Русь первозданна - Сторінка 79

- Валентин Іванов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Чуда немає, є людина.

Під тягарем заслання Малх ледве не забув стежину пізнання. Тут немає донощиків. В самотності скіфських пущ не було місця для Зла. Малха підстерігали небезпеки, які не принижували волю, не вимагали смирення. Вкус змії, ікло вепра, зуби вовків, ріг тура вбивають того, хто виявився слабшим, не спритнішим. Малх не втішав себе, він знав, що несподіване падіння в яму чи з дерева уб'є його голодом раніше, ніж зростеться зламана кістка. Нехай. Пустеля вбиває без гніву і вічних страждань, у ній немає Зла. Ромей мріяв про людей, покірних тільки необхідності під батьківською опікою патріархів, як у золотому віці.

Сонячний промінь, торкнувшись Малха, сповістив про кінець непогоді. Опам'ятавшись, Малх помітив, що дерева встигли обсохнути і небо суціль заголубіло над вершинами лісу.

В улоговинах, у чашках із торішнього листя стояла кришталево-прозора вода. Малх ставав на коліна, ловив у дзеркальці обросле обличчя дикуна і гасив образ устами.

Він був озутий у шматки шкури, майстерно витятої, прикрашеної висічкою. Ремінці, зав'язані довкола гомілки, робили одним цілим з ногою його сандалії. Росичі носили таке саме взуття, називаючи його калигами. Малх думав, що, як чашу, ніж, сокиру, і цей предмет ужитку люди одного народу не запозичували в інших. Необхідні речі напрошувалися самі, мистецтво прикрашало їх, не змінюючи.

Хода в сандаліях беззвучна, та ромей зумисне шумів, наступаючи на сучки, ламаючи гілля.

За шкурами та хутрами, предметами торгу, Карикінтія знала всіх звірів придніпровських лісів. Тут не було тигрів, леопардів, пантер, як в Азії, не водилися, як в Африці, леви, слони, носороги.

З сонцем ліс ожив, вищебетували співучі пташки, гулко вистукували дятли, сірі дрозди підпускали до себе впритул. Малх не бажав би дуже близько зійтися з бурим ведмедем чи вепром-сікачем. Він знав, що ці сильні звірі втікають від шуму.

Між деревами стояла вода. Високі пні, гострі, як кілля, підказали, що чоловік підійшов до міста бобрів. Незвичайні звірі-будівники зуміли десь влаштувати загату. Прозора межа дивного озера стала путівником. Досі Малх бачив тільки темно-руді шкури мудрих звірів, йому не вдавалося вдовольнити бажання побачити бобра на волі. Про розум цих звірів відомі чудові сказання.

Затоплений ліс здавався нескінченним. Скільки ж бобрів тут жилої Малху не вдалося побачити жодного. Врешті він дістався до верхів'я струмка. Стала помітною течія.

Лісові сутінки настають раніше, ніж степові. Волога земля не приваблює стомленого чоловіка, постелити б щось. Малх утік у тому ж одязі, в якому сидів на човні: довгі штани, схожі на варварські, сорочка-туніка, теж довга, з рукавами по лікті. Він виліз на осокір і вмостився в розсосі гілляк, товщих за його тіло.

Лічачи подряпини на руків'ї меча, Малх не міг згадати, чи помітив він вчорашній день і позавчорашній — вечір грози. Дивно, він не був певен і щодо раніших днів. Ні, він був точний... Чи точний? Пуща розпорошила увагу, спрямувала думку на головне. Що в рахунку днів! Днем більше, трьома днями менше — що таке час для вільної людини?

Малх прив'язався до дерева ременем. Він зумів бути ситим, не втративши ще жодної стріли.

Вранці від залишку козячого м'яса тхнуло тліном, і Малх відмовився від їжі. Полювання на звіра вимагало терплячого висиджування в засідці. Малх вирішив краще перебитися надголодь. Він знав голод тюрми, там людина опускається до принизливої мрії про шкоринку хліба і миску бобів. На вулицях міста голодні розчавлені торжеством ситих. У пущі Малх залежав сам від себе, а не від чужої волі.

Він думав, що йде на північний захід. Багато разів, оманливо рідіючи, ліс провіщав відкритий простір. Малх брів спадистими лісовими горбами. Просвітами виявлялися впадини з мокрим дном, галяви, непрохідні через повалений ліс. Зловісні місця. Ніби чума розправилася з деревом чи зловтішався ураган.

Траплялися рівчаки, і в лісі ставало сухіше; в'язи, тополі й липи змінювалися дубами. Знову й знову за частоколом стовбурів проблимувало синє небо.

Чоловік вийшов на узлісся і зупинився, зачарований зміною. Тут трава піднімалася вже до колін. Крок—і з шумом злітає зграя темних птахів. Малх стежив за натужними змахами вигнутих крил, що чергувалися з короткими паузами вільного льоту. Степовий тетерук! Птахи впали в траву поблизу. Налаштувавши лука, Малх підкрався кроків на двадцять. Оперений шматок дерева із залізним жалом і птах зустрілися в повітрі. Пролетівши до узлісся, зграя знову сіла поблизу. Напевно, ці тетеруки ніколи не бачили людини. Підібравши першу здобич, Малх вдало взяв і другу. Він забув накинути рукавичку на ліву руку, тятива, хоч і натягнута напівсили, протяла шкіру. Байдуже!.. Зате в скіфській пущі буде голодний лише той, хто забажає постити.

Але ж де він? Зелені мітлиці тирси підказали відповідь. Тирса ніколи не росте на замкнутих лісом галявах.

