Русь первозданна - Сторінка 49

Єдино вірте слову, тому що бог є слово. Хіба не Христос сказав, що легше верблюдові ввійти у вушко голки, аніж багатому в царство небесне! Хіба не він заповідав шанувати бідність найбільше за все! В кого є два хітони, один віддай ближньому.

Пустельник встиг зібрати коло себе кілька десятків послідовників. Наслідуючи визнаному ними вождеві, вони озброїлися дрюками з хрестоподібними поперечинами. Це вони висадили Василіска на Бика.

До вечора з півдня дихнуло вологим теплом, дивним для північан, звичайним для візантійців, звичних до різних перемін. Але багряний захід, що нагадував кров'янистий жовток насидженого яйця, мало доброго провіщав на завтрашній день.

Пустельникові перешкодили — згорталася маніпула, яка охороняла храм святого Конона. Іоанн Каппадокієць дав знати префекту, що про осуджених "можна забути". Народ уже встиг звикнути до того, що легіонери стоять біля храму, і не помічав їх. Зараз засвистіли, загутютюкали. Відступ військ збудив сміливість, натовп згуртувався. Багато хто витягував пращі, витягував із торбин, захованих під хітоном, гладенько викачані морем кругляки.

Оточена маніпула зупинилася. Двома вигуками центуріон перешикував квадригу в квадрат. Утворилося чотири стіни довгих щитів. Візантійці оцінили красу маневру. Дехто заплескав, наче мімам. Один із випадкових ватажків, які з'являються і зникають, наче тріски на гребенях хвиль, звернувся до візантійців:

— Назад! Покладіть каміння в торби! Бережіть їх, нам ще будуть потрібні пращі. В легіоні — наші брати. Поговоримо з ними.

Пустельник терпляче стояв на спині Бика. Натовп слухав ватажка, який спокушав легіонерів:

— Одновірці, римляни! Що для вас цей базилевс! — Він робив жести звичного оратора.— Що священні тіла Юстиніана і Феодори, їхні голови та інші частини, які непристойно згадувати. Що ви скажете щодо списків старшинства, які раніше забезпечували ваше майбутнє? Хіба не цей базилевс — яка ганьба! — наказав не викреслювати померлих. Нині ваші мертві товариші стоять на вашій же дорозі, заважаючи живим наближатися до вислуги. Коли ви старієтесь, у вас одбирають пояс воїна. Скарбник каже: "Я не знаю тебе", і ви залишаєтесь без плати, заслуженої вами за законом. Що ж вам цей базилевс! Адже ви не гепіди, не герули, не варвари, які обжерлися золотом Другого Риму. Може, ви зуміли стати гуннами чи массаге-тами? Ні, золото, яке Юстиніан вичавлює з нас, наче олію з оливків, іде не вам. Ви — римляни. Варварів годує цей базилевс, а ви худнете.

Розорений ритор чи опальний легіст сипав/сіль з перцем на відкриті рани. Всі знали, що Анастасій Мовчазний залишив у скарбниці триста тисяч фунтів золота, а Юстиніан за кілька років усе проциндрив на розкіш Палатія, на нерозумне будівництво. Подумайте, йому мало місця на твердій землі. Щоб забрати місце в Пропонтиди, Юстиніан нарощує береги. Золото, вибране на такі безглузді роботи, все ж залишалося в імперії. Але Юстиніан перетворив скарбницю на дірявий горщик. Золото йшло варварам, від яких базилевс відкуплявся, варварам, яких він наймав. Недавно Юстиніан заплатив Хосрою золотом за перемир'я і зобов'язався щорічно сплачувати данину.

Оратора слухали з цікавістю. В легіонах і так перепурхував злий жарт: "Чому не народився я персом?.."

Маніпула пішла спокійно, і пустельник своєю ломакою вдарив по гулкому тулубові Бика, закликаючи до уваги. Йому завадив чоловік у чистому шерстяному хітоні, з бобровою шапкою на голові.

