Русь первозданна - Сторінка 145

Спочатку — союзники, потім і піддані. Кирилові попередники часом досягали успіху в таких справах. Знав про таких і Малх. Тому він, перекладаючи відповідь Ратибора, на свій лад перевів мову і не позбавив патрикія надії: "Князь думатиме, князь належно обміркує твою пропозицію".

На лугах, на покинутих полях удосталь було корму для коней. Вершники для себе ловили худобу, забуту ромеями під час втечі. Тут було гірше, ніж у степу, де в дорозі брали облавами турів, тарпанів, серн. Вовки випереджали росичів і пожирали беззахисних корів, биків, кіз, овець.

Ромейські яблука, груші, сливи були більші за роські. А хліба — помітно бідніші, коротші колосом, дрібніші зерном. Тому ромейські купці так старалися на торгу брати роський хліб, думали росичі.

Ріка Нестос захищала місто Топер з трьох сторін. Круті береги, ще більше підняті фортечним муром, не дозволяли підійти до Топера від ріки. З півночі місто заступала стіна на шість людських зростів, посилена ровом. Спішені сотні Крука і Мала брали облогою Топер, який заховався у стіни, замкнув ворота, приготувався захищатися до останньої краплини крові, краплини води і шматочка хліба.

Повз Топер пролягала імперська дорога, яка з'єднувала Візантію з Македонією, Епіром, Елладою. Державна пошта, гінці якої користувалися підставами і долали шлях від столиці до Топера за три дні, а від Юстиніанополя — за один, давно сповістила префекта Акинфія про вторгнення варварів. Понад двадцять днів тому прийшла звістка про зруйнування варварами фортеці Новоюстиніани.

Протягом життя трьох чи чотирьох поколінь варвари не показувалися поблизу Топера, тому тут нікого не хвилювало звичне вторгнення у Фракію. Страх за себе виник після розгрому легіону, який оголив дорогу через Юстиніано-поль. Понадіялися на тзурульську кінноту. Загинула й вона. Сподівалися, що варвари підуть до Візантії. Пошта перестала працювати, Топер нічого не знав до появи перших утікачів: варвари вже наближалися до гирла Гебра.

На сірому, запилюженому мурі було багатолюдно. Під казанами великими, глибокими, але ще холодними, були розкладені багаття. Заготували і каміння. Часом униз зривалася поліняка чи уламок каменю вагою два десятки фунтів, скинуті у штовханині.

Така сила проти купки варварів. А може, знизу погрожують і не варвари, а знахабнілі скамарі?

Топер скаржився на облогу голосами тисяч і тисяч тварин. Іржали коні, блеяли вівці. Гнівний рев биків не міг заглушити жалібне мукання корів. Ніби змовившись, усі разом, задихаючись і кваплячись, горланили осли. Не місто — загін для худоби. Не лише для худоби, загін і для людей, як кожне місто імперії, піддані якої звикли збиватися за мури. Страх перед варварами загнав у Топер тих, хто не зміг чи побоявся піти в гори. В місті можна було знайти і фракійця з гирла Гебра, і македонця, який примчав назустріч варварам з-за Нестоса, стародавнього кордону між Македонією і Фракією. Втікачі стояли табором на всіх вулицях, усіх майданах. Будинковласники здавали в прибуткову оренду кожен лікоть двору і саду, брали за право черпати воду з колодязя, розпалювати вигонь, користуватися нечистими місцями — латринами.

Скільки підданих зараз у Топері? Першого дня префект Акинфій звелів сторожі коло воріт рахувати прибульців. Легіонери збилися, префект не наполягав.

Беззбройність підданих робила їх легкою жертвою ска-марів-людокрадів, які викрадали хоч трохи заможних для викупу. Уже давно міста-фортеці дали притулок довколишнім землевласникам. У селищах розпоряджалися наймані управителі, прибутки падали: хазяїна не заміниш.

Рятуючись, управителі повтікали в Топер. Відповідаючи за умовами найму, складеними нотарями, своїм тілом і його свободою за довірене їм господарями майно, управителі намагалися рятувати запаси, пригнали худобу, рабів. У місто впихалися вантажені підводи, крикливі отари, і мовчазні юрби двоногих тварин, без яких земельна власність не має ціни. З явилися раби імперії — колони зі своїми рабами, збігалися навіть серви і приписні до землі: варвари не перебирають підданими. Ще ніхто не бачив нападників скіфів. Розказували, що у них гігантський зріст, зуби людоїдів і стільки їх, як зимових вовків. Ворота замкнулися. Хто запізнився, благав впустити його. Сторожа корис-талася нагодою, прочиняючи брамини за гроші.

Нарешті з явилися і варвари. Здалеку, з висоти мурів і башт, вони мали вигляд звичайних людей, навіть маленьких, їх порахували. їх виявилося небагато. Не міріади, як передавали раніше, а сотень дванадцять чи менше. Пробувши під містом не більше половини дня, скіфи пішли геть. Префект не зважився одразу розчинити ворота: з'явилися піші варвари. Остерігаючись відомої підступності словенських скіфів, Акинфій вирішив вичекати.

Ішов четвертий день облоги. Купка піших варварів на німій мові жестів виказувала обложеним свою зневагу.

