Русь первозданна - Сторінка 46

Показалися люди, які бігли по головах і плечах натовпу, стиснутого, як обручами. Вони падали, підводилися, знову падали і врешті провалювалися. Голови ворушилися, наче колосся: всі одразу, вони поверталися то в один бік, то в другий, наче майдан Бика орав вітер свинцевої ваги.

Жахливі підводи впритул під'їхали до помосту. Склавши в купу знаряддя мордувань, кати відв'язували засуджених і тягли на ешафот.

Першого, з руками закрученими ззаду так, що груди випнулися, готові тріснути, кинули на коліна. Він спробував підвестися. Меч, завширшки з долоню, майнув, наче крило. Безголове тіло, зметнувши струмінь крові, підстрибнуло і повалилось. Кат, як смолоскип, заніс меч, а його помічник підняв відрубану голову за вуха.

Дерев'яні труби подали деренчливий клич. У повсюдній мовчанці голосом, розвинутим частим вправлянням, Оповісник чи то прокричав, чи то проспівав:

— Так скараний Ніколіос, родом з Віфінії, за вбивство Памфілія, жителя дему Октагона, за вбивство Феодора, жителя Салімврії. Слава правосуддю Юстиніана Найспра-ведливішого, Всемилостивого, Найвеличнішого!

Майдан відгукнувся багатоголосим ревом. Ще й ще падав меч ката, кричали труби, ще три голови побачили і три імені почули візантійці. Двоє з чотирьох страчених вважалися венетами, двоє—прасинами. Поки що базилевс засвідчував свою безсторонність.

У натовпі передавали імена засуджених до повішання: два прасини, один венет.

Уранці впав колючий і ней. Гаряче дихання натовпу розтопило зимовий день. Від міріадів розпарених тіл над майданом Бика поплив легкий туман.

На смертному помості свідомо, з розрахунком не квапилися. Тіла страчених вкладали в домовини, прилаштовували голови до тулубів, схрещували руки на грудях. Віка прибивали повільно тільки чотирма цвяхами, щоб мертвим легко було встати на клич труби архангела в день страшного суду. Священнослужитель роздував жарини в кадильні для ладану. Три гроби ще чекали своєї ноші.

Мотузи вже були просунуті в кільця гігантських шибениць-ламбд. Кати затягли ковзкі зашморги на шиях осуджених і підштовхнули смертників до краю помосту. Труби дали сигнал протяжний, нескінченний.

Вчепившись у мотузи, кати, рвонувши, присіли. Як на гойдалках, троє тіл зметнулися над головами глядачів. І раптом на найвищій точці розмаху два мотузи обірвалися.

Незрозуміло чому, але мотуззя шибениць рвалося і в ті часи, і далеко пізніше. Рвалося, хоч завжди старанно підбиралось. Тільки один повішений повернувся назад, промчав над ешафотом і загойдався в страшному танці. Двоє інших, як каміння з катапульти, впали в натовп. Сотні, тисячі рук простяглися до них і потягли напівзаду-шених, що вже не знали, чи померли вони, потрапили в пекло чи ще живуть.

Легіонери намагалися розвернути коней, з марною надією віддати катам їхню здобич. Повішених несли, передавали з рук на руки, переміщуючи на край майдану, до церкви святого Конона, куди наставив тупі роги мідний бик. Обидва смертники: і прасин, і венет — враз стали безмежно дорогими всім. Під жорстокістю і жадобою до кривавих розваг, під зневагою до себе і до смерті в душах візантійців жило те, що завжди і в найпохмуріші роки відрізняло людину від звіра. Жило милосердя, товариськість в співчутті до нещастя.

— Під захист! Під захист! — лунали вигуки.

Розчинивши двері, натовп заповнив храм, і чудом порятовані були покладені перед святими вратами вівтаря.

Насильство Влади зупинялось перед дверима храмів, ніхто не міг вихопити злочинця, який віддався під захист церкви. Християнські храми перебрали право захисного притулку, яке мали до них храм Соломона в Єрусалимі деякі храми Зевса і Аполлона в Італії і в стародавній Елладі, священні місця Сходу. Але сановники церкви мали й інше право — дозволяти Владі порушувати захисний притулок.

У сутінках майдан Бика збезлюднів. Місто замовкло, зоряне небо здавалося надзвичайно глибокою криницею з іскрами на дні. Січнева ніч повіяла холодом. Усередині храму святого Конона заночувало кілька сот чоловіків добровільної охорони.

Префект Євдемоній оточив святого Конона вартою. Невідомо, що вирішить патріарх Мена з волі Юстиніана.

Під кінець ночі, ніби кінні орди варварів, у Візантію ввірвалися шквали північно-східного вітру Буря здолала вологі простори Євксінського Понту, і її невидима паща проковтнула нічний іней. В напоєному вологою повітрі ставав мокруватим одяг, залізо зброї покривалося крижаними краплинами. Табуни низьких хмар тяглися в шматованому лахмітті, і здавалося, ніби від них падали звуки, що нагадували глухі вдари грози. Буря на Понті сягала рідкісної сили, далеко не кожного року гуркоту євксінських хвиль удавалося перейти сто сорок стадій, які відділяли Візантію від понтійського берега.

Кінські копита ковзали на брудній плівці розкислих нечистот, що покрила плити і кругляки бруківки. Всі мерзлякувато куталися в хутряні плащі, втягували в рукави руки із затужавілими від вологи ременями поводдя. Під кимось упав кінь. Легіонер, сиплячи брутальні нечистиві лайки, з безтямною злобою рвав ховстилами рот коня і бив ногами нещасну тварину, в сліпій люті заважаючи йому звестися на ноги. Префект Євдемоній особисто робив останній перед світанком обхід постів.