— Ти правду казав, ченець, про розпутство Феодори паскудної. І Юстиніан не людина, а владика демонів. Та навіщо ти підбурюєш бідних проти багатих? Бог всевишній влаштував усе. Якщо не буде багатих, хто подасть милости-ну бідному? Хто дасть хліб і роботу? Скажи мені.

Василіск пішов на диспут:

— Я розумію тебе, ти є голос церкви високої. Демон спокушав Христа в пустелі, пропонуючи йому багатства всесвіту. Христос не став слухати демона, твоя ж церква — спокусилася!

— Богохульствует!

— Мовчи,— почулися голоси,— дай йому говорити.

— Брати,— волав пустельник,— апостоли склали обітницю бідності, безсрібництва. Апостольські християни жили в чистій спільності, ділячи хліб та одяг. Слухняна в базилевса висока церква зрадила віруючим. Базилевси-язичники запропащали тільки тіло, а нинішні загублюють душу на вічні муки. Погляньте на патріархів, єпископів, пресвітерів, дияконів. Хто кадить демонові Юстиніану? Вони! Хто не заступається за гнобленого, не відводить руку сильного, не викриває винного? Вони, вони, вони! То нехай же мені вдасться розкрити блуд високої церкви, капища ідольського, опору гріха базилевсів! Нехай же вдасться мені вказати...

Оплески змішалися з прокляттями. Залунали гнівні викрики:

— Схизматик, донатист!

Почалася тузанина. Когось підхопили, розгойдали і кинули на мідну спину Бика.

Хтось, показуючи натерті воском таблички, пояснював:

— Нишпорка, він щось писав, ховаючи руки!

— Давай прочитаю! — крикнув Василіск.— Никодим-чинбар, Микола-ткач, Феодор Кавун, Ананій, раб Страти-гія, Стефан-візниця... Брати, та тут же десятки імен!

Запідозрений звівся на коліна; витягнутим, як морда, лицем він дивовижно був схожий на щура.

— Препаскудний! —ломака пустельника знялася над агентом префекта.

— Ні,— відмовився від свого наміру пустельник,— не оскверню древа, благословенного Симеоном Стилітом, дотиканням до чотирижди нечистого! — і скинув униз постачальника катів.

Стогін, вереск, писк, тупі вдари кимак, прокляття і тупання на одному місці людей, що збилися в купу, наче для шаленого танцю...

Таблички, які могли розчинити двері в'язниці для багатьох, були опльовані, поламані, розтоптані.

Ніч, яка непомітно опустилася на місто, розпочиналася закликами:

— До тюрми!

— Звільнимо мучеників!

— Смерть донощикам!

— Смерть суддям!

— Смерть Євдемонію!

— Перемагай!

— Напинайте вітрила!

Розділ шостий ВОГОНЬ

Горгона, тільки глянувши, перетворювала

на камінь живих.

У порівнянні з пізнішими

злодіяннями всі ці Гідри,

Горгони — нікчемний міф.

Дурниці!..

Із стародавніх авторів

і

1

У час призахідний заклики — перемагай, напинай вітрила! — лунали на багатьох вулицях і майданах Візантії.

На тілі велетенського міста лихими болячками здувалися нариви тюрем, ланки ланцюга, викуваного Владою.

Євдемоній не міг втрутитися, хоча і вчасно дізнався про небезпеку, що загрожувала тюрмам,— префект боявся розпорошити свої і без того слабкі сили. В такий час не варто думати про ув'язнених. їх не так багато. Правосуддя імперії було швидким. Переважно злочинства і злодіяння каралися смертю. Зрідка вдавалися до заслання. Тих, що не сплачували податків, спішили продати в рабство.

