Русь первозданна - Сторінка 85

Ковила заполонила землю. Ближче до Рось-ріки вона лише гостя, тут степова трава була володаркою над іншими. Не голівки квітів, а зелені мітлиці ковили били в груди коней. Ліс розступився на верстви, пішов у вибалки. Там дерева оберігають незліченні ручаї й річки, які тягнуть собі на підмогу праворуч Інгул, ліворуч — Інгулець.

Тут не притиснешся до узлісся, не сховаєшся в затінку дерев. Слобожани спостерігали за пташиною. Висять, дрібно тріпочучи крильми, коричневі яструби в пошуку польових мишей і пташок; на краю землі стоять чи тихо ходять дрохви, схожі на вершників; не злітають сірі стрепети — спокійно кругом, немає людей.

Немає людей і за косогорами, куди не проникає зір,— тури пасуться, кози втікають від вершників, і не видно, щоб звір біг назустріч.

Степові болота, де, як у котлах, залишалася ще налита зимою вода, зустрічали слобожан зграями куликів. З берегів, що почали вже підтряхати, але чорний глей яких ще кишів черв'яками — улюбленим харчем довгодзьобих, здіймалися зграї цибатих птахів. І великі, як чималий крижень, строкатопері, і середні, в чорно-білому вбранні, і дрібні, як горобець, кулики налітали на людей з жалібним квилінням. Вони звивалися, ледве не зачіпаючи за голови незграбно повислими лапками, кружляли, падали в траву, прикидалися слабими, підбитими. Куличине серце сповнене гарячої любові до дітей.

З досадою відмахуючись батогами від надокучливих куликів, слобожани галопом втікали від болота. Помітне за цілі верстви хмарисько птахів виказувало дозор. А кулики гналися й гналися. Може, люди надумають повернутися і візьмуть жертву батьківського жалю до малих.

Ратибор вислав парних дозорців далеко вперед, до помітних горбів, з яких ті озирались, подавали знаки. Слобожани частіше міняли коней, щоб бути на свіжому скакуні, якщо раптом доведеться віддатися на волю швидкості коня.

Минав четвертий, п'ятий день. Зберігаючи запас в'яленого і копченого м'яса, слобожани полювали на ходу. Роз'їхавшись ланцюжком, виявляли місце, де залягли сарни. Спущена тятива метала стрілу, оперену дикою гускою. Ніхто з чужих не бачив, як, звівшись на стременах, стрілець до вуха відтягує тятиву, як, пустивши стрілу і дивлячись на ціль, він одразу, ослаблюючи тятиву, ховає лук у налучник, знаючи, що він більше не потрібен. Та хто побачив би і стрільця, і на диво слухняних коней, які, закам'янівши, чекають повеління вершника,— про багато що той замислився б.

Щадячи коней, Ратибор вів дозор уперед не більше ніж на сорок верстов у день. Вирушаючи в дорогу зі сходом сонця, в полудень Ратибор спиняв загін на перепочинок. Коней напували, давали попастися. Стоянки і ночівлі слобожан залишали недовговічні сліди. А слобожани зустрічали широкі зарості бур'янів — це земля вигоріла під великими багаттями. В траві валялися черепи і кістяки коней, яких степовики женуть із собою на м'ясо.

Наче стовпи, бовваніють кам'яні боги довгопалих. Заховані степом залишки жител нагадували про ворога, про бої за землю, за життя.

7

Якщо міряти прямою, пташиною стежкою, та й то не менше трьохсот верстов відмежовували від Рось-ріки сімох слобожан. А кінськими копитами верхівці натоптали і всі п'ятсот верстов. їхня дорога, захована пружною травою, зміїлася далеко звивистіше, ніж викрутаси річок і рівчаків горбкуватого передстепу, пороблені водою в неподатливій землі.

У відкритому всім вітрам, усім ногам і всім крилам степу Ратибор знайшов межу свого походу. Тут стояв чи то велетенський могильник, чи то гора, дуже схржа своїми крутосхилами, своїм округлим підніжжям на могилу. Про неї казав Всеслав, упізнати місцину було легко. За словами воєводи, звідси на захід тік Інгул, ліворуч — Інгулець, і було до кожної річки верстов по двадцять пять. Сторож-гора стояла посередині.

На північ, за півверстви від підніжжя, в балці, порослій дрібним верболозом, глодом та вишняком, народжувався струмок. До вологої долинки хилилися колючі кущі степової шипшини, лакфіоль опускала пучки й пучечки дрібних сердечок. Гарне місце для зупинки.

З висоти гори, незвичайної для Ратибора, він бачив маленьких коней на стоянці, які незграбно переступали спутаними ногами, крихітних, наче діти, людей. Темний язичок русла струмка то зникав, то знову відкривався. Він простував на схід. Ратибор не зміг роздивитися Інгулець, очі ще не звикли сприймати речі, змінені небувалою відстанню.

Хто знав, скільки днів тягтиметься життя дозору в степу... Першого ж дня легко взяли туриху, м'яса вистачить надовго. Вогонь, щоб варити їжу, розводили до середини дня, коли степ вкривався сухою млою. В тремтливому мареві цівка диму губилася, як у сутінках.

Ратибор майже не покидав вершини. Повноправний заступник воєводи не бажав довірити комусь іншому стеження за таємничим Півднем.

Він знав, що хай скільки йде людина, ніколи не стане вона на край землі, де можна рукою торкнутися твердого склепіння небес. Але він звик бачити свою землю завжди обмеженою рубежем стикання з небесним склепінням. Існування межі було таке саме зриме, як берег річки. Наче річка, час збігав разом із сонцем в таїну земного краю. Десь, напевне, й справді був край землі, далекий-далекий. Хто туди доходив, той ніколи не повертався, як не вставав ніхто з попелу могили.

