Русь первозданна - Сторінка 83

Розпочата справа за-вмре в першому ж паростку.

Швидкі на руку радили викинути зайве із слободи: нездалий кінь псує табун, а в запряжці з сильним він не тягне ні плуга, ні воза.

Тіні скель захопили освітлене місце, сховалася від місяця і голова Перуна з погаслими очима. Темрява покрила побратимів.

Вирішили послати в степ далекий дозор на відстань кількох днів.

— Пройти дозорцям униз степовою дорогою. Ще на далеких підходах помітять степових, устигнуть нас сповістити,— сказав Всеслав.

— А не стрінуть,— додав Колот,— то ми подумаємо, коли повернуться.

Знак Перуна, що заріс під пахвою лівої руки,— малий значок. Його так само важко знайти, як думку в чужій голові, як здогадатися, який відгук знаходить у душі слово, закинуте ніби навмання.

А літо накотилося повносило, а трави вже піднялися до коліна. Лісові бджоли роїлися повторно. Птахи позмовкали в гніздах.

На розораних полянах росичі вдосталь натрудили крижі на прополці; на межах і сохнуть, і пріють чорно-руді купи вирваних з корінням злих бур'янів. Хліб, притоптаний полільниками, піднявся, і не знайти, де ступали ноги господарів.

У лісі відцвітали конвалії, на голому стебельці зав'язався плодик. Тільки своїм духмяним запахом радує конвалія, освіжає і старе серце, за що прозвана молодилом. Ягід її не бере ні людина, ні звірина. Солодка суниця на місці жовтого сердечка скромної квіточки наростила біленькі бубочки, дав зав'язь на узліссі вишняк, подавали надії на рясний урожай яблуні, грушки. Черемха, обсипавшись снігом, теж не скривдить росича ягодою. Коні й худобина нагуляли тіло, ніби й не було зимової голодовки. Стомлені жінки, набивши масла, наробивши сирів, пускають телят на підмогу, щоб не присушити коров'яче вим'я. Жити б та жити — якби не було поряд Степу.

Прикладом і переконанням гнули ілвичі в, розпалював воєвода Всеслав і в прийшлих хлопців молоде завзяття бути не гіршим з луком, з мечем, в метанні списа, на коні. Норовисті слобідські коні; не один ілвич, скинутий на землю чи винесений неприборканим скакуном, сам брався за нудну справу — навстоячки тиснув коліньми важкий камінь.

В'язку прутів не зламає й силач, а по одному — зламає і дитина. Подолати верству — тисячу п'ятсот разів ступнути. Простим воїнським кроком за годину проходять п'ять верстов, швидким — шість, найшвидшим — сім.

Всеслав шикував своїх слобожан і нових ілвицьких у три тісні ряди. Ходили, щоб не відривати від ліктя лікоть; ряд від ряду витримував відстань на два списи. Щитами прикривались, як стіною. Всі разом метали списи і кидалися в мечі. Поверталися вбоки й назад, не розриваючись. Зупинившись, закривалися кругом. Здалеку могло здатись, що не люди, а один багатоногий звір топче землю. Ось він сповільнив рух, зупинився. Поворот — і пішуов ліворуч. Швидше, швидше котиться. Трава закрила ноги, стіна щитів ніби сама насувається. І думається, ніхто не стримає натиску розумного звіра з казки про зміїв-велетнів, про стоногих латних чудовиськ, які водяться десь на краю сухих пісків, на берегах Океану.

Росичі приваблювали ілвичів майстерністю скакати не в сідлі, а стоячи на ковзькому крупі коня, вмінням на розгонистому скаку зубами підхопити з трави полотняну калитку, зняти рожном списа підчеплене на рогульці кільце з вербової лозинки, зрубати, не зламавши, встромлену в землю гілку.

Рідко яке серце не загорялося заздрісною ревнивістю, коли п'ять стріл випускав Ратибор чи хтось інший із слобожан. Усі стріли одна за одною пучком впивалися в турячу шкуру так щільно, що п'ять розкрилів можна було затулити однією долонею.

