Русь первозданна - Сторінка 7

Не чоловік, а жінка в чоловічому одязі була перед ним. Жінка — воїн. І смерть зустріла грудьми: ліве плече розсічене. Смагляве обличчя ледь скривило бажання щось сказати. Очі були відкриті, великі, блакитні. Обманутий їхньою живістю, Ратибор нахилився і побачив себе

відображеним у глибині. Наче він сам дивився звідти. Він вглядався, безсилий одірватися. Зараз вона оживе!

Довга коса, чорна, як перо ворона, лежала, ховаючись у кущі полину, і здавалася безкінечною. На грудях ледь здіймалися дві маленькі напівкулі, незаймано ніжні. Вперше перед Ратибором була жінка, в його владі, та безмежно чужа — її забрала смерть. Зламане деревце. І вже летіла муха до очей, де залишився Ратибор.

Хто ж зрубав хозаринку, хто погубив таку красу?! В полі зустрічаються, не дивляться на обличчя. Чи сама ти пішла на Рось-ріку, чи тебе повіз хтось, безсилий розстатися з твоєю ласкою?

Півжиття віддав би Ратибор за пригорщу мертвої води, щоб зцілити згублене тіло, та за пригорщу живої, яка поверне душу. Що — півжиття! В пристрасному затьмаренні він віддав би все, залишивши собі день, нехай годину, з воскреслою хозаринкою.

А там уже заповнили спільну могилу, засипали землею жовті хозарські тіла. Щільно втоптують грунт — не докопаються звірі,— закладають збереженими шматками дернин, щоб могила швидко злилася зі степом і ніхто не знайшов місця, навіть ті, хто копав могилу.

А Ратибор чогось чекав у сум'ятті спраглих бажань, тужив без надії. Ріг завив. Ратибор чув, та не йшов на збір.

Непомічений підійшов Всеслав. Віщий воєвода, сорокалітній чоловік, зрозумів двадцятилітногго, що ще не знав жіночого кохання.

— Не дам її закопувати,— сказав Ратибор, закривши щитом своїм від чужих обличчя й груди хозаринки.

— Так,— глухо згодився князь-воєвода. Йому заважала рана, набухав язик, зчавлювало горло.— Поклади її на багаття разом з нашими...

Здобуток дістався багатий — будуть ділити слобідські. Отримають потрібне, не обтяжуючи себе зайвим запасом. Воєвода турбується про всіх. У слободі, як і в родах, спільне господарство, спільні речі. Є в кожного і своє власне, потрібне для життя. Зносилося, зіпсувалося — дадуть нове, якщо не маєш змоги зробити сам. Роди разом обробляють поля," розводять худобу, збирають медові борті, ловлять рибу, полюють на звірину, тчуть тканини, вичиняють шкури, виготовляють знаряддя праці. Різні справи виконують різні люди залежно від сили і вміння, кожен в роді має право на все йому потрібне. Князь-стар-

2*

35

шини, кажучи, яку робити роботу, за звичаєм думають про спільну для всіх справу, радячись зі старшими за літами.

Взяте з бою належить слобідським, але не тому, хто взяв, а всім. У цьому сила слобідських звичаїв. А то сильний стане ще сильнішим, а слабший не дотягнеться до сильного. Кожен ланцюг не міцніший за найслабше кільце.

Дико, норовисто йшов до Росі взятий з бою табун. Хозарські коні тривожились, чуючи чужу мову, чужі голоси, лякалися незнайомого запаху росичів. Звикнуть. Дехто із слобожан накинув оком на особливо привабливого йому коня, сподіваючись, що при розподілі князь-воєвода прислухається до прохання. У такого коня в гривку вплетений ремінець з вузликами чи заплетений косицями цупкий волос.

Закутавши в хозарські плащі, слобожани везли своїх мертвих. Ось і Сварога на дубі стало видно. Кожен воїн простягає богові зброю, з якою нині здобув перемогу, кожен прославляє Огненного Батька.

