Русь первозданна - Сторінка 50

Смолоскипи скручували з ганчірок, на які руки, схожі на кігті, перетворили зірваний з катів одяг. Тепер кати, голі, стали дуже помітними.

Освітили залу допитів звичайного в імперії вигляду Підвищення посеред зали блюзнірськи нагаДувало олтар Це було місце суддів, тут же прилаштовувалися писці, які записували питання й відповіді. Без протоколу нема правосуддя. Кам'яні лави, підняті на лікоть над підлогою, аби катам не особливо гнути спину, мали виямки для кистей і щиколоток. Вони були трохи нахилені і на них видовбані канавки, продовжені на підлозі до горловини клоаки.

Біля огнищ валялися мішки з вугіллям звичайнісінького вигляду. Такі розвозять вуглярі на спинах ослів, вигукуючи: "Вугілля, вугілля!.."

На стелі стирчали гаки з мотузками, ланцюгами, нашийниками, зашморгами. На стінах були розвішані в назавжди установленому порядку знаряддя катувань точнісінько такі самі, якими вчора мало не ці самі кати залякували підданих. У всіх тюрмах знаряддя правосуддя були однакові. Набір, установлений звичаєм і законом, замовлявся префектурою.

Побачивши катівню, натовп розлютувався ще страшніше. Жах і гнів породили бажання, яких щойно ще не було Катів тягли до мордувальних лож, долаючи опір, виламували руки, ноги і, нарешті, розтягували. В неумілих руках добровільних виконавців вироку кліщі, ножі, шпиці, гаки для нутрощів завдавали широких, надто кровоточивих ран.

Зводились порахунки. Відомщали за брата, сина, батька, сестру, матір... З диким торжеством над катованими вилискували свіжоголені голови рабів, скуйовджені чуприни ремісників, сиві кучері і лисини старих. Хтось із вибалушеними очима на перекошеному обличчі метався, хапав за руки месників і репетував:

— Брати, іменем Христа милосердого! Не спішіть! Обережніше, аби не так швидко вони повмирали. В ім'я найсо-лодшої Пріснодіви Марії...

В глибині катівні чорна паща арки відкривала прохід до нумерів. З-за дверей, суцільних і ґратчастих, чулося різноголосе завивання. Це в'язні, вражені ревиськом натовпу і стогонами катів, не розуміючи, що діється, в жаху зустрічали свою останню годину.

Більше ні в кого було питати ключів. Замки збивали ломиками, призначеними трощити кості. Катівський меч став відмичкою.

Лють змінилася захопленням. Злі мучителі розпливлися в радості. Руки, вимазані кров'ю, ніжністю змагалися з материнськими. Того, хто не міг іти, несли. Ноги сковзались, провалювалися в смердючі стоки, продовбані із спільних нумерів до спільної клоаки, де людська кров по-блюзнірськи зміщувалася з нечистотами.

Ніхто не запитував, хто цей живий скелет з гнійними ранами від мордувань: невинний, на якого звели наклеп здирники, чи такий, що обмовився необережним словом, злощасний неуплатник податей. Чи страшний убивця, що не змилувався над дитям, злодій, який не погребував жебрацькою сумою. В язні — пригноблені. Зараз усі були, як брати.

Пробившись у двір тюрми і на вулицю, рятівники показували звільнених, піднімаючи їх догори, наче знамена, щоб усі могли порадіти. І — пізнати живе свідчення своєї сили, яка ламає навіть тюрми.

Хтось падав. Ненароком, у захваті від своєї сили, схожої на силу ріки, яка прорвала греблю, звільненого душили не помічаючи.

Залунали викрики:

— Відплати суддям! Смерть суддям!

Чоловік з кучерявою, наполовину виголеною головою закликав, вимахуючи катівським серпом:

— Я знаю будинок судді!

