Русь первозданна - Сторінка 141

Піші ромеї слабкі, хоч здавна славилися силою піхоти.

Які ж вони в кінній справі? Два дні вони ганялися за росичами важким, невтомним галопом. Кінні полки змагаються не як окремі вершники швидкістю перегонів, а розумним розрахунком пересування. Ромейські воєводи вели вишикувані ряди вершників на важких конях не кваплячись, щоб зберегти свіжість кінського запалу до часу поєдинку.

По Фракійській низовині, на північ від ріки Гебра, земля здається рівною людині, яка звикла до гір. Пагорби гладенькі, заокруглені. Стерті могили, якими засипані кістяні пальці гір, простягнуті планинами до Гебра.

Пряно, міцно пахне військо кінським потом, повстю, сирицею, дубленою шкурою, парячим тілом вершника. На очах одні в одних ходять росичі й ромеї, кіннотою пропахла Фракійська рівнина, і немає на ній нічого, крім кінноти.

Розмежовані п'ятьма-шістьома роськими верствами, обидва війська зупинялися на перепочинок, бережучи коней, і бачили вогні багать і разом на ранок піднімалися в сідло.

Ромеї вдома. Знаючи рівнину, вони вміли прикрити свою стоянку річкою, болотом.

Так господарі й ходитимуть настирливо, мудро, поки не підженуть чужаків до зручного для себе місця. Тоді, скориставшись силою більшості, стиснуть — і роським нікуди буде діватися.

Але ж стара дорога, одна лише відома росинам, була нібито ще вільна. Ще можна відступити знайомим шляхом.

На третій день ранок відкрив широкі поля, зручні для перегонів. Якби не було далеких гір, які заступали землю на півночі, півдні та заході, залишаючи вільним тільки схід, росичі сказали б — тут степ. Річка у твердих берегах несла чисту воду. За нею, напоївши коней, опівдні зупинилися росичі. Верстви за чотири ромеї згуртовувалися темним стадом.

Чого чекають вони? Е! Дивися, князю, дивіться, сотники, дивіться, воїни!

Неначе птах, що ліниво випростовує одне крило, ромеї виштовхували частину своїх, гостро витягуючись праворуч. І вже не по-пташиному крило відірвалося і попливло багатьма сотнями кінських ніг. А ліворуч, точно повторюючи рух правого крила, теж пішла кіннота після перешикування, яке залишилося невидимим через відстань. Ромеї розбилися на три загони. І тепер можна було точніше, ніж раніше, порахувати ромейських вершників. Аогофет Олександр не набрехав, не сказав неправду і патрикій Кирило. Понад п'ять тисяч вершників, уся сила ромейської кінноти з фортеці Тзуруле ганялася за росичами з однією метою: щоб варвари не втекли безкарно.

Ядро ромеїв наближалося ледь помітно. А крила переміщалися швидко і навскоси, щоб, наче двома руками, обхопити росичів.

З темних ромейські ряди стали світлими. На сонці заблискотіли начищені до сяяння залізо й мідь. Ромеї поскидали з шоломів і лат чохли з просмоленого полотна і зняли з наконечників списів шкіряні піхви.

Бог, який стояв над всесвітом, створив усе своєю волею, самочинно сподіявши долю всього живущого. Виконуй волю творця, який наперед усе вирішив без тебе,— так вірували ромеї.

Своєю волею жив росич, а на небі знаходив тверду опору для нового життя після неминучої смерті.

Пора, пора! Грати так грати нам у широкій рівнині імперії Теплих морів, скакати проти вітру, мірятися силою, умінням з ромеєм у міцних латах, який сидить на важкому коні.

Однаково швидко відлетять і заповнені, і порожні роки. Не помітиш, як обважніла старість розчинить силу, скам'яніють суглоби. Забудуться обличчя, розсипляться імена, згасне пристрасть, але те, бойове, не згладиться. І хто пережив — ніколи не забуде сильної дужості вершника, Який летить до бойового поєдинку.

Покинувши пристяжних коней, росичі пустилися назустріч лівому полкові ромеїв, який ішов для оточення повним махом розпластаних у скаку коней.

Спостерігаючи за рухом противника, комес Асбад, який залишався в центрі основних сил, радіючи недалекому успіхові, послав двох своїх іпаспистів на швидких аравійських жеребцях до першого полку з наказом, щоб той ще більше відхилився, зайшов би в глибокий тил скіфів ловити тих, хто рятуватиметься на захід.

А лівий полк так спішив, що вже розладнував ряди. Це не біда в кінному вдарі, а неминучість. Переймаючись поривом нестримних коней і гарячих вершників, розпалюються і врівноважені, і, змагаючись, втягуються в скачку всім духом і тілом.

Отому-то начальники з найдавніших часів і/до найнедав-ніших підбирали собі найдужчих і найсміливіших коней.

Щодуху і люто скакав назустріч скіфам комес лівого полку ромеїв Геронтій, в минулому, як і Асбад, іпаспист самого Юстиніана Божественного. В позолоченому залізі, з обличчям під забралом, він летів далеко попереду своїх, але почував даром вождя, як тягне він своїм поривом усіх за собою, ніби до кожного вершника з півтори тисячі протягнута нить від плеча полководця. Нить скорочується, скорочується — свої поспішають, намагаються наздогнати, жоден не залише вождя на самоті, всі вірні! Геронтій, відчуваючи, як здригається земля від насильства маси кінних, підняв руку з довгим мечем:

— Ніка! Ніка! Бий, перемагай!

Десять, дев'ять, вісім, .сім, шість, п'ять, чотири! Стадії відлітали краплинами зливи. Геронтій оглянувся. Півтори тисячі вершників найкращої кінноти імперії мчали за ним рішуче, навально. В ньому, у вождеві, вся їхня могуть!