їли по-літньому — м'ясного варева, приправленого цибу лею, молодим корінням та зіллям, печеного м'яса й риби, дичини — вдосталь. Вистачало всім сотового меду, сирів, молока. Хліба не було, як завжди, до нового.

Якось увечері з'явився коло слободи Павич, князь-стар-шина з ілвицького племені. Приїхав з двома проводжатими, як і личить.

Дідуган дужий, бадьорий, з вусами довшими, ніж у Всеслава, Павич не забажав піднятися в слободу на братський почастунок до роського воєводи. Зухвало і грубо Павич поставив вимогу:

— Поверни мені хлопців негайно,— і назвав шість імен.

— Чому ж так? Добром же тих хлопців відпустили.

— Відпустили, а тепер забираємо.

Гнівний старий повернув коня — ні про що більше розпатякувати — і крикнув на прощання:

— Триматимеш — погано буде. А самі не захочуть піти, стануть викиднями. Не бачити їм свого роду, як мені — своєї спини!

Ще щось вигукував Павич на ходу. Всеслав м'яв товстий ремінний пояс, зубами б пережував! Наздогнати б дуридло, зняти з коня та пошурувати пикою об землю, поки ніс не зітреться, щоб лишилося рівне місце.

— Бачиш, он воно як, так воно й є, так і далі буде,— налив олії в огонь Колот. Князь-старшина з малими перервами гостював у слободі з весни. В родах говорили, що Колот-відун чує лихо із Степу.

— Правильно мовлено,— відповів Всеслав побратимові,— бджіл не поморивши, меду не їсти.

— А морильні ж то ще нема, нема, нема,— сказав Колот, обхопивши друга за плечі: — І диму нічим розвести. Згинатися доведеться. А ти помітив, як хитро Павич сказав: "Якщо самі не захочуть піти..." Самі і не захочуть, а він скаже — ти не пустив. Непорушний звичай — заповіт батьківський: не нами заведений — не нами й відмінятиметься. Не повернеться хоча б один ілвицький із шести — скажуть: умкнули чоловіка з роду, росичі все одно що хозари.

З непоказною зброєю прийшли далекі шестеро ілвичів. Попишалися в роській слободі справжніми луками, важкими мечами, кольоровими сагайдаками. На гарних конях поїздили. Пішки прийшли, пішки й пішли. Пішли хлопці під руку старших, знову поле орати, землю копати, огороди городити, в лісі сокирою орудувати, поле полоти, худобу пасти, засіки поправляти, сирицю м'яти, шкури вичиняти, овець стригти, чоботи шити — всі роботи в роду за день не перелічиш і довіку не переробиш.

Кпинами, образливими прізвиськами проводжали нові слобожани з ілвичів тих, що йшли до роду. Всеслав зауважував — приросли новенькі. Недарма слобода слободою зветься. Вдома життя хоч і простіше, та сіріше.

Через два дні троє відпущених ілвичів повернулися, стали перед воєводою: ось і ми, мовляв.

— Що ж ви! Неслухи роду!

Мнуться хлопці, вичавлюють із себе слова, ніяковіючи перед гнівом воєводи. Не хочуть вони більше жити вдома, їм у слободі любіше.

— Ідіть собі, я людей з родів красти не буду.

Йти їм було вже нікуди. Вони відмовилися коритися, їх вигнали, шматка в дорогу не дали.

Слова несказаного ніби й немає. Та Всеслав розумів, що сталося небувале. Молоді іншого племені заради слободи відмовилися від свого роду, з власної волі стали викиднями, промінявши плуг на меч. Ніхто їм наречених не дасть, для них засіка між ілвичами й росичами стала нездоланною, як Дніпро плавцеві в повінь.

Для справедливого захисту від Степу придумав Всеслав спільність слобід. З примхи ненаситний хазяїн Павич відкликав хлопців. І — видно для всіх явилося зерно не знаного досі, нового.