Всеслав не міг вітати Сварога голосом. Віщий воєвода передбачив наліт хозарів, та не міг знати, коли самому затулитися щитом. Хоч він не злазить з коня — йому недобре. Кров більше не йде, полегшуючи тіло, з присохлих ран. Набрякло обличчя, розбухло в роті. На горло лягла петля, і груди втягують повітря всіма зусиллями ребер і пліч. Не слова, а шипіння проходить через запалені губи.

За верству від слободи, поблизу околиці лісу, розкладені багаття. Шість вогнищ розкладені так, що утворюють коло. Посередині сьоме — для віщунів.

Князь-старшина Колот — Всеславів друг, відомий своєму племені знанням сили трав і таємниць небесних суцвіть-сузір'їв. Колот неабиякий умілець ворожби. Звуть його росичі Колот-відун. Позаочі дехто скаже — чаклун. Це образа. Відун знає добрі сили, а чаклун, аби шкодити людям, знається зі злими.

Сьогодні разом з матір'ю Ратибора старою Анеєю Колот варить трави в глиняному горшку. Щоб відвар був цілющим, потрібен не мідний, не бронзовий, не залізний горщик. Лише біла глина допомагаєсвиліковувати. Глину копають під молодий місяць, увечері, коли на заході ледь виступає новонароджений серпок. У такі ж дні збирають стиглі трави. Розпочинати добру справу слід з народженням місяця. Але це таємниця чаклунів. Чаклун ховається. Щоб погубити іншого, він спочатку губить самого себе. Чаклун вершить сам. Відуни ховають таємницю, щоб невіглас не зіпсував твориме, але одні одних не цураються. Мудра баба Анея знає таїни доброго зілля.

Міняючись, щоб заклинання звучали безперервно, Колот і Анея нашіптують слова: заклинання подвоює силу трав.

Нині вночі ніхто із слобідських не спить. Усі на роботі, всі вибирають у лісі сухі дерева і несуть їх, готуючи похоронне багаття. Досвід навчив, скільки треба дров, щоб спалити тіло. Скільки тіл — вдвічі більше сажнів сухих дров.

Сім тіл чекають поховання.

Ні охололе нічне повітря, ні гаряче дихання багать, ні пара від зілля, яке вариться в горшках, не дають полегшення Всеславу. Йому здається, що вузенька трубочка, наче соломинка, вставлена в затверділе горло. Обличчя воєводи синє, пухлина спотворила губи й щоки. На голих грудях і шиї вени здулися мотузками. Дихати! Неймовірні муки не болю — безсилля.

Зілля готове. Остуджуючи, Колот і Анея переливають чорну рідину з горщика в горщик. Навар змінюється в кольорі, світлішає; чи це тільки здається при нестійкому освітленні багать?

Захололе зілля зливають у турячий ріг, що служив ще батькам і дідам. Тонко вишліфувана, кам'яно-тверда кістка вже покрилася сіткою тріщинок, стерлася срібна оковка — від давності ріг став ще дорожчим.

Зріз рогу — дві чверті в обхваті, всередину може пройти кулак. З велетенського тура зняли цей ріг. Зсередини краї облямовує срібна торочка, її ворсинки загнуті вниз, щоб затримувати травинки, які плавають у цілющому відварі.

Відун і відунка куштують зілля і передають ріг воєводі.

— Випий на здоров'я, Сварогів онуку, щоб у тебе було довге життя, щоб сто пар чобіт сходив, поки вознесешся на багаття! Випий сили Сварога!

І на вухо Всеславу Колот шепче:

— Пий в ім'я Чорного Перуна!

Ні, не проходить в горло напій. Марні намагання проковтнути. Всеслав повертає ріг. Не можуть допомогти трави, не допомогло і заклинання, написане на розі химерними рисочками, кружечками, кутиками.

Всеславу мариться, що він пливе в лавині води. То опускається в зелену глибину, то піднімається, розштовхує руками сіро-брудні крижини, бачить сиво-чорне небо. Потім знову поринає в нерухому зелень глибин і знову піднімається до безрадісної поверхні, не дивуючись тому, які м'які крижини, яка тепла вода, в котрій плаває крига.