Кілька міських куртизанок, що справно платили податки, під загальне схвалення глумилися над скіфами, показуючи їм з мурів частини тіла, які прийнято ховати від ока. Без сумніву, образи досягали мети, і дикі варвари були жорстоко принижені. Потім префект наказав на мурі поставити шибеницю. Не маючи в Топері полонених з нинішніх пришельців варварів, повісили дев'ятьох злочинців з числа ув'язнених у міській тюрмі злісних несплатників податків. Логофет Топера Гордий, чоловік освічений, продекламував двовірш з Гомера:

Зашморг на шиї стягли, і смерть їх швидко забрала; посмикавши трохи ногами, всі разом затихли.

А варвари були налякані, вони металися, розмахували зброєю і щось кричали, осягаючи силу імперії.

Тоді міські коластеси-кати на очах у варварів почали відрубувати ноги, руки й голови в інших, приречених бути страченими для спільного добра. Обрубки скидали вниз. Мур залило кров'ю. Страти викликали в обложених незвичайне піднесення духу, а варвари були охоплені жахом. Вони, жалюгідна купка піших розбійників, яка відстала від своїх через варварську дурість, відступала й відступала широкою дорогою, що, йдучи від міста на північний схід, вела повз передгір'я Родопів, до гирла Гебра. Нею вони пройшли, нею гадали зникнути безкарно.

Мал перший помітив, що на мурі не залишилося більше солдатів-латників, обладунок яких росичі звикли бачити. Спішені сотні Крука й Мала пішли швидше. Вони були вже за верству від Топера, а радісні крики ромеїв ще було чути. Півтори чи дві сотні вершників вискочили з темної арки міських воріт, а слідом за ними — піші солдати. Місто, якому набридла облога, виштовхнуло їх, як зграю гончих собак.

Кінні були добровольці з підданих; кожен отримав лати і зброю з мізерного арсеналу префектури під письмове зобов'язання повернути імперське майно цілим, відшкодувавши можливі збитки.

Акинфій не бажав більше чекати. В переповненому місті не вистачало води. Влітку рівень води в колодязях спадав. Щоб хоч якось вдовольнити додаткову потребу, префект поставив варту біля колодязів, яка видавала воду. Не вистачало дров і вугілля готувати їжу. Навіть вільні і не з малозаможних харчувались зерном, борошняною бевкою і сирим м'ясом, натертим сіллю.

Ціни на хліб піднялися в п'ять разів, на дрова — вдесятеро. Єдиним дешевим було м'ясо — худоба гинула від поганої годівлі. До Топера зігнали двадцять тисяч, а можливо, більше, сільських рабів, диких, як мавпи, яких рідко коли привозили з-за нільських катарактів для розваги на візантійському іподромі. Багато хто з рабів були навіки заковані. Міські ергастули — тюрми для рабів — були так забиті, що нещасні гинули від нестачі повітря. Втрати викликали лють власників.

Чотириноге і двоноге "падло" закопували де випаде, в дворах, у садах. Гній і нечистоти нікуди було вивозити. Купи гною породили міріади міріадів синьо-зелених мух. Топер смердів, як нечищений свинюшник. Дехто вже помирав від різкого болю в животі. Боялися мору-чуми, котрі, як відомо, зароджувалися від тісноти і нечистот.

Гарнізон Топера, що ввібрав у себе п'ятнадцять застав з імперської дороги, сягав двох когорт повного складу, по триста шістдесят мечів у кожній.

Сімнадцять днів місто було в облозі страху, один день — кінних варварів і чотири — ватагою піших. Топер стікав не кров'ю, а гноєм. Пора кінчати.

Добровільні кіннотники хоробро вискочили з воріт, мужньо подолали дві парні стадії, сміливо — дві наступні. На п'ятій вони почали підбирати поводдя і на шостій спинилися, щоб зачекати піхоту. Нерозумна заповзятість веде до поразки навіть солдатів. Солдати наздоганяли широкою ступою. Легат, який командував двома когортами, знав околицю Топера, як власний щит.

Після кількох зигзагів між горбами дорога підходила до гір і за сорок стадій від Топера охоплювала петлею береги прощелини. Через прощелину була стежка, доступна пішим. Дорога скорочувалася в кілька разів.

Легат не сподівався наздогнати варварів, а до добровільної кінноти він ставився із зневагою чоловіка, який прожив у строю двадцять років.

Він вирішив відрізати дорогу варварам до відступу, скориставшись стежкою через ущелину. Тоді і солом'яна кіннота може стати силою.

Запаскуджений Топер отруював не лише рабів у гноярках ергастулів. Отруйні випари, як мухи, проникали скрізь. В останні дні бридотна зараза вторглася в казарми. Обидві когорти втратили тільки померлими сорок мечів. Пора очистити округу. Переслідуваних і переслідувачів розділяли три стадії. Відстань не скорочувалася і не зменшувалася, наче ворогів зв'язувала вірьовка.

Топер зник за лісистими горбами. Тут початок петлі. Легат бачив — варвари поминули стежку. Загорівшись надією на успіх, легат послав свою другу когорту, ослаблену, слідом за кіннотою. А сам на чолі першої покотився вниз, в обхід. Швидше! Швидше! Хапаючись за граби, дуби, ліщину, вільху, якими густо заріс мокрий яр, солдати збігали з кручі.

Хутчіш, хутчіш! Лізти вгору було трудніше.

Каска, панцир, поножі, поручень... Щит — солдатський порятунок і солдатське прокляття. Меч, кинджал, дротик. Деякі священики, даючи солдатові відпущення, казали, що гріх пияцтва, лихослів'я та зажерливості бог прощає захисникам християнства і без покаяння за тягар латів та зброї.

Заохочуючи своїм прикладом, легат перший вибрався на дорогу, нерівну, але широку, вимиту дощами, що перепадали в дні облоги.