Русь первозданна - Сторінка 69

Та все ж це була справжня зброя — для беззбройних. її нашвидкоруч лагодили, в дірки щитів, проїдені черв'яками, протягували вірьовки, ковалі підправляли і підбивали що було можливо.

Часу було обмаль.

Бажаючих іти в бій виявилося далеко більше, ніж зброї. Та на роздачу не встигли майже всі, хто вважався окрасою і гордістю змагань, хто був прапором у суперництві партій іподрому. Поховалися знамениті атлети, борці, гімнасти, міми, чудові в ролях героїв. Та й довговолосі сміливці в хітонах з роздутими рукавами, гроза нічних вулиць, теж не дуже поповнили ряди самочинних демотів.

Октогон — восьмикутник (гр.)

Старшини прасинів і венетів, які сяк-так змирилися між собою, по суті, ніякої влади не мали і квапилися, можливо, занадто, швидше пустити в дію озброєння, яке ніби впало з неба Минулої ночі зброю вдалося вивезти з іподрому, і старшини послали кількох добровольців прокричати заклик. Рано-вранці на майдані Бика, де відбувався розподіл зброї, спалахувало немало сварок. Похмурість, озлобленість візантійців завжди дивували новачків, поки Другий Рим не перемелював і їх повсюдним життям без завтрашнього дня, загальним суперництвом за один шмат — на чотирьох.

Колишні легіонери раніше за всіх встигли вчепитися в зброю. З'юрмившись біля саморобних значків, піднятих найкмітливішими, вони впізнавали один одного за притаманними війську словечками, за непідробними прийомами, з якими чоловік брався за щит, за меч. Старі легіонери зневажливо відігнали від себе всіх, хто тягнувся до них: ремісників, торговців, рабів, що забрали собі в голову, ніби вони вже вільні. Когось побили, відібравши придатний для справи меч.

Багато що було помилкою, керувати виявилось нікому. Безсилі старшини металися між відчаєм і надією.

В натовпі вигукували імена випадкових людей, ніби спроможних бути суперниками Юстиніану. їх одразу ж забували. Містом перепурхували чутки про війська, викликані Юстиніаном. Хтось прибув з Гераклеї Європейської, де бачив на власні очі чотири десятки трирем і зграї галер, поданих для федератів-варварів. Посилаючись на нібито всім відомого хліботорговця Миколу, казали, що не в Європейській, а в Пафлагонійській Гераклеї ісаври чекають, аби тільки стихли хвилі на Понті. В Нікеї і Нікоме-дії Віфінійських вантажилися галати і вірмени. Кінноту федератів-гуннів бачили між Філіппополем та Юстиніа-нополем.

Багато хто не сумнівався, що Палатій мусить поширювати чутки, використовуючи всіх шпигунів, споглядатаїв. І все ж Другий Рим відчув себе оточеним. Ворота в міському мурі з боку суші закидали чим лише можна. В портах ламали причали, щоб ускладнити висадку. Здавалося, зашморг уже накинуто, і, як завжди, поквапність була єдиним порятунком від страху. Відступати нікуди: немає щілиночки, щоб заховатися від переможного Юстиніана — якщо він переможе.

Повсюди тривали розправи над тими, на кого вказували як на шпигуна, на службовця префектури, на збирача податків. Неважко було зводити й особисті рахунки, користуючись загальною ненавистю до таємних опор Палатія. Та кілька сотень розтерзаних юд не могли вичерпати тисячні ряди шпигунів.

Демарх общини-цеху ковалів Аровеліан і демарх ткачів Менос зголосилися вести демотів. Третім просили бути Таціта. Почуття честі й обов'язку не дозволило патрикію відмовитися. Всього набралося до півтори тисячі мечів. Старшини венетів Єйріній і Зенобій поставили вимогу, щоб із прихильників голубого кольору створили окремий легіон. На їхній гнів, демоти встигли перемішатися, люди не забажали зважати на колір. Потім Аровеліан посварився з Меносом через колишніх легіонерів, і вирішено було ділити командування загонами за жеребком. Та легіонери заявили, що підуть тільки з Тацітом. Візантійський плебс знав скромного патрикія.

Тільки-но випадкові стратеги встигли призначити центуріонів та відібрати собі іпаспистів для управління й охорони, як пішла чутка про вилазку палатійців на майдані Августеї. Міські стратеги встигли сяк-так зайняти Окто-гон, а в усьому іншому поклалися на гнів плебсу і милість Всевишнього.

У церквах священики молилися за мир: нехай відведе бог від міста десницю, що явно карає за гріхи, за блудне розпутство, за корисливість і немилосердя, за заздрість бідних і за жадібність багатих, за пишну бундючність і за приниження образу божого в образі людському, за хабарництво і за хабародавство, за злобу і лукаву брехню, за блюзнірське обожнення і за непокірність владодержцям, за безжальність і за гордість мислі...

Погас Голос Софії Премудрості. Звістка про загибель святої базиліки вогненним вітром обпалила серця кафолі-ків. Настоятелі храмів Михаїла Архангела, Богоматері Халкопрачійської і Богоматері Влахернської насмілилися без благословення патріарха проголосити анафему. Імен не називали, але тричі прокляли, тричі відлучили винних, які відомі богу.

На вулицях і майданах безпарафійні священики, приховані схизматики і монофізисти, несторіани, яковити, мані-хеї та інші проголошували анафему Юстиніану і закликали віруючих скинути базилевса-демона.

4

Побоюючись засади, солдати йшли лівим боком Меси, повз ще обкурюваний димами хаос, в який пожежі перетворили південні квартали. Двори, вулиці, провулки були непрохідні. Справа готські найманці охоронялися від Окто-гону ланцюжком дозорців. Найдосвідченіші воїни, природно відібрані в багатьох боях імперії, вони були чудовим зразком бойової сили імперії, кість в якій становлять варвари.

