Русь первозданна - Сторінка 147

Провінції не Мали грошей. Росичі з необізнаності спокусилися на оманливий блиск каміння. Насправді алмази, смарагди, рубіни, сапфіри виготовлялися з прозорого і кольорового скла, підкладеного для іскристої гри тонкосплющеним сріблом, міддю, платівками перламутру. Підкладені — фальшиві коштовності. Пресвітера Малх знайшов у вівтарі, і його привабило лице топерського святителя. Малху хотілося поговорити. Не виявилося ритора — годиться священик. Малх привів пресвітера в будинок над морем.

— А хто ти племенем? — спитав Малх пресвітера.

— Ніхто,— відповів священик, вишколений в діалектиці.— Християнин не розрізняється за кольором шкіри. Церква єдина, як імперія. Даремно ти уподібнюєш імперію до здобичі ловця. Варвари з'являються, зникають, імперія живе. Варварів осяє істина в день, визначений богом. Я молюся за тебе, відступнику.

— Молися,— дозволив Малх з іронією.— Молитва шкодить тільки віруючим. Ви називаєте нас дикими. Але пригноблення людей — у вас. Розбещене військо, яке грабує своїх і неспроможне захистити їх,— у вас. А в нас один не упосліджує одного і всі справи — спільні, бо живемо ми в народоправстві. Наші князі їдять спільну їжу, вдягаються, як і всі. Ми слухаємося їх як досвідченіших та обізнаніших.

— Не вірю,— заперечив Асбад.— Ти говориш про Зо-

23 В. Іванов

705

лотий вік. Так було. Так не може більше бути. І я не бажаю такого життя. Безглуздо зрівноправлювати патри-кдя і плебея, комеса і солдата, землероба і землевласника...

— Почекай! — різко і енергійно перебив Асбада пресвітер. І, звертаючись до Малха, сказав: — У твоїх словах є правда: земний світ вводить нас в оману видимістю досконалості. Сатана розкидає сіті, він великий ловець. Остережись, переможцю. Істина тільки в Христі. Бійся бога і пекла у вічності мук.

У нас, росичів, немає пекла,— відповів Малх.— Наші боги скромні. Нехай вони мають різні імена вони однакові. А в тебе два різні боги. Ось слухай! Твій Христос учив милості й любові, спілкувався з людьми, не ставив себе вище за них. Другий бог, якого ви називаєте Отцем, злий і вередливий, як розбещений розкішшю базилевс. Твоєму Христові треба було відкинути старого бога. Він не зміг. У тому його помилка.

— Блюзнірство, схизма! — вигукнув Асбад.

— Хай бог простить тобі,— сказав пресвітер, на відстані благословивши Малха.— Живучи з варварами, ти, погрузаючи в мирському, забув основне. Земне життя коротке. Для своєї користі людина повинна думати лише про порятунок душі. Життя схоже на сновидіння. Смерть тіла — ось істинне пробудження.

— Неправда!

Малх, намагаючись зазирнути в себе, дивувався власному спокоєві. Зараз він зумисне аж ніби скрикнув, щоб роздражнити співбесідників.

— Неправда, ти брешеш, жрець! Душа людини прокидається з народженням тіла. Та помислимо про інше. Ви обидва хочете навічно потрапити в рай. Мудреці казали: вартість всього існуючого пізнається в порівнянні. Поки ви співатимете хвалу небесному базилевсу, інші смажаться у вічному вогні. Сморід паленого м'яса перетвориться на пахощі райських троянд. Яка— ж вартість раю, якщо там усі люди! А поки що, на землі, ви залякуєте пеклом інших, аби перетворити їх на данників.

— Ти ображаєш полонених! — вигукнув Асбад.

І знову пресвітер спинив нерозумного комеса. Топер-ський святитель хотів вселити колючку сумніву в Малхову Душу.

