Русь первозданна - Сторінка 80

Знову згадалися вірші стародавнього поета:

...нещадні сплять у сагайдаках стріли: страшний і злий в них звичай...

Проминулі дні вже стали спогадами про недовгочасне щастя. Малх полічив рисочки на руків'ї меча. Навіщо згадувати, як довго жила радість вдоволення, якої вже нема. Пора лічити інші дні.

Зник серп молодого місяця, згасав захід. Роз'ярілий кінець осі, на якій підвішений кришталевий ківш Великого Воза, вів ромея на північ. Стомившись, він безпечно заснув просто на траві. Страх перед людиною лікує від страху перед звіром.

Із світанком Малх спустився до річки. На вранішню трапезу йому вистачило залишків тетерука — він умів вдо-вольнятися крихтами. Тут же на березі йому вдалося застрелити довірливого оленя-антилопу.

Річка міліла, в найглибшому місці води було тільки по груди.

В чистій воді виднілося дно. Малх глиною і піском вимив одяг і тіло.

Опорядившись, наскільки це було можливо, Малх рушив далі. Степ був порізаний струмками, річечками. Безіменна для Малха річка, долиною якої він ішов, повернула на захід, і довелося з нею розстатись.

Колишній воїн і колишній актор, тепер він намагався знову стати воїном, гра важила життя, тут належало не лицедіяти, а бути.

Невдовзі по полудню йому довелося завчасно сховатися. Здивований, він розглядав вершника з трьома кіньми. Такий самий, як у вчорашнього, щит на спині, така сама низька шапка. І легкість кентавра. Навіть коні здавалися такими самими. Малху ввижалося: приречений на вічний рух, вершник описує кола, як сонце. Видіння промчало і зникло. Малх чекав — вершник знову змінить коня, як учора.

На мить до Малха повернулося відчуття примарності світу. Він спостерігав, завмерши; перед ним кружляли образи.

Вершник давно розтав, коли Малху вдалося прогнати ману. Треба квапитися, гінці розбуджували тривогу, здавалося, що там, на півдні, рухаються орди, викидаючи провісників, як вулкан — каміння.

Вечір застав Малха у вибалку рівчака, живильний потік згасив спрагу. Свіжа, справді солодка вода... Заграва освітлювала на заході високі пні у вінках молодих пагонів. Північ чорніла лісами. Очевидно, вже близько річка Рось.

У траві щось біліло. Малх штовхнув ногою, череп легко відкотився, залишивши в траві бліду впадину. Ось і гомілкова кістка, схожа на коротку ломаку з набалдашником. Малх підняв череп — тім'я було розколоте.

Старі землі Середземномор'я були всіяні людськими останками. На пустирищах Рима людський череп був за іграшку хлопченятам* Кістки в пустелі промовистіше за вказівники на кам'яних дорогах імперії говорили Малху, що він іде второваним шляхом.

Він обережно поклав череп на місце, звідки ненароком зрушив його, і вимив руки в рівчаку.

На людях думка про неминуче ховається під маскою безпечності. Малху ні перед ким було ховатися. Не знайшлося і слів молитви.

Він ішов на північ до крайнього знесилення. Перед сном він жував сире м'ясо, витрачаючи останні крупинки солі, не заглядаючи в завтрашній день. Йому здавалося, що на півночі видно вогонь. Багаття на горбі, смолоскип, може, зірка. Він міг переконати себе на вибір. Звісно, не зірка... Малх не втомився, він встиг полюбити самотність і міг нескінченно мандрувати в пустелі. Та навіть пустелі мають край.

З

Дніпро мілів, відступаючи. Оголювалися змазані намулом глянцювато-лискучі низини і швидко сіріли під дрібною сіткою тріщин.

На вивільнених стовбурах, на пригнутих гілках висіло жирне болото; за його слідами можна було встановити найвищий рівень розливу і його вчорашню межу.

Утверджувалися ще вчора затоплені ліси. Співуча пташня розцяцьковувала гострими зірочками м'який, ще голий від трав грунт; червоні кулики дірявили довгими дзьобами маслянисту землю; черв'як залишав свій слід наривчиками землі, які, пропущені через кільчасте тіло, швидко затверд і вали.

Страждала риба, нещадно відрізана від вільної води гребенями мілин і перешийків, що несподівано попіднімалися на її шляху. Старі сліпі русла і захоплені було паводком озера й болота заплавних низин кишіли лящами, сазанами, стерляддю. То тут, то там, мов живі колоди, ворушилися приречені на загибель білуги й осетри. Білохвостий орел мчав, ледве не орючи воду гостряками кігтів, і важко злітав у небо, несучи вгору завмерлу дурну рибу.

Від Рось-ріки і до Теплого моря, в степах і в лісостепі вільні коні-тарпани, вихуднувши на старій траві, не по днях, а по годинах оживали на новій. На вигляд ще виснажені, в клаптях зимової шерсті, з-під якої латками з'являлася лискуча літня, тарпани були збуджені й бадьорі. Жеребець кликав подругу хвилюючим голосом любові і всім тілом уловлював далекий відгук. Захищаючи тільки своє право продовжувати рід, він буде на смерть битися із суперником. Перемігши, перепочине, поклавши зранену голову на шию найулюбленішої з усього гарему. Не раз, не два доведеться старим жеребцям вступати в поєдинки — поблизу ходять табуни молодих холостяків.

Тури, неквапливі, наче загони латної піхоти, важко переходили пасовиськами. То тут, то там над рядами рогатих голів і горбатих спин злітала туша самця; рев, від якого мимоволі здригалося все живе, розлунював на верстви.

