Русь первозданна - Сторінка 63

Влада, вводячи нові податі, намагалася одразу утвердити їх жорстокостями. Манассіосу здавалося, що тут не було випадковості. Юстиніан, очевидно, хотів залякати, зламати волю людей, щоб саме тільки збереження життя й тіла, не скаліченого тортурами, сприймалося підданим як благо.

В промовах Єйрінія, який не мав уже зиску від торгівлі жіночим тілом, Зенобія, який оплакував колишні вигоди работоргівлі, і Вассоса Манассіос бачив заздрість до Юстиніана, що виглядала як спідня одежина з-під верхньої. Язичники були, справді, кращі, вони не вдавалися до брехні. Манассіос зважився:

— Співгромадяни! Я назову ім'я того, хто, на мою думку, може достойно замінити Юстиніана на престолі. Це...— і Манассіос затулив рукою власного рота. Кандидат у базилевси був зараз у Палатії. Назвати його — означає вбити.

Манассіос подумав про Іпатія, небожа базилевса Анастасій. Цей несильний, але добрий чоловік і зразковий сім'янин, який славився честю й розумом, на жаль, зараз був покірний Юстиніану.

Розділ сьомий ОПОРИ ІМПЕРІЇ

Господар годує собак, щоб приборкувати неслухняну череду. Для охорони імперії потрібні воїни чужої для підданих крові.

Із стародавніх авторі в

1

Місяць народжувався, помирав. Знову з'являвся вузенький серпик. Світлі ночі змінювалися темними, і знову й знову місяць кидав чорні тіні палаців і храмів на двори й сади Священного Палатія.

Рикіла Павло, комес — начальник слов'янської варти, та Індульф, недавній помічник комеса,— він швидше і краще за інших освоював еллінську мову,— змінювали пости. Візантія захворіла на бунт. Солдатам пояснили, що піддані погано користуються м'якістю Великого Юстиніана, який дбає про народ з батьківською любов'ю: адже власних дітей у базилевса не було!..

Візантійська зима. Снігу нема, ранками іній. Від захоло-лих стін тягне в'їдливою вологою, кам'яні плити студять ноги через м'які підошви чобіт: ніколи і нічия голосна хода не сміє порушувати Священний спокій.

Маленька жінка в хітоні, в які одягаються слуги чи рабині, ящіркою вислизнула з-за повороту коридора. Місця вистачило б і для восьми, що йшли б у ряд, та жінка зачепила Індульфа і гнучкою кішкою скочила до Голуба, який ішов позаду. Маленька, головою по груди солдату, вона на мить припала щокою до позолочених латів. Витягнувши руки вниз і відставивши долоні, наче плавники риби, жінка звивалася на бігу всім тілом, роздражнюючи чоловіків. На тихий Голубів посвист вона обернулася, розкрила обійми, і, приклавши палець до губів, зникла.

Комес, посміхаючись, підморгнув солдатам. Індульф відвернувся. Серця тутешніх жінок сповнені відчайдушної сміливості і темного страху. В перші місяці його палаті йського життя така ж маленька жіночка подружилася з ним. її звали Аматою, що означає—Кохана. Це їй був зобов'язаний Індульф своїм підвищенням, бо вона навчила його ромейської мови.

Рикіла Павло прошептав:

— Уперед, уперед...

У темних місцях світло давали підвішені на стінах мідні світильники у вигляді рогів химерної форми. В них горіла нафта 1

Почувся м'який тупіт, наче ступали коні з обмотаними шкурою копитами. Троє латників, чорнолицих, чорноруких, довгоногих, ішли повільними велетенськими кроками. За ними рухались ще троє таких самих рослих, але білолицих і довгобородих. Налиті силою, надміру обтяжені кам'яними кістьми та залізними м'язами, спафарії, найближчі охоронці Священного тіла, дивилися спідлоба, зирячи, кого б розчавити для захисту Влади.

Слідом за ними плив чоловік середнього зросту в шерстяній хламиді, сніжну білизну якої підкреслювала пурпурова облямівка. Світле завите волосся, розділене по тімені, спадало майже до плечей. Світло-сірі очі дивилися поверх голів, ніби бачили щось недоступне для іншого зору. Роже-

Нафта — нафта з Азербайджану, була відома з глибокої давнини.

вуватої шкіри обличчя не торкнулася звичайна для інших засмага. Базилевс!

Рикіла Павло гнучко опустився на коліна і, не завадивши Володарю імперії, торкнувся губами до пурпурного чобітка. Пролунав поцілунок.

Індульф і Голуб, відступаючись до стіни, випросталися, розставивши ноги в благородній позі воїнів, які твердо оволоділи полем. Юстиніан ледь-ледь повернув до них обличчя і аж ніби на мить спинився.

Насунувся почет. Всі помітили знак найвищої милості-базилевс зволив помітити* своїх найманців. Скоряю чись етикету, який вимагав від підданих багатократного підсилення зробленого володарем, сановники слали солдатам посмішки, так ніби зустрілися з ніжно коханими.

Страшенно кваплячись — не можна відставати від базилевса,— солдатам дарували персні і жовті кружечки, солі-ди чи статери, всьому світу відомі золоті монети ромеїв.

Усім був знайомий викарбуваний лик базилевса і напис, значення якого розуміли теж усі, хоча рідко хто умів читати.