— Так, багато хто, іменуючи себе християнином, чинить згірш язичника,-— мовив пресвітер.— Та не бери часткове

за ціле. Розкаяння навіть в останню мить порятує твою душу.

— Мені каятися ні в чому,— заперечив Малх.— Я не брешу, не розпутствую, не краду. А ось цей комес, як і всі полководці імперії, брехливо побільшував кількість своїх вершників, щоб поживитися платнею мертвих. Спробуй заперечити, Асбаде! Здійснюючи переходи імперією, ти грабував твоїх братів-християн і дозволяв солдатам чинити те ж саме. Ти мордував, ти в страшних муках страчував твоїх рабів за найменший недогляд, з підозри. Ти купував для розпутства жінок. Ти розкидав дітей, не думаючи про наслідки блуду. Чи треба ще тебе викривати?

Асбад не відповів. Малх звернувся до пресвітера:

— Чи треба, щоб я вивернув і твою душу, як старий мішок? Так, щоб тобі захотілося відмовитися від сану?

— Як бажаєш, як бажаєш,— смиренно погодився той.— Я помиляюся, як людина, каюся, оплакуючи гріхи. Ніхто не святий. У стаді нічого не змінюється, чи /грішний пастир, чи ні,— захищав свій сан святитель.— В істинному віросповідуванні є міцність церкви. Рятує віра, а гріхи святителів не позбавляють їх права відпускати гріхи інших християн.

Учасник багатьох диспутів про догмати церкви пресвітер вів далі, переконаний у своїй правоті:

— Несправедливий ти в думках про рівність у земному житті. Аюди рівні в безсмерті душ, рівні в праві на порятунок. Бо й раб може бути прийнятий в обителі блаженних, а сановник — прогнаний. На землі бог, в своїх незрозумілих для людини намірах, дає одному багатство, іншому — злидні. Горе тому, хто порушує порядок. Мед землі — найстрашніша з отрут. У мене немає зла до тебе, колишнього християнина" А тепер відпусти мене.

— Не квапся,— сказав Малх.— Не за тобою останнє слово. Асбад ще не відповів мені.

Відчуваючи опору в пресвітерові, комес згадав розмірковування палатійських богословів:

— Душі потрібне смирення, а не воля. Все стається з волі бога. Грішучи, я каюся. Істинна Церква прощає мені, допускає до причастя. І я обновляюся. Людина підвладна спокусам.

Говорити з ним — пускати стріли в камінь. Малх сказав з утомленою посмішкою:

— Справді, цей комес міг би надягти твою рясу, святи-

23*

707

телю. Я не проти милосердя: нехай буде прощений той, хто щиро кається. Та чи не сприяє ваше щоденно-легке відпущення будь-яких гріхів їхньому безперервному повторюванню?

Пресвітер мовчав. Малх вів далі:

— У нас не ховаються за спину богів. Тому ми відрізняємо добре від злого. Ми перемагаємо вас не самою нашою силою, а й вашою слабістю.

— Мене ви перемогли стрілами,— заперечив Асбад.

— Не зброя дає силу воїнові, а воїн — зброї.— Малх скористався думкою якогось стародавнього письменника, ім'я якого давно забулося.— До перемоги над тобою ми взяли фортецю Новоюстиніану.

Асбад, знаючи про падіння фортеці, необачно заперечив:

— Комес Гераклед був ханжею, нікчемним полководцем. Він учився в Сірії на беззбройних єретиках.

— І ти теж ханжа,— погодився Малх.— А два легіони префекта Кирила?

Через незнання мови слов'ян Асбад був в одиночному ув'язненні. Як буває з невдахами, на свою поразку він встиг відшукати задосить виправдань. Почувши про поразку й Кирила, Асбад схопив за руку святителя:

— Це правда?

— На жаль,— відповів пресвітер і вдруге попросив Малха: — Дозволь мені покинути тебе.

Малх вдивлявся в пресвітера. Щось згадувалося. А! Адже цей ворон зустрічався йому. Але де, коли?