Демарх-ткач Менос сховав свою "когорту", як уже називали себе демоти, так глибоко в Октогоні, що сам не помітив просування готів Месою. Начальникові другої когорти Аровеліану пощастило ще менше. Зазирнувши за стіну пишного палацу фамілії Лавініїв, дозорці помітили демотів. Засідка зірвалася. Аровеліан подав сигнал нападу. П'ятсот новачків, вважаючи, що досить надіти каску і взяти меч, щоб здобути перемогу, завзято вдарили на готів. Без виучки, без строю демоти кинулися вперед купою, заважаючи один одному. Найманці розступилися і пропустили їх, а потім узяли в кільце посеред широкої Меси. Від цілковитого винищення загін Аровеліана порятували демоти Меноса, які випадково зуміли організувати несподівану вилазку.

Коли Мунд з'явився на місці сутички, то вцілілі демоти втікали до майдану Костянтина, а готи розумно стрималися від переслідування. Вулиця була закидана тілами демотів, та віддали данину мечу й готи, які різко виділялися темним кольором лат та одягу.

Кілька десятків солдатів енергійно чистили поле бою. Вдаром у горло вони виявляли милість чужим пораненим, а своїх відносили вбік, щоб потім потурбуватися про живих і поховати мертвих. Усе, що здавалось цінним, вони зривали з тіл демотів і скидали в купи.

Мунду треба було вирішувати. Він міг розмірковувати спокійно. Недосвідчений противник не вмів запропонувати бою, чекаючи, поки на Нього нападуть. Звідси добре проглядався весь майдан Костянтина. Там Мунд бачив море людей. Майдан хотів влитися в Месу і — не зважувався. Мунду здавалося, що колос Костянтина поволі відпливав на схід, відштовхуваний міріадами ніг многолюддя.

Полководець, що провів більшу частину свого життя в провінціях, багато разів бував і в столиці. Та ніколи він досі не почував себе на краю вузького півострова, оточеного морем. Мунд не любив рідку стихію за ненадійність, за сповнену сил безодню під ногами, боротися з якою понад мужність і сили людини. В юності Мунд тонув, його витяг-ли напівмертвим. Дати себе тут розбити — означає бути скинутим у море. Ні, не можна йти на майдан Костянтина! А де ж син? Маврікіос, левеня! Він такий схожий на померлу матір-гречанку. Ніяка перемога не варта втрати сина.

Хвилина слабості минула. Просто — не рухатися Месою, залишивши в тилу Октогон. Спокій. Нічого підставляти сина під дрюки охлосу. Та чому герули стовбичать, як зграя безтурботних ворон, на руїнах лазень Зевксиппа!

Дрібними кроками комес герулів підходив до Мунда.

— Мої невдоволені і — в пекло всіх святих, клянуся хвостом сатани! — пояснив Філемут.

Мунд звик не помічати потворства герула, але зараз був вражений виразом жорстокості. Якось у хащах Паноннії кінні загонщики виполохували з дубового лісу диких свиней. Мунд чекав на пні зламаного бурею дерева. Горбатий кабан підійшов впритул, та, чуючи неладне, натужно підвів голову. Глибокі ніздрі здавалися чорними дірами. Людина і звір зустрілися поглядами. Мунд запам'ятав лють, що повільно розгорялася червоними вогнями всередині блідих очей.

— Ти зумів підставити герулів під гарячі колотуші, а шматок рвонув собі. Ти зумів!—Двадцятисемирічний герул-патрикій Філемут виставив ліве плече, як хлопчисько перед бійкою.— Ти віддаси десять кентинаріїв чистого. Чесна гра!

— Звідки? — заперечив Мунд.

— Ти ненаситний! Одна рака важить шість кентинаріїв. І всередині Софії ти взяв тридцять, ні, п'ятдесят кентинаріїв. Тобі шкода віддати жебракам герулам п'яту частину?

— Ти перебільшуєш, патрикію, і не враховуєш цих,— Мунд показав на вбитих і поранених солдатів.

— Тим більше для розподілу,— вдався Філемут до звичайного доказу.— Рахуй інакше. Скільки лягло моїх, коли ти обпатрував Софію? І хто тобі очистив місце? Що ти робитимеш без герулів? Ми стомилися. Ми знемагаємо від спраги. Ми голодні. Ми будемо відпочивати.

— Ти отримаєш десять кентинаріїв,— згодився Мунд. Герул відвів погляд і в наступну мить сказав:

— Якщо тобі потрібна порада, ось вона. Це,— Філемут показав на Октогон,— міріади нір, ходів, переходів. Вузько, наче в колодязі. Стрільця прохромлять раніше, ніж він накладе на тятиву другу стрілу. Ти ж бачив там засідки. — То що ж ти пропонуєш?

Обидва розуміли — суть дня не в обіцяному за бажанням базилевса поході до майдану Тавра. Треба зламати кістяк бунту. Долю і в полі, і на стіні фортеці вирішують кращі мужністю ряди. Коли їх знищують, усе падає ніби само...

Легкими зграйками, наслідуючи кінний стрій, герули бігли до майдану Костянтина. Віддаючи належне солдатам, Мунд все ж зневажав герулів як низьку расу. Зовсім недавно вони блукали десь біля Істра-Дунаю, задобрювали людськими пожертвами і старих своїх богів, і нового бога в представленні трьох іпостасей Християнської трійці. Своїх хворих і старих немічних вони добивали. їхні дружини, за звичаєм та щоб уникнути оганьблення, самі вішалися на могилах чоловіків.