Русь первозданна - Сторінка 52

Євдемоній зіщулився, наче від холоду. Охлос наступав на префектуру.

Буйство чи змова? Безчинний бунт чи повстання?

Запілля шпигунства починалося в закіптюжених тавернах і серед повій, а закінчувалося на порозі Священної Опочивальні. Префект міста, префект Палатія, квестор, комес спафаріїв Колоподій, претор, квезитор — усі тримали вивідувачів. Навіть палатійські євнухи, злі напівлюди, небезпечні, як старі баби, яким з усіх насолод залишились тільки плітка та інтрига, хотіли все знати. Перевірка, переперевірка — і агент, викритий у бажанні приховати, викривити, пом'якшити, гинув, залишивши, наче блощиця, червону цятку в реєстрі шпигунів.

Змова? Євдемоній утримався від такого визначення. Ще ніхто не дібрався до справжніх змовників.

Один з логофетів, що відали податками, торкнувся руки префекта:

— Пресвітлий, охлос насмілюється... і

Дурень, хіба Євдемоній сам не бачить!.. Молодий логофет Агній, родич префекта, вів далі:

— І квезитор вельмиповажаний Стефан і претор вельми-поважаний Петро...— Агній не забував обов'язкового титулування, та запнувся, підшукуючи слова,— покинули тебе!

"Боягузи, боягузи, що піднялися до влади в плісняві канцелярій,— гнівно думав Євдемоній.— Та все ж пора відступати".

Внизу легат спитав:

— Який наказ, пресвітлий?

— Не пускати охлос у приміщення. Виходячи, Євдемоній почув чіткий викрик легата:

— До меча!

Потім тупотіння, брязкіт, тупий стук щита, що впав на підлогу: спросоння легіонер пхнув руку мимо поручів.

Гулкими переходами, порожніми кімнатами, де стояв задушливий запах вогкого папірусу, префект зі своїми проводжатими вийшов на затильний двір. Три високі мури робили його схожим на цистерну для води. До одного з мурів притулилася низька будівля, схожа на стайню. Це приміщення було для допитів і страт. Префект, квезитор і претор дему володіли катівнями разом. Тіла страчених і замордованих вивозили на Монетну вулицю, куди виходив затильний двір, і ночами топили в Протоці. Під верхньою течією, що йшла з Євксінського Понту в Пропонтиду, була ще одна течія, зворотня. Трупи виносило в безмежну безодню Понту.

За звичкою, не помічаючи смороду, як на різниці, Євдемоній спинився посеред двору. Звичайно, заколотники додумаються влаштувати засідку на Монетній вулиці. Претор і квезитор втекли цим проходом. Але ж їх могли схопити несподівано. Євдемоній послав на розвідку Агнія, і молодий логофет повернувся з доброю звісткою: Монетна вулиця вільна. Євдемоній подумав: "Що ж, коли це змова, то погана..." Префект згадав про легіонерів. Чи не вивести їх із собою? Ба! Щоб потягти охлос по п'ятах? Мечі наймають, щоб вони лягали під мечами, а не вмирали в ліжку від старості.

Поки Анфімій заслужив значок центуріона, луска каски встигла натерти мозолі на його нижній щелепі. Прізвисько Зайця Анфімій мав за губу, смішно роздвоєну кінчиком персидського акінака. А звання легата дісталось Анфімію ще при Анастасії, коли ходили всмиряти ісаврів. У тім поході й посварилися головнокомандувач Іоанн Кирт-Гор-бач з Юстином. Анфімій служив тоді в дев'ятому легіоні, яким командував Юстин.

Потім, коли старий Юстин ухопив діадему, а розпоряджатися почав Юстиніан, поповзли чутки про сни Кирта, про привиди, пророкування. Старий солдат не вірить безглуздим вигадкам, він надивився на світ. Кирту-Горбачу і на думку не могло спасти, що його сварка з Юстином перетвориться на легенду. Та ще й яку! Правду кажучи, нинішній базилевс — небіж старого — кращого й не заслуговує.