— Зачекай! — звелів Малх пресвітеру.— Мені здається... Ніби я бачив тебе? Скажи своє ім'я!

Деметрій давно впізнав Малха. Впевнюючись, що бог відводить очі втікача єретика, пресвітер сперечався з ним з почуття внутрішнього обов'язку.

Років десять тому Деметрій, покинувши невдячну Ка-рикінтію, чекав у Візантії нової служби. Йому довелося бути присутнім при кончині його святості Мени. Другий у церковній ієрархії, перший у владі владика Церкви йшов із земного життя стежкою останнього грішника. Мена каявся: мимоволі, але обманув Іпатія і Помпея. Ажа є смерть. Єпископ, який увів в облуду, позбавляється дару невидимої благодаті і повинен зняти сан. Жалюгідний Мена, залишившись патріархом, слабодухо спробував ввести в оману й бога, і врата звільнення від плоті розверзлися перед святотатцем пащею пекла. Переконавшись у вічності мук за гробом, Мена кликав магів, які продовжують життя напоєм із мандрагори, сподівався на допомогу маніхейських волхвів. Жахливо тяжкою була смерть пізньої жертви заколоту Ніка. Разом з двома ченцями, які славилися, як і він, святістю, Деметрій не покидав келії патріарха, нікого не допускаючи, аби розголос ганьби не пішов на шкоду Церкві. Всі троє поклялися відповідати на питання про кончину Мени коротко й однаково: його душа в руках бога. У цьому не було лжі, бо пекло є таким самим творінням бога, як і рай.

Відрікаючись від імені, отриманого при святому хрещенні, Деметрій позбавлявся раю.

— Мене звуть Деметрієм,— сказав пресвітер і, бачачи, що розпізнаний, мовив далі: —Я був пресвітером Кари-кінтії! —Тепер йому нічого не було страшно. Захоплюючись жадобою мучеництва, Деметрій кинув виклик: — Якби була перемога за нами, ти був би в руках ката, єретик!

— Колись, давно, я хотів зустрітися з тобою. Нині ти мені як вовкові — суха кістка,— відповів / Малх.— Іди геть! Я до тебе нічого не маю, я росич.

7

Пресвітер пішов не озираючись. Десять, дванадцять кроків плитами атріуму. Чорна постать вписалася між двома високими урнами для квітів, що обрамляли вхід. Що буде з Деметрієм? Малху було байдуже: непотрібний предмет.

Сонце закочувалося за Родопи. Малх розв'язав торбу з їжею і поділився з Асбадом.

З химерної голови тритона струмина свіжої води спадала в кам'яну чашу. Знайомий звук. Знову Малху здавалося, що він колись був тут. Він заснув, поклавши голову на торбу.

Денний бриз стих. Густі пахощі троянд стікали в атріум.

Роські коні паслися в саду на свободі — вони не втечуть. Здаля долинуло вовче завивання. Малхів кінь зайшов в атріум. Обережно переступивши через сонного господаря, кінь опустив голову в чашу фонтана. Напившись, постояв, ніби дрімаючи, і, недовірливо ступаючи ковзькими плитами, зник, як привид, якби не легкий перестук копит.

Асбаду згадалася інша розмова. Юстиніан давав перевагу ніжності білих троянд. Жовтуваті допускалися за тонкий запах. Але червоні були вижиті, як недостойні святості Палатія своєю барвою, незмінно грубою, як кров.

Преєдиний ощасливив Асбада дозволом супроводжувати його на прогулянці палаті йськими садами.

— Поглянь, Асбаде, бог, захищаючи ніжність мечами колючок, сотворив троянди для чистої насолоди чистою красою.

Найвища честь була виявлена Асбаду після призначення його в Тзуруле. Базилевс ступав, опираючись на плече нового начальника фракійської кінноти. Вершники імперії — як колючки троянди. Від захвату в Асбада перехопило горло. На нього чекало світле, можливо, велике майбутнє.