Русь первозданна - Сторінка 142

Вершник розуміє, коли б і йому не довелося залишити кості в немилосердій тванюці.

Ромеїв шмагав не очерет, а стріли з твердим залізом, з пером дикої гуски на розщепі. Не трясовина була під кінськими копитами, а хрящуватий грунт Фракії. Та все ж коні спотикалися, падали десятками, сотнями, ніби під ними розступалася земля.

Фракійська низовина розкинулася від Понту до верхів'я річки Тунджі і далі на захід уздовж середньої течії річки Гебр. Вона тягнеться зі сходу на захід верстов на триста. З півночі низовина прикрита хребтом Планин, з півдня — Родопами. Зближаючись на заході, обидва хребти замикають там низовину.

Вторгаючись в імперію, варвари не могли обминути Фракійську низовину, їхні кінні загони, здолавши Планини, тут виходили на простір. Необхідність змушувала імперію тримати кінноту саме тут. Якомога скорочуючи армію, наполегливо й послідовно замінюючи живу силу фортецями, базилевс Юстиніан не вважав за можливе знищити базу кінноти в Тзуруле.

З ощадливості використовуючи військовополонених, імперія дбала про те, щоб засилати їх якнайдалі від батьківщини. Полонені перси, вірмени, сарацини, маври призначалися на захід, в Італію, в Іспанію, на північ. Полонені італійці, кельтибери, франки, галли, германці, готи засилалися на схід.

Кіннотник рухливіший за піхотинця, в його руках великі можливості вислизнути з-під уваги начальника, йому легше втекти чи, в крайньому разі, втеча його легше спокушає.

Імперія формувала з полонених піхоту. Переведення в кінноту означало підвищення, якого варто було домагатися. Фракійська кіннота заслужено мала в імперії славу чудових вершників, і не їхня була провина, що вони не вчилися з юності натягувати тятиву, визначати на око відстань, враховувати вітер, власний рух і переміщення цілі.

Ромейський полк пройшов по тілу свого комеса Геронтія, не ламаючи рядів, щоб тараном розбити скіфів.

Одними з перших, хто впав від роських стріл, стали начальники, які були на флангах кінної колони, де їм і належить бути, щоб керувати боєм. Стріли збивали вершників, влучали коней.

Солдати, волею чи неволею, брали або правий, або лівий повід, щоб, відійшовши в глибину строю, сховатися за товаришами. В тисняві коні, не бачачи, спотикалися об убитих коней, падали, калічачи вершників і ламаючи собі ноги.

Перші сотні росичів, пропустивши ромеїв, повернули, пішли з ними поряд, щедро витрачаючи стріли, А задні дві сотні, підпустивши вцілілих ще вершників, зустріли їх таким щільним частоколом стріл, що прорив останніх ромеїв захлинувся на валу коней, що билися на землі.

Ще розстрілювали розрізнених ромеїв, ще ганялися за втікачами. Хтось, як буває завжди, все-таки прорвався повз стрільців і, шмагаючи коня, летів куди очі бачать, щоб, отямившись, благословити свою долю.

З

Здійснивши з великою майстерністю майже круговий обхват варварів, ні сам комес Асбад, ні начальник другого крила Геввадій не могли бачити в деталя^, що діялося з лівим крилом. Заважали далека відстань та горби рівнини. Сутичка відбулася, Геронтію вдалося вдарити на скіфів. Та як склався, як завершився швидкоплинний бій кінних? Про це судив не слабкий зір, а прагнення і певність у своїй силі.

Вцілілі вершники Геронтієвого полку, як кулі, вдарившись об перешкоду, мчали на південь і на південний схід, а не назад, до своїх. Ті, що прорвалися, не могли повернутися, а якщо й поверталися, то знову підставляли себе під стріли. Втягнувши голову в плечі, затуливши спину круглим щитом кіннотника, втікачі мчали до Гебра, проскакували на вершинках горбків.

Коноводи запасних коней росичів здалеку здавалися табором. Скоряючись повелінню сотників, росичі повернули до коноводів, щоб поміняти стомлених коней на свіжих. Ловили коней і пересідлували не без неминучої метушні.

Асбаду здалося, що окремі вершники, які проскакували вдалині, і є скіфи, котрі поодинці втікають від розгрому. А Геронтій зайнятий добиванням варварів у їхньому таборі й захопленням здобичі. Велика відстань, сонце закрилося хмарами; зараз світлих лат імперських солдатів не можна було відрізнити від темних обладунків варварів.

Росичі були бідні, хоча бідності своєї не знали, вважаючи себе аніскільки не гіршими за інших. Виготовляючи для себе все чи майже все своїми руками, вони дорожили своїм, любили своє, і зараз майже з болем у серці, а дехто з гнівом згадували розкидані по полю стріли, такі дорогі воїнові, прямі, врівноважені, з пером, прив язаним тонкою жилкою, з твердим наконечником з твердого булат-заліза. Ех, горе, горе! Ніколи позбирати, не дають часу ні миті...

Росичі поповнювали сагайдаки із запасу, який возили на в юках, і, покидаючи на коноводів стомлених коней, розбиралися по сотнях. Коноводи скакали, відганяючи канчуками і збиваючи в табун розгарячілих коней.

А Асбад увірував у перемогу! Увірували і його солдати, які почали виказувати зрозуміле невдоволення. Геронтій захопив усю здобич! Чи багато везуть із собою скіфи? Розбити їх — не місто взяти. Полк Геронтія підбере краще, решті дістануться недоїдки. Солдати кричали своєму комесові:

— Загальний розподіл!

— Ми не гірші за них!

— Чому ти залишив нас на місці?