Легат проходжувався в темноті позад строю. Перша центурія має бути коротшою за другу, в ній не вистачало одинадцяти мечів. Хитруни, вони поставали рідше. Маленькі хитрощі стали звичними, вдавалися до них під час підрахунку скарбничими кількості легіонерів. У легіонах вмудрялися отримувати плату на небіжчиків.

Отже, пресвітлий поплазував... Анфімій Заєць пам'ятав Євдемонія струнким красенем легатом: патрикії піднімаються швидко. З віком до них приходять почесті, жир та обережність. А, що там говорити, на місці Євдемонія Анфімій теж утік би звідси.

Двері загули від удару. Почалося. В такий час важливо зрозуміти, за ким сила, і — зберегти свою щетинку. Легат відчув шкуратяний пояс-калитку, який носив кожен легіонер під одягом на голому тілі. Вся маніпула, він знав, теж захопила своє, коли захвилювався демос. Сьогодні, якщо стане жарко, легіонери не покинуть жодного тіла, винесуть своїх хоч у зубах.

У двері вдарили вдруге. Анфімій посміхнувся. На східцях особливо не розвернешся, можна бити тільки збоку чи знизу, удар зісковзує, двері міцні. Ослам доведеться довго морочитися.

Легат, ніби миша, писнув — заяча губа заважала йому свистіти по-справжньому. Йому відповіло багатоголосе пищання, хтось зашкріб нігтями по щиту, хтось хрюкнув від задоволення. Маніпула веселилася, і легат не ображався. Свої, сім'я... Так, сім'я, і нічого гинути за списки податей та всіляку гидоту, яку писаки творять у префектурі.

Легат ударив руків'ям меча по гулких дверях:

— А-гей!

— Відмикай,— відповіли знадвору.

— Кому?

Відповіді не було. Тріщало дерево, нату^кно дихали люди. У вікна струмувало червонувате світло, пахло гарячою смолою смолоскипів.

Відчувши небезпеку, легат відскочив за стіну. І тут права стулка дверей гримнула до середини. Бунтівники спорудили поміст для тарана. "Зараз вони увірвуться",— промайнула думка в легата. Ні, вичікують, не лізуть наосліп. Прикриваючись щитом, він скочив на повалені двері:

— Стій! Поговоримо!

Легат побачив двох, один з мечем, другий із сокирою: силуети освітлені ззаду.

— Давайте домовимося,— запропонував Анфімій,— ми підемо самі. Чи хочете бійки?

— Ідіть,— не замислюючись, відповів той, що з мечем.— Нам нічого ділити з легіоном.

— Вільний вихід тільки легіонерам,— попередив чоловік з сокирою.

— А інших тут нема, всі уже втекли,— запевнив легат.— Тут порожньо.

Не гаючи й миті,— натовп не треба змушувати чекати,— Анфімій вивів маніпулу. Двохсотнога щитоносна ящірка, швидко сповзши східцями, повернула до форуму Костянтина. У візантійців не було рахунків з одинадцятим легіоном. Маніпулу пропустили. Легіонерам пропонували — кричіть: "Перемагай!" Легіонери кричали. На вулиці Меси, біля майдану Августи, було майже безлюдно. Сотні дві чи три городян, які пристали було до маніпули, тут вважали за краще відстати. Легіонери дякували Анфімію, скандуючи:

— Нашому батькові — слава, слава!

Мовчазність і порожнеча префектури остуджували юрбу, що залишилася коло неї. Не було спротиву — не стало й розлютованості. Новий спалах гніву викликали замкнуті двері внутрішніх приміщень. Чиюсь увагу привернула статуя базилевса в строгих лініях мармурової тоги. Білу голову в лавровому вінку осмалили смолоскипом. Почорнілі щоки викликали злий сміх, і ломи розправилися з відтвореним образом Володаря імперії. Згадали про податки. Ті, що шукали крові живого ворога, ішли з префектури. Інші забажали добратися до пергаментів і папірусів, звідки все зло. Шпигуни, боячись списків, де були їхні імена, перші розклали вогонь.

