь була цікава, і Георгій не зважувався завадити.

Після урочистого проголошення Іпатія базилевсом Георгій не захотів піти разом з народом на іподром.

— Ти бажаєш радіти? — спитав він Гололобого.— Ти хочеш кричати "Осанна!", поки достойніші лизатимуть руки нового базилевса і відштовхуватимуть один одного? Перестань! Кожному своє, як казав центуріон, караючи солдата. Я знайду нам обом краще заняття.

Георгій захопив товариша та ще чоловік двадцять бунтарів розумною пропозицією: поживитися чим дістанеться в покинутому Юстиніаном Палатії, поки новий базилевс не встановить старий порядок. Першою людині ніколи не вдається бути, постараємося бути не останніми!

В саду Халке Георгій помітив охорону, і в його серце закрався сумнів. Щоправда, тут стояла палатійська обслуга, різнолике, випадкове військо. Несподіваний напад — основне, більше крику — розжене куховарів, підмітайлів, стайничих, переодягнених солдатами.

Чи то ангел-хранитель, чи то здоровий глузд бувалого солдата підказав Георгію вилізти на дах сенату. Звідти, як з гори, колишній центуріон і сьогоднішній бунтар Фарбувальник побачив порт Буколеон, повний кораблів, помітив в блиску сонця шоломи спафаріїв. Бачив він, як іпасписти Велізарія густою, ніби сир, масою втискалися в східні ворота іподрому. За жахливими зойками, які запам'яталися Георгію на багато років, за тим, що почалася було і припинилася втеча через Головні Ворота, він здогадався, що там не обходиться і без готів з герулами.

Спішити грабувати покинутий Палатій, як видно, не треба. Георгій з усією відвертістю пояснив своїм, що треба розійтися і заховатися куди хто зможе.

Сам він з Гололобим подалися в гостинну таверну. Хазяїн спорядив їх овечими плащами і чобітьми з конячої шкури. Надто значний був Георгій, щоб думати заховатися в місті, хоча немає нічого кращого за великі міста для людей, які перетворилися на щурів. А Гололобий просто прагнув якнайдалі втекти від господаря — інстинкт оленя, який біжить, поки вистачить духу.

Звістка про винищення охлосу на іподромі знялася, як дев'ятий вал у морі. На щастя для втікачів, хвиля перекотилася через їхні голови коло воріт Харисія. Самочинна охорона, яка ловила втеклих прихвоснів Юстиніана, розбігалася, відкривши всім, хто міг і хотів, простір полів.

Не велике щастя чекало і за муром. Ті, що рухалися дорогами імперії, були зобов'язані мати посвідки від префектів міст і мандаторів провінцій. Зі страху перед розбійниками організовувалися каравани. Раби могли ступити на дорогу, тільки супроводжуючи господаря. Вільні, маючи потребу кудись вирушати, намагалися пристати до купців чи до іменитих людей, вичікуючи нагоди в містах чи на виходах із селищ. Та й каравани, дотримуючись закону, не брали випадкових супутників без рекомендації відомих людей, і кожен повинен був мати з собою посвідку від нотарія, цехового старости та ще якусь там. Коли б було інакше — надто легко втікали б колони із землі, приписні і серви — з полів, несплатники — від збирачів, раби — від господарів. Таким залишалися доріжки звірів через гори, ущелини, лісові хащі... І доля звіра, бо підданий, який ухилявся від обов'язків перед імперією, переставав бути людиною. Ворог імперії. Кожен мав право позбавити життя ві дреченого.

Дороги були перекриті заставами. Зимовий ліс погано

22*

675

захищає. Георгію і Гололобому довелося вибратися на самий хребет Істанджу, який проходить вздовж Понту і вздовж півострова.

Жовто-зелене листя на дубах гриміло залізом. Жолуді щедро родили, табуни диких свиней паслися в дібровах. У втікачів не було списів і луків, щоб полювати. Вони збирали жолуді, смажили на багаттях і їли гарячими. Поки вистачало в'яленого м'яса і хліба, даного таверником, вони не голодували. На щастя, не було морозів. Холод, який одягне гори крижаною корою, уб'є втікачів з таким же успіхом, як імперський кат.

На захід, на захід! Непогожої ночі їм вдалося прошмигнути повз якесь місто. Георгій забув назву, а Гололобий тоді мало що знав. Укравши човника, вони переправилися через Гебр. Арда дико закипіла від зимових дощів, і саморобний плотик мало не згубив їх. Після Арди, мучачись від немилосердого голоду — тут не виявилося навіть жолудів,— вони вилізли на хребет і потрапили в руки скамарів. Гірські розбійники поверталися після нападу на якусь віллу під Юстиніанополем.

Тридцять п'ять чоловіків. Двадцять дві жінки. Десятка півтора дітей і підлітків. Вони жили в ніде.

Та все ж у них було кладовище. Був і священик, який вчиняв таїнство перетворення вина й хліба на кров і плоть Христові. Ті, що народилися в ніде, не розуміли сили релігії, та й вони боялися пекла.

Тихий мовчун Єввадій ніколи не говорив про себе. З його необачного слова Георгій зрозумів, що священик утік від спалення. За що і де? Кому що до того. Напевне, Єввадій був єретиком. Скамарі не розумілися на догматах. Треба ж мати когось, наділеного благодаттю для очищення від гріхів. Варвари не могли зрозуміти влади ромейського страху перед вічністю пекельних мук.

У своєму гірському барлогу скамарі хотіли залишатися вільними людьми. Колишній центуріон став ватагом на час вилазок, коли потреба спільних дій змушує всіх слухатись одного. Тепер Георгій не квапився сказати іншим про своє відкриття. Скарб зброї вимагає обачного ставлення. Таких скіфів Георгій не бачив. Невідомість лякає. А зброї було стільки, що можна озброїти щонайменше цілий легіон. Отже, варвари завдали поразки провінційним військам Фракії.

Третій день комес Асбад, який командував імперськими вершниками, не переставав переслідувати скіфів-слов'ян, варварів, що прибилися здалеку. Третій день пішов, як росичі втікали від ромеїв.

Молодим воїном, вперше спробувавши начальствувати над кількома іншими, Ратибор змагався з хозарами, викручуючись на просторах степової дороги. Того ж літа стояв він проти степовиків, будучи князевим підручним. Іншими літами доводилося Ратибору битися і самому, начальствуючи військом у коротких походах. Все те було в себе, близько і служило на захист землі.

Тепер Ратибор вперше водив військо далеко від Росі. Сюди і ворон дніпровський кісток не заносив. Усе — чуже. Нема простору для очей, куди не глянеш — скрізь гори, як стіни. Ромеї захищали своє, а росичі, наче хозари, прийшли за здобиччю.

Ромеї обороняються погано, вони невмілі,/безпечні, не можуть стояти табором, забезпечивши себе від нападу.