Всі ковбані, всі зарості водяних бур'янів на озерах і болотах були начинені згустками великих, як вишневі плоди, прозорих кульок жаб'ячої ікри. З них уже лізли тонкі пуголовки, а любовний галас дорослих ропух-холодя-нок зливався в безперервно-гулке виття, з тріскучим лям-котом і стогоном.

Відходячи, Дніпро тяг за собою річки і ріки. В гирлі Росі вже не було застояного сміття. Поверхня води очистилася. Дніпро спивав розливні води. Над огромом правобережної заплави виглянули порослі лісом горби островів, а дерева, підтоплені в низовинах, уже зримо виходили на сушу.

На човнах росичі щосили працювали веслами. Відходить, відходить — зовсім затулився мисом Торжок-острів. Але за розливом ще видніє сам Дніпро нижче острівного охвістя. Ще гребуть, ще поворот — і наче ворота зачинилися перед зором Ратибора. Праворуч — берег, ліворуч — берег, попереду і позаду теж суха земля. Човни тягнуться ключем, а широкий світ повужчав, безмежжя зникло. Ніби із степу пішов чоловік у ліс і замкнувся в межах галявин, близьких узлісь.

Від того іншого світу Ратибору, щоб не забув, залишився ніж, яких немає в росичів. І бронзова фігурка чужого бога. Бога, якого, як і тих, що їх згадав на прощання Малх-ро-мей, можливо, ніколи насправді й не було ні на землі, ні на небесній тверді.

Не скоро вгамують в собі молоді, вперше спробувавши нового, те, чого набрали розум і душа. Знали вони свій

рідний шмат лісів та полян і висоту до небесної тверді, теж своєї. Дотикнувшигь до простору, вони відчули нескінченність земного безмежжя. Нині світ розкинувся повсюди по землі, на всі чотири сторони. Самі тверді небес за роською гранню інші. Молодість — так було, так буде! — прагла руху, до нового, хоч би що воно несло. Багато хто був готовий покинути рід і дім, забути буденну працю й клопоти і метнутися далеко, не озираючись і не замислюючись — до невідомого, до неможливого, як казав молодий прус І ндульф-Лютобор.

Нагадували сусідам по човну: "А пам'ятаєш?.."

Не було сміху, пісень. Стерничі квапили гребців, допомагаючи їм розміреним погукуванням: "Удар, раз, удар, раз..."

Рось-ріка звивиста. Кожен поворот закривав ще одні двері до таїн широкого світу.

Старші віддавались не мріям, а справі. На свіжих паличках з обчищеною корою вони зарубками помічали вагу і кількість товарів, людей у родах; лічили, /перекладали, лічили знову. Порозмічавши все добро і всі голови, розклавши всі палички за своїм порядком, старші бралися за рівні дощечки, за тонку бересту, за виміняний у греків папірус. Писальними паличками із свинцю старші записували, креслячи буковки, назви товарів, імена господарів, кількість куплених речей і людей у сім'ях. Треба розділити справедливо. Зібравшись у князь-старшини, усі родовичі вислухають своїх довірників, переглянуть товари і вирішать остаточно, кому і скільки дати потрібного, не покривдивши, за роською правдою. І що залишити на потім.

Човни кожного роду причалювали до берега в місцях, де зручніше і ближче доставляти товари до свого граду. Декотрі в'їжджали в ручаї і затягували човни вгору по мілкій воді руками, поки було можна, ближче до втоптаних людьми й кіньми доріжок.

Знайомі стежини пролягали від поляни до поляни, краями заростів, узліссями, обминаючи горби та байраки, затверділими берегами боліт і навпростець через мочари за віхами кущів, які зміцнили драговину захованим у глибині помостом міцного коріння.

Табуни ще не встигли ввійти в силу після зимової нестачі кормів, а кращі коні в кожному роді натомились на щойно завершеній оранці. Росичі, що поверталися з Торжка-острова, в'ючили на коней легкий товар, а тяжку сіль носили на власних спинах. З останньою ношею, тримаючи

13 В. Іванов

385

за гузирі цупкий мішок солі, Ратибор ішов від берега через ліс, кущі, знову через ліс. В засіці на найкоротшій дорозі проробили хід, тимчасово розтягнувши дерево. Зо дві верстви з гаком стежка вела Ратибора ріллею, межами вівсяних, полб'яних, пшеничних нив. Міцні сходи вже знялися рівною щіткою. Збережене насіння встигло пробити розрихлену землю, поля залилися ніжною барвою, наче перші березові листочки. В зелені стовпцями стирчали маленькі здаля чоловічки — діти були зайняті корисною справою, стерегли дорогий хліб від пернатих і чотириногих нальотників.

Закритий бурим тином, град розмістився посеред рівнини полів, як острів, чужий у квітучому буянні весни. Наблизившись, Ратибор помітив нове пакілля в тину. Рів заповнювався з рівчака, який протікав через поля. Рівчак відвели, і кілька підлітків заступами розчищали заросле дно, підправляли береги. Не забувалися передбачення воєводи Всеслава.

Замість старого містка через рів був перекинутий новий, з тонких соснових балок. Коня такий перехід витримає, а по тривозі легкий місток можна затягти всередину.

Князь-старшина Біляй зустрічав товари на своєму подвір'ї. Опустивши дорогий мішок на дощану долівку комори, Ратибор низько вклонився старшому. Князь знехотя відповів молодому слобожанинові. Він не забув і не забуде Ратибору нечуваний непослух. Розумом, а не серцем захищав Біляй слободу від нападків Велемудра.