— На долю, на долю!

З-під низьких козирків касок дивилися розширені злістю очі, роти хижо вишкірювалися.

— Проклята служба! Ніякої здобичі!

— Ми зогнили на корені, як дерево в болоті! Приречені ганятися за варварами, отримуючи більше

ран, ніж нагород, фракійські кіннотники ниділи від заздрості від чуток і перемог в Італії, ненавиділи палатійські війська за розкіш життя, потрійно перебільшену уявою. А їм, справжнім воїнам, не судилося лихою долею пожити у пречудовій Візантії.

Що їм дала імперія? Харч нехай і досита, але грубий, одноманітний. Плату, якої ледве вистачає на кілька відвідин лупанара за дешеву ціну, коли наглядач тут же гримає у двері з криком, що пісок кінчається. Злиденне населення, з якого ледве виб'єш кілька оболів, якщо начальники зблаговолять закрити очі. Вино? І того не нап'єшся досхочу, доводиться наливатися пивом, каламутним від борошна, як свиняче пійло.

Хтось показав Асбаду кулака. Кілька змисних у задніх рядах поставали на сідла. Балансуючи руками, ці заздріс-ливі забіяки закликали напасти на ощасливлених товаришів, щоб власною рукою виправити несправедливість розпусної дівки Фортуни.

Загальна збудженість не була винятковістю. Настав час перемоги, коли начальникам не варто ставати між солдатами і плодами битви.

У рядах почали товкти руків'ями мечів об щити. Глухі вдари в дерево з подзенькуванням залізної оковки і блях,— цей голос солдатського невдоволення був підхоплений усіма. Дві тисячі вершників гатили в щити, створюючи тріскучий грім, від якого волосся піднімалося на голові.

Переможці поверталися, а ображені ще більше лютували. Розпалена жадібність, пекуча досада — вони теж не поділились би — засліпили солдатів. Комес Асбад і його помічники жестами і викриками намагалися усмирити солдатів, побоюючись сутички між своїми ж.

Проте полк Геронтія підходив не щільними колонами, відокремленими правильними проміжками, як було заведено в імперській кінноті, а купками вершників, котрі ніби намірялися оточити товаришів.

Залишилося кілька стадій, коли полуда спала з Асбадо-вих очей. Це ж не його люди! Хмари перестали заступати сонце, і його промені допомогли вжахнутись незвичним виглядом вершників і розпізнати в них ворогів.

Зі швидкістю кіннотника, який уміє вирішувати не обмірковуючи, Асбад наказав трубачам:

— Збір! Грайте збір! Грайте тривогу!

Асбад вирвав коня з натовпу, на який перетворилися його солдати, вказав довгим мечем на скіфів і поскакав зі своїми іпаспистами вздовж строю, щоб вирівняти ряди.

Солдати зрозуміли із запізненням на кілька митей, що вдарувало росичам ще одну стадію. Легати й центуріони в люті на бунтівників командували:

— До меча, до меча, виродки! Зімкнути стрій, повії!

— Згуртуйсь, згуртуйсь, свинячі вилупки, пси, шакаляче лайно!

Солдати смикали поводдя, осаджуючи коней, чи штовхали їх, вирівнюючи ряди, присмирені небезпекою, занімілі під жалким дощем скажених лайок переляканих начальників.

Потрібен час, потрібен вільний простір, щоб кинути кінноту. Запізнились! Асбад з уїдливою гіркотою відчував утрату вдару з розгону, необхідного для успіху кінного бою, вдару вагою коня й вершника, схожого на вдар молотом. Не старий чоловік, але давній кіннотник, комес знав, що справжня кіннота зустрічає напад тільки нападом.

Асбад розумів, що його стрій буде прорваний варварами не в одному місці. Але це ще не поразка, ні.

Заскочений поблизу лівого крила війська, Асбад встиг вишикувати чотири десятки своїх іпаспистів виступом до варварів. Тут він зуміє не піддатися, сюди він збере свій розметаний полк після прориву варварів. Стрій, тільки стрій! Рим завжди перемагав, виставляючи проти сліпої Фурії варварів жало незворушної Паллади.

Далеко було те літо, коли воєвода малого племені росичів сам-один з князем-старшиною Колотом випроваджав наче в зміїну пащу далекий дозор слобожан. Горсточку посилав Всеслав у пустельний, чужий і страшний степ, звідки завжди звалювалося на Рось горе-недоля.

В родах ніхто не знав про той замір воєводи. На південь вирушали сім кіннотників, сім! Менше, ніж пальців на руках людини, менше, ніж кігтів на звіриних лапах. Істинну мету дозору Всеслав на вухо довірив одному Ратибору.

На початку ж цього літа в протряхлий степ тисячі росичів, ні від кого не криючись, проводжали своїх, посланих від великого війська, щоб уперше пощупати імперію, чудесну силою, славою, багатством.

Звичка шанувати старших гнула перед ними шиї і спини воїнів, а ті, просячи своїх слухатися в усьому воєвод, як добрий собака — господаря, не повважали за потрібне, щадячи свою гордість і гідність молодших, хоч півсловом нагадати їм про воїнську честь.

Три дні сам князь Всеслав проводжав військо. Три дні старі слобожани, прославлені в боях за Рось, ревниво приглядалися, які молоді в поході. А з молодих кожен трепетав усією душею: ну, коли скажуть, що важко він веде коня і кінь під ним рано стомлюється, що не так він пускає стрілу на скаку... Помітять, звелять повернутися на Рось. Декого, відсилали, даючи заміну.

В порівнянні з ромеями росичі були, як джерельна вода поруч з дунайською.