Крики, тупіт, удари в мідні тарелі посилилися. З гарячковою поквапністю, розцяткований плямами курних смолоскипів, натовп увірвався в тиху вулицю. Патрикіанські будинки, в яких двері й вікна були не лише замкнуті, а й завалені зсередини всім, що потрапило під руки, ніби знітилися безголосі, без єдиного вогника — страх гасив навіть незгасні лампади перед іконами.

Патрикій Таціт зібрав близьких домочадців, кому міг довірити. З тайника, відомого лише главі сім'ї, його дружині і старшому синові, витягались клинки зі срібними руків'ями в піхвах, оздоблених коштовним камінням, розкішні кинджали. Тут же ледь тремтяча рука намацувала меч предка, строгий, простий, але міцного заліза, знаходила кривий акінак 1 перса, здобутий у Месопотамії, двосічну франціску, привезену з Рейну, мідійський щит, обтягнутий камінно-твердою шкурою слона.

Патрикій згадував перекази про будинки персів, схожі на фортеці з гарнізонами. Що далекі роки! Зовсім недавно спокій Візантії охороняли і три, і п'ять легіонів, та й у Палатії жило надійне військо. Охлос 2 боявся буйствувати. Навпаки, тоді загрожувало буйство самих військ, солдати самі суть озброєний охлос. Римські мечі вбивали римських імператорів, вискочки купували діадему золотом, розсипаючи його в казармах. Як нерозумний старий Юстин і мерзотний Юстиніан.

Знання не приносять щастя. Таціт не знаходив виходу. Після Сцілли і Харібди мореплавцеві відкривалося чисте море, а для імперії патрикій бачив безвихідь: або сваволя охлосу, або сваволя війська. А в проміжках — сваволя базилевса.

Патрикій чекав грози, причаївшись у будиночку сторожа. Жінок сховали в далекому покої міського будинку. З патрикієм був син, зять, домоправитель і четверо клієнтів, що харчувалися з його столу. А решта? З трьох десятків рабів — сторожів, стайничих, куховарів, прибиральників — він міг ще так собі покластися на десятьох. їм він вірив, вони народилися в його домі, він не був жорстоким. На затильному дворищі, біля майстерень було ще шість десятків рабів і рабинь. Патрикій вважав себе винятком, покари застосовував рідко. Але хто захоче захистити його життя?..

1 Акінак — важка шабля із загнутим, потовщеним і розширеним кінцем.

Охлос — по-грецьки має два значення: і бунт, і ту частину народу, в якої немає ніякого майна, крім двох рук, що віддаються в найм. В першозначенні саме слово ні в Греції, ні у Візантії зовсім не мало образливого значення.

Безликі тисячі наближалися із зухвалою певністю. Пат-рикій почув прокляття, послане сином базилевсу.

— Мовчи,— сказав Таціт,— одна паща варта другої. Натовп ніби зупинився біля володінь Таціта. Ні, тисячо-

рукий звір напав на сусіда. Тепер темрява здається не такою густою. Шукають не його, патрикія імперії, чиї предки прославили своє ім'я не лише мужністю. Рід Таці-тів дав знаменитого історика і доброго імператора. Нехай інші дадуть стільки ж!

Одним з найближчих сусідів Таціта був суддя Теофан, вискочка, креатура огидного Іоанна Каппадокійця. Порядні люди зневажали суддю. Здирник і хабарник, юстиніан-ський торговець совістю. Йому Таціт не став би допомагати, навіть якби в патрикія був цілий легіон.

То, виходить, охлос не сліпий, якщо робить правильний вибір.

— Знайте, діти мої,— казав Таціт, обнімаючи в темноті сина й зятя,— що цей Теофан за наказом Феодори згубив патрикія Бассіана. Нещасний нібито погано відгукнувся про цю безпутну жінку. Насправді базилису спокушало багатство Бассіана, і, на жаль, Бассіан був чоловіком розпутної поведінки і наближався до Феодори, коли...— пат-рикій не захотів уточнювати час.— Теофан тортурами примусив нещасних Бассіанових клієнтів звинуватити свого патрона в схильності до содомського гріха. Вирок виконувався з такою звірячістю, що покалічений Бассіан помер. Його власність Теофан оголосив нічийною, хоч усі знають в обличчя братів і сестер Бассіана.