Ясного ранку Ратибор ще міг підглянути явлення щоденної таїни сонця. Повільне сходження світила видавалося очевидним виявом безмежної сили. А ввечері, після спе-котного дня, сонце згасало само, не поглинуте межею ночі, як бувало на Рось-ріці.

Вдень усі межі зникали, землю оточувала порожнеча. На три сторони світу стікали низини. Десь там вони чудодійно перетворювалися на порожнечу повітря. Без видимого переходу земля слабшала, стиралася.

В тім'ї гори була заглибина. Ратибор бачив метких ящірок, що ховалися в тріщинах. Звикнувши до людини, безневинні зміючки на ніжках сміливішали, бігали по руках, лоскочучи шкіру кігтистими лапками. Після полудня південно-західна стіна ями кидала тінь.

З невичерпною терпеливістю, сили якої він сам не знав, Ратибор пильнував Південь. Він, як мало хто, міг полічити вісім зірок Стожарів, яких ромеї називають Плеядами, і бачив на згині ковша не одну, а дві зірки. Гострий зір швидко звикав до простору, він знаходив Інгул та Інгулець. Думка доповнювала.

Іноді, ранками, коли степ ще не починав дивно мріти, він розрізняв у глибинах Півдня якісь рухи, змі-нювався колір тіней. Ніби там проповзали відбиття хмар. Він позирав на чисте небо. Таємничі порухи Півдня допомагали ждати.

За слобідським звичаєм, кожен старший наділявся владою, обмеженою тільки неможливим. Першого ж дня Ратибор сказав, що буде сам на горі.

Посеред дня, знаючи: нічого не назріває на Півдні,— він дозволяв собі заснути. Один і той же друг Мстиша носив Ратибору воду в кінському відрі. Пошите з тонкої шкіри відро зсередини розтягувалося трьома вербовими обичайками. Зверху, щоб воду можна було возити при сідлі, відро затягували, як капшук. По полудню Мстиша приносив м'ясне вариво з листям щавлю і цибулею.

— Ти знизу, наче орел,— казав Мстиша.— Наче тут орел сів відпочити.

Якось і справді прилетів орел. Ратибор і орел зустрілися око в око. Оманлива нерухомість сонного збудила жадібність птаха: кажуть, орли живуть сто років, усе знають і пам'ятають. Степовий князь впав поруч, вітер від крил зметнув довге волосся на голові чоловіка. Крізь пасма, що впали на обличчя, Ратибор бачив непорушний кружечок жовтого ока, загнутий, як лезо скандійського ножа, дзьоб з дірочкою ніздрі. Орел здавався залізно-важким. Щоб захистити обличчя, Ратибор звів розкинуті руки. Орел злякався, чоловік вловив і стрибок, і конвульсивний змах крил. Протираючи очі, засипані вапняковою пилюгою, Ратибор стежив за скісним летом обманутого птаха. І тут же забув про зустріч. Йому було про що подумати.

— Ще довго чекатимемо тих? — запитував Мстиша кожного дня, не сподіваючись на відповідь. Ратибор міг би відповісти, а може, й ні.

Інколи Ратибор збігав під гору, роздягався, л^гав у воду. Слобожани камінням і дерном перегатили рівчак. Прохолодна вранці, до вечора вода нагрівалася, як на вогні. Воїни викупувалися, розтирали тіло віхтями трави. Натявши тонких гілок верболозу, нудячись за парною лазнею, вони шмагалися віниками, сидячи на бережку. Обсихаючи, натиралися пахучим полином і м'ятою. Звичка мисливця — запах добрих трав відбиває нюх у звіра. Та й саме тіло славно пахне.

Але самі слобожани не розм'якали, не розніжувалися. Турячу шкуру розіп'яли на кіллі, подірявили стрілами і взяли другого тура заради шкури. Скакали без сідел і поводдя, далі сягаючи досконалості правити бойовим конем. Сідлали тільки для того, щоб підхопити на широкому скаку гілочку, шапку, стрілу. Рубали з коня тонке гілля, щоб відрубане падало прямо. Билися мечами, гралися, викручуючись від стріли й списа. Вчили коней падати з повеління і за вдаром по передній нозі.

Нічого для них не могло бути кращим за таке життя.

На початку ночі Ратибор висилав дозорних, їздив і сам. Не було нічого ліпшого, як відчувати пружний крок коня під собою, нічого кращого ночі тисяч зірок, тисяч голосів малих істот.

Дажбог щедро дав життя у владу людині лісових полян. Чорний Перун навчив воїна твердості серця і сміливості душі.

Росича не чекали підступні пастки наперед визначеної долі, його волю не зустрічала всемогутня воля Фатуму, боротися з яким безнадійно.

В імлистому серпанку Півдня Ратибору ввижалося Тепле море. Десь там хоробрий Індульф. Майбутнє власного існування уявлялося Ратибору безмежним, як степ. Він ще не відчував можливості смерті і ніколи не думав про прихід безсилої старості. Однак йому здавалося, що він живе вже давно, дуже давно. Не одне дитинство зникло, забулася й юність. У цьому забутті — напевна ознака молодості.

Сторожова гора бачила минулого літа хозарський загін і красуню хозаринку. її обпалені кості сплять у спільній могилі з товаришами Ратибора. В його пам'яті стерлися риси жінки.

Час і Млава заступили хозаринку. Та і про дружину Ратибор не згадував. Відпочиваючи, він мріяв про Теплі моря. Мабуть, звідси за кілька днів можна досягти берега солоних вод і наяву заволодіти їхнім дивом. Не можна, неможливо це.

Подеколи перепадали несильні дощики: небо не скупилося — розпечений степ відштовхував водяні хмари.