Злий вітер народжувався десь у незнаних краях, за землями аланів і хозарів, у запонтійських пустелях. Він отруйно роздратовував почуття людей, мучив серця, збуджував пристрасті, розв'язував зло, що ховалося в грішних серцях. Євдемоній знав, що найбільше кривавих розправ, звірячих насильств, озлоблених бійок і особливо зухвалих пограбувань ставалося в дні панування північно-східного вітру. В ці ж дні були звичні і вбивства незрозумілі, без очевидних причин, не викликані ані пристрастю, ні користолюбством, ті вбивства, які вчинялися з дивною легкістю для забави, задля вдоволення жадоби крові.

Місто вже проснулося. Бронзові дошки храмових дзвіниць кликали до ранньої утрені. Курні, зі слабенькими цятками засвічених свічок, будинки бога здавалися печерами безмежної глибини, де творилася таїна, недоступна розумінню людини. Голоси захоплених молитвою злитно гули, над загальним рокотанням злітали вигуки священиків, відповіді дияконів, високі ноти згідного на все хору.

Пориви вітру не могли віднести смороду фекалій, змішаного із запахом свіжого хліба: нічне випікання було щойно завершене. М'ясні лавки відганяли смородом завалящого м'яса і старої крові, рибні — тухлою рибою. Запах часнику зачіплювався в ніздрі, як гостроколючкові насінини бур'яну в поли одягу. Від вугільних жаровень несло димним гаром, підгорілою оливковою олією, на залізних сковородах шкварчали селезінки, серця, печінки, тельбухи підозрілого вигляду і бридкого запаху. Входи до напівпідвалів таверн були позначені нафтовими світильниками, прикритими від вітру закіптюженим склом. Плебс спішив набивати порожнє черево до настання дня.

Ніби мимоволі, рятуючись від копит коня префекта, якийсь чоловік чіплявся за стремено Євдемонія. Він спритно відскакував, обдаровуваний ударами нагайки, яка, між іншим, ледь торкалася його спини.

Вдень нишпорки префекта передавали донесення в будинках з потаємними входами і виходами, які пронизували квартал так, що тільки втаємничений міг знати, як пройти і куди вийти. В сутінках агенти діяли сміливіше. Люди натовпу, непомітні, як старі монети, вони з'являлися біля стремена префекта і зникали, неначе кажани. Сьогодні вони сповіщали про пращі, які виплітали ткачі замість полотен, про погрози сановникам, про погрози помститися, про саморобні кинджали, які роздавали зловмисники, про імена яких ще не вдалося дізнатись, про багатолюддя в храмах, незвичне для ранньої утрені, про те, що гул голосів мав неблагочестивий відтінок.

Тиранічна влада імперії не любила збіговиськ народу. Кожен префект, коли б міг, знищив би іподром, храми, базари. Та що вДієш, неминуче зло... Якби піддані спілкувались лише в колі своїх родин. Якби вони ніяк не спілкувались!..

Шпигун шепнув:

— Уночі зустрічалися старшини прасинів і венетів,— і між кількома іменами згадав Манассіоса-прасина та сенатора Орігена.

Як! Оріген, ворог прасинів, венет за кров'ю, якщо можна так висловитися. Згадавши образу, колись заподіяну Орі-генові базилисою, Євдемоній перестав дивуватися.

Чоловік діяльний, заможний, відомий візантійцям, Оріген був жорстоко скривджений Феодорою в перший рік правління Юстиніана. Ця маленька подія характеризує мораль Палатія. Патрикій Симеон займав тоді посаду Хранителя Священної Опочивальні Феодори — був її скарбієм і управителем особистих надбань. Симеон був винен Оріге-ну, прострочив борг, а стягти через суд Оріген не міг — Хранитель Опочивальні за посадою недоторканий. Двірцевий евнух потай сповістив Орігену, що Феодора прийме скаргу, бо має намір прогнати Симеона за промахи. Розпростершись перед базилисою, Оріген виклав скаргу. Бази-лиса мовила у відповідь ніжним голосом:

— О знаменитий патрикій Оріген! А євнухи підхопили хором:

— І яка ж у тебе видатна кила!

Розгубившись, думаючи, що він щось не так почув, Оріген вигукнув:

— О всемилостива!

Та базилиса з тією ж ніжністю повторила його ім'я, і євнухи знову образили сенатора.

Під загальний регіт і глум Оріген втік з Палатія, зрозумівши, що його заманили сюди на оганьблення.

Оріген чекав нагоди помститися. Потім можна і померти, але як бджола, що залишає жало в рані.

Візантія добряче посміялася над невдахою сенатором. Багато разів сторожі замазували вапном велетенські кили на стінах Орігенового будинку, намальовані безпутними дотепниками.

Повеселившись два тижні, Візантія захопилася іншими посміховиськами і забула знеславленого сенатора. А базилиса?

Оріген сховався, як цвіркун у щілину. Відмовившись від виборної посади старшини дему, він нікого до себе не допускав, поширюючи чутки про смертельну хворобу. Два роки він ще тремтів, чекаючи якого завгодно обвинувачення, а за ним катування і страти. Прикладів судових розправ було надто багато. При собі Оріген завжди тримав відвар цикути, 'змішаний для певності з соком аконіту Напоготові були бритви, змащені єгипетською отрутою одна подряпина якою вбивала коня.

Не перестаючи поширювати брехню про хворобу, Оріген схуд, постарів/ Прикидаючись, він багато разів сповідався і причащався, наче перед смертю, і, розплачуючись, як мім за надто добре зіграну роль, справді мало не помер.