— А знаменитий процес Аева проти Алфея? — нагадав зять.— Обдерши обох, Теофан зумів конфіскувати землі, дбвкола яких точилася суперечка, на користь Юстиніана.

— Наші сусіди потонули в здирництві, насильствах, беззаконні. Суди — кубла розбою і мерзоти,— похмуро сказав патрикій.

Тим часом народ, зламавши браму, не зустрів опору в домі Теофана. В дворі дружина і дочка судді простягали руки, просячи пощади. У відповідь зблиснули катувальні ножі. Повсталі вимагали Теофана.

Раби судді втрутилися з небувалою сміливістю:

— Не чіпайте жінок, їм жилося не набагато солодше, ніж нам. Ходімо, ми вам покажемо видовище.

Суддя заліз у яму для нечистот, та це не залишилось непоміченим його рабами. Зі злим сміхом месники зірвали кришку. Теофан пірнув, задихнувся, сплив. На нього накинули зашморг і напівзадушеного витягли. Огида стала щитом. На мотузці, за яку Теофан чіплявся, як за життя, його потягли в атріум. Крижана ванна у водограї дещо змила нечистоти.

Перш ніж хто встиг доторкнутися до судді, на нього накинувся ремісник з руками, пурпурового кольору. Фарбувальник великими пальцями натис на очі Теофана:

— За Петра, фарбувального майстра, якого ти осліпив, катуючи, і випустив божевільним!

Очні яблука судді, схожі на голубині яйця, вискочили з орбіт.

Фарбувальник зло сміявся:

— Ти зробив це вірьовкою, я — пальцями. По-божому, око за око, зуб за зуб!

Уже палали стелі будинку, дим повалив із служб. Одні йшли, нахапавши здобичі, на їхню думку законно взятої в хижака судді, інші гнівно били все, ламали, допомагаючи вогневі нищити.

— Суддю в тюрму! На стіл катувань! /

І знову натовп біг вулицею. Людський смерч мчав, утягуючи в себе нові маси людей і залишаючи тих, що видихлися і втратили сили.

Теофанові не судилося лягти на катівський стіл. Тюрма палала ще яскравіше, ніж будинок судді. Над гігантською жаровнею метався стовп полум'я. Суддю неправедного шпурнули в огонь. Час не стояв, ніч летіла шаленим конем, а справа тільки починалася.

Біля будинку Таціта знову було тихо, тільки заграва близького пожарища нагадувала про недавню пригоду. Наглядач, поклонившись, сказав патрикію:

— Володарю, пішли майже всі раби.

— Добре,— твердо відповів патрикій.— Але ніхто з них не захотів направити на нас натовп, так же? Коли вони повернуться,— якщо повернуться,— всіх добре нагодувати. Не докоряти, забути. А тепер ходімо подивимося на вулиці, чи не потрібна комусь із нещасних наша допомога.

На форумі Костянтина перший імператор-християнин був увіковічений величним монументом. З погляду кафо-лійської церкви Костянтин міг би на правах брата подати руку Петру, охоронцеві раю.

Брехня є смертю, як сказав засновник християнства. Святість Костянтина була одною з брехень, котрими оскверняла себе релігія гноблених, як тільки її верховоди доторкнулися до спокуси світської влади і по-хазяйськи наклали руки на хребет золотого тільця, зневажуваного на відстані, але зблизька такого спокусливо-пишного.

Убивця своїх родичів, хитрий і нещадний, велемовний і сміливий владика поводився стосовно релігії дрібним торгашем, дуже схожим на тих, хто згодом ходив інколи до церкви про всяк випадок,— а раптом "там" щось є, то й чи не запастися й цією благодаттю?

Допускаючи нову релігію, сприяючи їй з витончено-полі-тичних міркувань, цей чоловік з подвійним дном не бажав до кінця зв'язувати собі руки.