Річкова вода бурунила через гребінь броду, покриваючи каміння на півсажня. Гурт вершників переправився нижче, в глибокому, але спокійному місці.

Біля дуба з образом Сварога спинилися, прощались. Ніхто не може знати, йдучи в Степ, коли повернеться.

Всеслав і Колот проводжали далекий дозор — семеро слобожан, у кожного по два запасних коня. Кінь у степу — човен на річці. Добре вгодований вівсом чи ячменем кінь, несучи вершника, наздоганяє тарпана, хоча той біжить без ноші. Коней для дозору годували останнім збереженим вівсом.

Попрощавшись із Сварогом, вершники минули далеку роську межу біля Турячої застави. Тут, у підновлених землянках, уже почали пильнувати за кінцем степової Дороги.

Ось і балка Солодкого струмка, де побили хозарський загін. Усе позаростало, затяглося, лише місця під колишніми багаттями означилися яскравою зеленню.

Праворуч починається не видима звідси Тікич-ріка. Узлісся розступалися, відходили. Степ відкрився. Він захопив і не віддав лісові місце, де в роки гуннського побоїща вигоріла діброва. Туряче місце, улюблене. Вершники бачили одразу кілька черід степових биків, які нагулювали силу на багатому пасовиську.

Ось і пагорб, на якому вперто не хотів розсипатися обпалений пень дуба, завширшки обхватів на чотири. Росичі спинилися.

Всеслав пояснив посильним знаки степової дороги. Сам він робив вилазки на неї при Всеславі Старому і першого року свого воєводства. Старшим іде Ратибор, він повинен запам'ятати прикмети найкраще, його дозорні мають слухатися в усьому, як самого Всеслава.

Давши напуття, Всеслав і Колот обнялися з вирядженими на вивідини в Степ. Затримавши біля себе Ратибора, воєвода ще щось йому повелів. Колот чекав оддалеки, спостерігаючи, як спохмурніло обличчя молодого.

Ще раз Всеслав простяг руки. Міцно обнялися воєвода і молодий побратим. Коні стояли впритул, обнюхуючись.

Воєвода і князь-старшина поверталися поволі, кожен думаючи свою думу.

— А чи сподіє як слід? — порушив Колот мовчанку.

— Сподіє. Він не гірший за старших.

— Чому ж ти старому не довірив, якщо Ратибор за старих тільки не гірший? — випитував Колот, випробовуючи воєводу-брата.

— Він серцем твердий, як кремінь. А по молодості — душею чистий. Мудрувати лукаво в справі не буде він.

Душу Колота наче змія вкусила: мудрувати лукаво! Хіба не лукаво сам Всеслав підхопив думку, підкинуту йому Колотом, і нині перетворив її на таємне повеління Ратиборові? А якщо вийде невдача із замисленим, проти кого повернеться справа? Проти Всеслава. І опанувавши себе, Колот мовив:

— Не про те я кажу. Чи добре, чи з розумом він те виконає?

— А чому ж без розуму?

— Бачив я по ньому, не лягло на серце.

— Він у дорозі все зрозуміє, все і сподіє,— повторив Всеслав, і до самого броду, чверть дня, їхали вони мовчки.

6

Широка, торована дорога потяглася від Росі на південь. Ніхто не прорубував гущавини кущів, не мостив мости, не гатив болота, а дорога лежить, хоч і не наїжджена колесами, не протоптана ногою людини.

Суха дорога із степу в ліси своїми звивинами схожа на річку. На річці тихі заводі-затони, а тут — довгі галявини. Вони, відкриваючись для зору манливою глибиною тіні й світла, насправді нікуди не ведуть. їдь — і впрешся в замок суцільного лісу, чи в голову ручая, де вода, перегачена бобрами, перетворила байрак на заболочену низовину.

Є і вузькі протоки-прогалини, довгі, зміїсті.