Після півночі дах у префектурі обвалився, і пожежа перекинулася на сусідній палац.

Префект Євдемоній перед світанком обійшов місце розташування одинадцятого легіону, що стояв у саду Палатія за брамою, яка була названа Мідною. Префекта мучили сумніви. Божественний не кликав його, не передавав повелінь. Улюблений гнівається? Зайнятий собою, неуважний, Євдемоній застав першу когорту в повному складі трьох маніпул, але Анфімія не запитав нічого. "Погані справи Палатія",— зробив висновок легат. Такої ж думки залишилися й інші легіонери.

2

Одночасність дій, одностайність повсталих були наслідком повсюдного невдоволення Владою. Для торгівлі початок Юстиніанового правління був золотим віком. Купці багатіли на торгівлі зі Сходом. З Персії йшло коштовне каміння, пахтива, гострі й солодкі прянощі. З Індії і краю Сінів — мідь, клинки з чудового заліза і саме залізо. Також олово на виплавку бронзи, слонові бивні, м'який камінь зелених, рожевих, синіх відтінків, нефрит, агат, перла і скойки черепашок-перлівниць, багатоколірне каміння для мозаїк, біле каміння-алмази, не дуже красиві, але надзвичайно потрібні для огранювання кольорових. Ці справи завжди були вигідні.

До венетів зачисляли себе і торговці, які багатіли в подорожах на нільські катаракти. Звідти привозили золотий пісок, шкури великих хижаків, слонові бивні великі за розміром і кращі за якістю, ніж індійські, прекрасних чорношкірих рабів високої вартості. Коли було треба для іподрому, привозили і левів, леопардів, пантер. Багато хто з венетів наживався на торгівлі з Лазікою, з побережжям Євксінського Понту на північ і захід від річки Фазіса. Абсаги, аллани, лази, івери були небагаті металами, золоте руно давно поріділо, зате у великій кількості й дешево купцям діставалися мужні раби та білошкірі рабині, які цінувались за вроду і ніжність тіла. Племена лісового Кавказу за войовничістю характеру давали перевагу зброї над будь-яким товаром. Порушуючи закони імперії, що забороняли таку торгівлю, купці міняли кинджали, мечі, лати, стріли, луки, шоломи на живий товар. Якщо щастило, то капітал подвоювався за літо.

Венет Єйріній мав тільки у Візантії сімдесят два будинки розпусти. До нього тяглися всі работорговці. Зенобіос, великий кораблевласник, виступав своєрідним старшиною корабельників. Вассос тримав у руках торгівлю худобою, тобто м'ясом.

Юстиніан щедро розсипав набуте Анастасієм золото, він вивернув на Візантію ріг достатку. Для іподрому завозилися кращі коні не лише з Персії, Аравії, Африки, Іспанії, а й діставалися справжні перлини з табунів закавказьких алланів. Базилевс платив за кожну зернину ячменю, за кожну піщину позолоти на копитах коней і колесах квадриг, за кожну стрічку, вплетену в хвіст.

Трибуни закидались квітами, базилевс платив за кожну квіточку. Глядачів частували вином, хлібом, фруктами.

З Африки привезли слонів з вухами, як плащі, і двох чудовиськ-носорогів. Левів, тигрів, леопардів нараховували сотні. Візантія побачила^ небувале — поєдинок п'ятисот вовків з п'ятдесятьма ведмедями, і справді десять проти одного було рівним співвідношенням сил.

Роздачі хліба охопили половину жителів Другого Риму. На арені іподрому в перервах між видовищами насипали купки срібних мілліарезіїв.

Продавалось і купувалось усе, що встигали довозити каравани і кораблі.