Скоряючись наказам, легати і трибуни відвели свої когорти обхідними шляхами, обминаючи широкі вулиці й майдани. Одинадцятий легіон відходив до Палатія, щоб стати між базилевсом і містом. Вервечки легіонерів рухалися, як змовники. Трибун очолював першу мані пулу когорти, центуріони замикали свої мані пули. Легат, скарбій, писці, профос з різками і сокирою ішли позаду когорт, щоб стежити за легіонерами. Даремна завбачливість! Мані пули втрачали людей. Втікачі, знаючи місто, як свою долоню, зникали безшумно, наче кажани. Не порушуючи воїнського братства, центуріони мовчали про тих, хто покинув стрій, а легіонери й не думали виказувати своїх. Вони скорялися наказові, хоч давні кривди й ворушилися, наче хробаки в запущених ранах.

Мури тюрми в кварталі Октогон, брудні вдень, вугільно-чорні вночі, колись були відмежовані ровом і від вулиці й від сусідніх володінь. Раніше це була казарма, що за староримським звичаєм виступала й укріпленням. Другий Рим перетворив казарму на тюрму і насунувся на неї з усіх боків. Рів засипали, до мурів притулилися будівлі, позаду звели храм нового бога імперії. Вулиця, що було розширилася за рахунок рову, звузилася під натиском протилежних будівель.

Двір казарми, ставши двором тюрми, забудувався житлами наглядачів. Мури підняли, поставили подвійні ворота, між якими сиділи люті псиська. Щоб пропустити чужих, ланцюги вкорочувались хитромудрим пристроєм. Вільних і невільних відвідувачів зустрічали люте гарчання та бридкий сморід псарні.

Приставивши до внутрішньої стіни драбину, один із сторожів виліз на стіну і намагався перекричати гамір натовпу і гавкіт собак:

— Чого шукають римляни? Тут немає ні грошей, ні вина!

Сторож, він же кат, заявив, що вперше за немалий досвід життя він бачить людей, які своєю волею бажають залізти в тюрму. Жарт сподобався, та в загальному гамі його оцінив мало хто. Кат ще стовбичив на стіні, і нові знайомі порівнювали його з котом на даху, коли перші ворота впали, вибиті колодою. Кат скотився в двір.

їх було вісімнадцятеро, що поєднували професії катів і тюремщиків, ситих, вдоволених життям, знахабнілих у благоденстві. Вони виступали спадкоємцями померлих і страчених, їм за законом належали взуття й одяг, зняті з тіл. Вони з'їдали більшу і кращу частку їжі, яку приносили друзі й родичі в'язнів, їм перепадала і милостиня м'якодуших християн, які не забували заповіти святих про милостину нещасним грішникам. Понад усе те кати отримували від префектури по одному оболу в день за кожного в язня і окрему плату за катування і страту.

М'язисті — кволий не годиться для такого ремесла,— важкі, звиклі погрожувати юрбам показом знарядь катування, кати розгубилися. Захищатися? Але як? Вони звикли бити, відбирати в беззахисних, мордувати тих, хто не міг чинити опору. Хто в місті не знав про події на іподромі?! Та ні під жодний товстий череп не закрадеться думка, що розшаліле місто рине бунтом і на їхню затишну, любу, рідну годувальницю, на м'яке гніздечко-тюрму.

Пси смертно заскавучали під ломаками, ножами, саморобними списами. Повалились і другі ворота. Кати, божеволіючи, лізли на мури, марно намагаючись сховатися; комусь, випадково згубившись у натовпі, вдалося втекти в загальному розгардіяші, в поспіху, в ошаленінні.

На перший поверх тюрми вели двоє дверей, на другий вибиралися зовнішніми сходами. Залізні засуви замикали висячі колодки. На вимогу обложників тюремники повідмикали колодки, поскидали засови.

— Вогню, світла, вогню!

Відгукнулися ті, що вже порядкували в житлах катів, розхапуючи майно. В огнищах знайшлися непогаслі жарини, в коморах — олія.