А скіфи? Що? Вони ніби вагаються? їхній стрій розділився, витягнувся вглибину! А, боягузи затягують повід, щоб підставити під удар сміливих!..

Назустріч Геронтію в мить, коли думка перестає втілюватися в повільні слова, летів скіф. Злютовувалися два поривання — волі й м'язів, перетворюючи відчуття на політ. Коричневий варвар роздувався, розростався, мов велет.

Минув той час, коли таке ще викликало на Геронтія мимовільне тремтіння сумніву в собі. Зрілий воїн умів не пам'ятати страху перед міражем поєдинку. Він усім тілом знав, що і сам він у блискавицях обладунку і зброї, важкий, але легкий у рухах, на високому коні,— і сам він здається ворогові ще швидшим, ще страшнішим.

Прямо, прямо! Тільки б цьому не вдалося викрутитися! Занісши кривий меч для удару назустріч і знизу вгору, Геронтій легким натиском ноги спрямував коня трошки ліворуч, на одну волосинку, на тоненьку волосинку, щоб, з'їжджаючись з варваром правим плечем, мати більше простору для розмаху.

А! Скіф злякався! Як той гот під римською стіною... Він узяв ліворуч, він спізнився, затягнувся, йому не втекти! Геронтій умів рубати і наліво. Спершись на ліве стремено, комес вигнувся з розрахунку не розуму, а слухняного тіла: так! Остання чверть клинка захопить ліву щоку варвара. Описуючи напівколо знизу вгору, клинок просіче щелепу, вилицю і, щоб вийти через розколотий лоб, високо підкине зірваний шолом.

— Ніка! Ніка! Перемагай, убивай! — і Геронтій видихнув, як йому здалося, просто в обличчя скіфові воїнський крик-образу переможця переможеному: — Труп, труп!

Небо пішло вниз, земля стала небом, по якому мчали-мчали в частому переборі кінські ноги з навислими з кінських животів довгими ступнями людей. І ремінь попруги на кінському череві. І розвіяні хвости, наче очерет на фракійських болотах під Тзуруле в осінню бурю. І всі летіли, і всі бігли, все більше перекошуючись, все більше скривлюючись, котячись вбік, лягаючи набік, як колеса', що одірвалися на повному ходу. І котилися, перехняблюю-чись, перекособочуючись, коні, копита, колеса і лиця з пасмами довгих вусів. Гримів грім, тисячі свічок виблискували, як процесія довкола Софії Премудрості, і свічки тріщали так, що розривались кістки, і блискавиця вдарила в череп. Тиша, тиша. Спокій.

Відбивши одною рукою руку ромея, другою Ратибор скосив осяяного, як жар-птиця, сміливого вершника і, що міцніше обхопивши ногами гнідого, послав його лівіше, відходячи з дороги строю тзурульської кінноти, що стрімко наринув на росичів.

Добрі воїни, скачуть чудово, стрій уміють тримати! Ратибор не відчув до ромеїв ні гніву, ні злості. Йому ВОШІ були чужі, він прийшов воювати, і йому, обидворукому воїнові, хотілося б згарячу врізатися в ромеїв, як коси в соковиту траву, посікти живе колосся, змішати, розігнати. Так сокіл, вдарившись у табун гусей, збиває їх, що запишалися міцністю живого клину. Обтяжений владою похідний князь змушений був відмовитися від бойової забави.

Сьогодні не станеться поєдинків груди до грудей. Ратибор вимчав на горб, і ніби забув ромейський полк, який котився уже позад нього щільний, як обвал, наїжачений списами і мечами. Де інші?

Друге крило ромейського війська в своєму русі на захід наближалося до завершення мети. За свій успіх ромеї заплатили довгим пробігом. Забравши в коней шаленим на початку скачем свіжість сил, тепер обхідний полк ішов ступою, розтягуючись з очевидним наміром перехопити росичів, коли їх розкидає ліве крило і відкинуть основні сили.

Ромейське ядро чекало, але не бездіяльно. В кінній масі з'явилися просвіти. Жива стіна шикувалася, готова і стяг-нутися, і ще розширитися. /

Основна сила ромеїв давала росичам час дихати, як не квапляться на різниці оглушити ударом молота по черепу бика, за яким замкнули ворота.

Ратибор оглянувся на своїх. Сьогодні було суворо велено нікому не захоплюватися грою меча, палиці, обушка і шаблі.

Похідний князь розгадав задум ромейського воєводи. Крило, пробивши росичів, поставить за ними, на півдні, вздовж течії Гебра, ще одну кінну стіну. Залишені посеред поля із закритими з нього виходами, росичі стануть, ніби зайцями в тенетах.

Роські сотні дали себе пробити. Так ніби!.. Розступившись перед ромеями, росичі взялися за луки. Всі однаково навчені, роські лучники били без затримки, але з прицілом і без поспіху. Імперська кіннота не вміла стріляти, як не вміли стріляти й готські кіннотники, яких в Італії нищили стрілами варвари — федерати ромеїв.

Ні для чого було росичам без будь-якої потреби на широкій рівнині, де вистачить місця для перегонів, сходитися груди в груди, ламати строєм стрій. Росичі прийшли в імперію погуляти, а не накладати своїми головами.

Імперська кіннота могла б нагадати вершника, що з розгону влетів у зарості очерету. Тростинки шмагають, кровавлячи обличчя й руки, а кінські копита вгрузають у мокру трясовину. І ось уже замість скачки кінь зупиняється, б ється на місці, забризканий болотом, задихаючись, високо здіймаючи одразу опалі боки.