Воєвода не хоче лягти; закинувши для опори руки за спину, він дивиться в небо, якого не бачить. Свистячий хрип здається майже криком. Він приречений. Відуни перезираються: завтра на похоронне багаття підніметься восьме тіло.

"Так,— думає Колот,— і буде новий воєвода на слободі". На погості зберуться всі десять князь-старшин, прийдуть слобожани, будуть думати. Колот не бажав Всеславу смерті, вони були друзями. Колоту жаль, що не підготувався до смерті друга: він сам хоче стати вождем слободи. І він розмірковує, кого із князь-старшин, кого із слобожан підмовити, щоб сказали його ім'я.

Анея скорботно дивиться, як сірий попіл гасить вугілля непотрібного вогню. Тим краєм серця, де жінка і на старості цнотливо оберігає розуміння таємниці любові, вона гірко жаліє Всеслава. В ньому поєднуються вищі якості чоловіка, і плем'я втрачає у Всеславі кращого захисника, який ще не вчинив великого подвигу.

Неподалік, поруч зі своєю злощасною здобиччю, лежить син Анеї. Мати в клопоті про вождя слобожан забула нерозумного сина. Здобич його нікому не потрібна, ніхто не змагатиметься за неї з воїном. Ратибор не розв'язує тканини, що покрила тіло хозаринки. Смерть уже згасила очі — нехай вони залишаться такими, якими він побачив їх уперше.

Живий з живими! Всеслав розкидав мертві крижини. Ні, не померти, не померти! Нічого не здійснено із задумів, які він виношував. Страшна не смерть — гірке, як сік болиголова, усвідомлення нездійсненності бажань.

Душить усе дужче. Ні, живи! Воєвода тремтить, його морозить. Смерть — противник. Він хоче здолати смерть, схопити. Він теж душить, ламає. Чорні кігті впиваються в горло, він відриває їх. Йому здається, що під його пальцями ламаються чиїсь кості.

Він робить крок, другий, третій, наступає! Навіть холодний Колот злякано дивиться на боротьбу з невидимим. Всеслав хрипить, чуються незрозумілі слова. Здається, він зриває із себе щось. Ось він береться за голову, обома руками повертає її праворуч, ліворуч. Долоні сповзають, стискають ребра. Від чорноти тіла волосся на грудях здається золотим.

Дихає воєвода, дихає! Він спльовує чорно-смолисту кров і дихає. Він промовляє:

— Пити!

Анея подає зачарований ріг. Великий горіх ходить під шкірою горла. Воєвода п'є... П'є!

Всеслав переміг. Смерть відступила, це бачать усі. Життя належить сильному. Не гоже кричати від радості там, де лежать мертві. Вістка про перемогу воєводи передається, біжить, як огонь по траві, в глибину лісу, до найві ддалені-шого слобожанина.

— Воскрес Всеслав, воскрес! Повернувся від порогу Смерті!

Ніби й не було нічого, воєвода спитав:

— Чи готове багаття для поховання братів? Побачивши Ратибора, Всеслав згадав. Ударивши молодого воїна по плечу, він співчутливо спитав:

— Горюєш? Устань! Вони відходять.

Горять високі багаття, охороняючи тіла полеглих за плем'я. Вартівники з оголеним залізом страхають зле, відуни підкидають у полум'я пахучу свячену солому.

Вранці минулого дня піднявся над слободою стовп чорного диму. З диму в градах дізналися: в Зароссі ходять степняки. І, готуючись до оборони, князь-старшини наказали, кому з чоловіків іти на допомогу слободі, кому захищати град.

До кінця першої чверті дня дим застрибав клубами, наче його раз за разом видували міхом, таким, як ворот: слобода б'ється зі Степом! Поспішали городські дружинники, боячись запізнитися.

До кінця дня всі гради знали, що слобідські своєю силою перебили степових людей і взяли багату здобич.