Ніхто і ніде, крім ромеїв, не карбував золотих монет, навіть Хосрой, повелитель персів і суперник ромеїв, не посмів цього робити. Люди всіх Народів звикли до римської монети. За законом Костянтина-імператора, який заснував столицю імперії у Візантії, з фунта золота виготовляли сімдесят два соліди. Базилевс Юстиніан наказав додати міді в сплав і робити вісімдесят чотири монети такої ж ваги й об'єму. Вони так само блищали і так само вабили око, як старі. Лише міняйла, лихварі та збирачі податків розуміли хитру роль міді, схованої в золоті. Гунн і хозарин, нумідієць і єгиптянин, сарацин і перс, франк і кельтібер знали установлений віками рахунок: імперський, ромейський кентинарій золота — це сто фунтів, чи сім тисяч двісті штук жовтих солідів.

Базилевс Юстиніан вигравав вісім солідів чи статерів на фунт. На кожному кентинарії, який базилевс платив найманим солдатам, постачальникам чи яким відкуплявся від войовничих сусідів, державна скарбниця вигравала вісімсот статерів золота, заміненого міддю.

Біля солдатів зупинився запізнілий сановник. Його чорне волосся кучерявилося, губи були яскраво-червоні, рівний лоб високий. Безволосому обличчю, видно, не треба було бритви, в шкірі і в кутиках рота було щось бабське

Простягнувши Індульфу кілька статерів, сановник з особливою вимовою сказав по-слов'янськи: — Тобі. Твоїм друзям.

Євнух-сановник Нарзес, Хранитель Священної Скарбниці, славився між солдатами своєю щедрістю.

Холодний вітер, увірвавшись у Палатій, приніс запах горілого, нагадавши разом із золотим дощем про збунтовану Візантію. Та запах пожежі був одразу витіснений знайомими пахощами. Дорога ще не звільнилась. Знову, наче мідний бивень на носі бойового корабля, похід відкривали спафарії. Та за ними, ніби додатковий захист цінності навіть більшої, ніж сам базилевс, човгав табун євнухів. Однаково гострі погляди з-під поморщених повік, однаково брезкла шкіра облич робила цих особливих ромейських істот рідними братами. Руки євнухів ховали в зборках хламид кинджали не знаної в інших землях форми. Руків'я тримало два клинки, спрямованих у протилежні боки; дві оси, зрощені лобами. В таких кинджалах приладнувався особливий пристрій, за допомогою якого можна було вприснути в ранку отруту єгипетських єхидн-гаспидів, від чого неминуче наставала смерть у великих муках.

У Палати було багато євнухів: вважали, що розум потвори, вільний від пристрастей, надійніше служить господареві, ніж грубий глузд мужчини. Адже і слуги божі, ангели, херувими, серафими, теж істоти особливого роду, а диявол — це всі знають — чоловік.

За євнухами йшли чотири жінки, одна за крок перед одною. Під діадемою базилиси біляве волосся в золотій пудрі лежало важким вінком, як на головах богинь. Феодора дивувала більше, ніж викликала захоплення. її обличчя здавалося вирізьбленим із каменю, щойно загладженого і відшліфованого. Дивовижно довгі вії кидали тінь на щоки. Маленький рот був скоріше дитячим, аніж жіночим. Вона не йшла, а поривалася вперед, витала, наче зіткана з повітря. Ніхто із солдатів не міг зрозуміти, скільки років цій істоті.

Феодора пройшла мимо слов'ян, як проходять повз стіни. Але Індульф зустрівся поглядом з Антоніною, дружиною полководця Велізарія, і йому здалося, що супутниця базилиси ледь помітно усміхнулася. І Антоніна, і дві інші повірниці Феодори — Хрісомалло та Індаро — всі три красуні нагадували свою повелительку такою ж до ніяковості дивною свіжістю, юністю облич і сліпучим кольором шкіри. На підборідді Індаро був шрам. Казали, що вона на собі випробовувала втирання і хтось отруєним мастилом вчинив замах на красу і життя Феодори.

У звичний час, звичною процесією володарі імперії пройшли на вранішнє богослужіння. Та за собою вони залишили незвичне безлюддя. Мармурову підлогу останньої перед виходом з палацу зали оскверняли сліди від вогнищ. З попелу стирчали уламки обгорілих ослонів, табуретів, крісел. У кутках, під закуреною стелею, розплив-лися нечистоти. Валялися купи обгризених кісток, пруття хлібних кошиків і два трупи прислужників-рабів, які не догодили гостям. Вигляд частини палацу, природні ший для покинутого постою загарбницького війська, засвідчував нахабну розперезаність готських та герульських найманців. Учора їх привезли морем у Палаті й і вони тут ночували.

Кілька сходин вели з палацу до військового двору. З-за високого муру долинав гамір далекого натовпу. Десь чітко і часто били в бронзову дошку, з тих, що висять у дзвіницях біля християнських храмів. Удари обірвалися, стало більше чути гомін натовпу.

Готи й герули грілися на зимовому,, але теплому сонці Візантії. Високі світловолосі готи були, як на підбір, людьми зрілого віку. Народжені на землі імперії, давно втративши відчуття своєї племінної окремішності, вони спілкувалися і між собою військовим жаргоном із суміші еллінських і латинських слів. Довгорічна звичка не розлучатися зробила їх схожими один на одного. Важкотелесі ремісники війни, терпеливі і по-своєму старанні, вони, природно, відсіяли зі свого середовища слабких тілом і серцем. їхній обладунок і зброю, складену в зразковому порядку, в цілковитій готовності до бою, охороняли товариші, бо поряд були герули. А герули, не розстаючись з обладунком з товстої шкури під залізною лускою, не знаходили собі місця, як щури, що попадали в порожню цистерну.

Перекази про спільного предка не гасили ворожнечі між нащадками, навіть ЯКІІІО предок — рідний батько; приклад тому — Каїн і Авель Між готами й герулами стояли давні рахунки.