Малх побачив пагорби, що нагадували могильні насипи. Очевидно, уже повернуло за полудень. Схід, звідки прийшов Малх, закривався лісом аж до небесної бані. За кілька десятків стадій виднілася смужка води, облямована яскравою зеленню очерету. Далі степ піднімався до неба. Воля, простір!

2

Убогий, знайшовши скарб, лякливо озирається після буйства перших радощів. Полохливість змінила радість Малха. Тут ні до чого було б притулитися спиною. Зімкнуті загороди лісу, як тисячі кімнат у лабіринтах стовбурових стін, встигли посіяти недовіру в блукача до надто прозорих просторів.

Що там? Малх упав, щоб якнайшвидше сховатися. Вдивившись, він заспокоївся. Не людина — безневинний камінь стомлено поринув у задуму на ближньому могильнику. Від карикінтійців Малхові доводилося чути про такі витвори, що розважають мандрівника в одноманітті степів. Грубі статуї, схожі на кам'яні стовпи, уже стояли в степу, коли перший корабель з Мілета знайшов північний берег Євксінського Понту.

Все говорило Малху про те, що він на степовій дорозі, про яку чув на роському острові. Та все ж Малх не знав, де він знаходиться. Він згадав — слов'яни чекають можливих нападів кочівників. Якщо кінні орди вже рушили, їхні хвилі можуть прокотитися й тут. Йому захотілося якнайшвидше дістатися до Рось-річки.

Тепер, втративши спокій, втікач інакше відчував мовчання степу. Весняні голоси стихли, птахи вигодовували пташенят, звірі — звірят. Кожен ховався. Цей світ, такий спокійний, насправді сповнений пасток. Убиваючи, кожен може стати сам харчем.

Над оманливо-радісним степом висіли яструби; раби невідступного голоду, вони підстерігали жертву в зрадливому коливанні стебел. Висота належала орлам, які, наче бази-левси, не погребують вихопити чужу здобич. Скрізь чатували пащі й кігті.

Але кожен був готовий пожертвувати собою в ім'я рятун-ку племені. Вовчиця, орлиця так само хоробро битимуться із сильнішими, як качка-чирочка чи сіра перепілка, виснажена жадібним і немічним безсиллям виводка.

Випукла спина степу здалася Малху схожою на шкуру велетенського звіра. Ніколи не тривожене плугом коріння трав сплелося щільніше, ніж шкура. Пругка трава цього літа була схожа на молоду шерсть. Розпарившись на сонці, сонне чудовисько гаряче дихало полином і м'ятою.

Придивляючись, Малх зрозумів, що лінія горбів, які здавались йому хребтами гігантів, тяглася з півдня. Недалеко виднілася річка. Він спустився на всипану рінню мілину. Від степу його закривала смуга прибережних дерев. Повернулося відчуття свободи й безпеки. Малх випотрошив тетеруків-коловодників і, як була дичина в пір'ї, обліпив тушки глиною. На вогні м'ясо ді'йде в своєму соку.

Поївши, він пішов на північ берегом. Долина річки відкривалася в потрібному йому напрямі. Боязнь відкритого простору спадала, кручі, що місцями стискали русло, стомлювали. Піднявшись у степ, Малх здався собі човником на рівних хвилях мертвого збриженого плеса. Сонце світило в ліву щоку — день наближався до вечора. "Чи є назва в цієї річки?" — думав Малх.

Його порятувала випадковість: він озирнувся саме тієї миті, коли три живі грудочки викотилися позад нього на круглий гребінь степової хвилі.

Сховавшись, Малх нічого більше не міг побачити, крім головок квітів — лише в пам'яті не зникали постаті трьох вершників. Його захопили, можливо, за тисячу кроків від річки. Дерева й очерет були спокусливо близько. Та безглуздо рятуватись від кінних, втікання губило й губитиме піших. Малх приготував лук.

Вітер дув з півдня, гнані ним вершники наближалися.

Вершники? Ні! Тільки одна кінська спина з трьох несла вершника.

Коні йшли широким галопом. Малх згадав: коні варварів навчені або йти ступою, або скакати — рись не годиться в трав'янистих Степах.

Ромей бачив: дорога вершника пролягає боком. Якщо когось і переслідують, то не його. Переставши бути дичиною, він відчув у собі мисливця. Мати б коня...

Ні, далеко. Малх не зумів би точно пустити стрілу на дві сотні кроків. Ромей утішив себе,— збивши людину, він міг і не зловити й жодного з трьох коней. Він часто чув, що варварські коні визнають лише господаря.

Малх, причаївшись, проводжав вершника поглядом. Раптом той зупинився, зіскочив на землю. Тепер Малхові довелося б звестись у високій траві, щоб побачити, що діється. А! Він погано заховався, і його помітили.

Щойно він сам хотів напасти і, не хвилюючись, готувався. Тепер нападуть на нього. Швидка уяв^ намалювала картину: має бути поєдинок, звичний у степу. Переможець нічого не знав і нічого не дізнається про переможеного.

Такі змагання розпочинаються без видимої причини, без гніву. Запізніла злість затьмарить останній погляд переможеного. Переможець, переживши пристрасті гри, зловтішно доб'є пригорнутого смертю, втішаючись найбільшою владою одної людини над іншою — безкарним убивством. Безпека світу така ж нетривка, як тканина губки. І все ж губка утримує воду, а світ життя.

Що ж робити? Малх хотів відповзти, змінити місце. Але кочівник знову показався над головами трав. Він знову в сідлі!

Геть, він скаче геть! Чувся частий, даленіючий тупіт. Людина здавалася одним цілим з конем — явлення живого кентавра. І круглий щит на спині і тонкий спис біля правого стремена були частиною моноліту.

"Куди ж він спішить?" — запитував себе Малх. Загадка степу була і розкриттям, у Малха зникло оманливе видіння безлюдної пустелі свободи.