Русь первозданна - Сторінка 87

Затінені землі лісами, відмежовані болотами і трясовинами. Що далі на північ від Рось-ріки, що далі від Дніпра до заходу сонця, то важче пробратися, то легше заплутатися-заблукати і без допомоги лукавої лісовика.

Тут, не знаючи, не пролізеш. А хто знає, той може за шість днів проїхати верхи від Росі до Уж-ріки через землі п'яти племен: ілвичів, триполичів, ірпичів, здвижичів та іршичів. Ніколи росичам кидатися по допомогу до далеких сусідів, аби ближні допомогли. Всеслав не послав у далекі землі. А до найближчих поїдуть вибрані посли, князь-старшини: Дубун до ілвичів, Колот — до каничі в, Чамота — до росавичів. їхнє завдання — зібрати роди на погостах і вмовити не чекати години, коли заплаче кров'ю роська земля, а купно йти на Рось-ріку і бити хозарів на виході із степу.

До своїх родів поскакали слобожани із списами, а на списах хвости вороних коней; зустрічний росич без слів розгадає звістку за чорним пасмом.

Нині в роській слободі майже дві сотні слобожан. Ніколи, навіть за Всеслава Старого, не збиралося в роського воєводи стільки воїнів. У господарстві готове все, але кожному знайшлася робота. Розбирали стріли із запасу і, загортаючи в шкуру, в'язали снопами по чотири десятки.

Так стріли возять у тороках 1 при сідлі для поповнення сагайдаків. Майстровиті виготовляли нові стріли — в бою стріла зайвою не буває. Сухими клиночками підбивали обухи сокир та насадку списів. На точильних кругах гострили мечі, ножі, шаблі, сокири. Працювали завзято. Про хозарів — ні слова. Пусті балачки ослаблюють душу. Для бою рід годує слобожан, слобода головами платить за харч. Так було і є.

Воєвода не звик говорити неправду. А Колоту весело. Це він, блукаючи в пошуках налитих потаємною силою трав, помітив у степу за Туровим урочищем хозарський загін. Також він, передавши звістку Всеславу, хитро навчив друга мовчати. Та випробувати вигаданою звісткою єдність роських племен намислили обидва. Відповідати одному Всеславу.

Сонце котилося до полудня, коли до броду вирвався вершник. Замучений довгою скачкою кінь впав у воду. Не встиг ще другий Ратиборів посланець пішки дошкандибати до слободи, як Всеслав упізнав Мужка і зрозуАгів без слів. І з прикрістю подумав: накликали самі.

Мужко менше ніж на день відстав від першого посланця. Побачивши на власні очі хозарське нашестя, він гнав коней і себе нещадно.

Ще день, два чи три, але не більше шести днів можуть закуріти багаття над Пороссям. Понад два десятки сотень людей, степових, жорстоких, неприборканих, ідуть на Рось з єдиною метою грабунку. Чи не доведеться роським градам знову розвіятись попелом? Чи не залишаться від роського насіння поодинокі люди, як билинки на вибитому пасовиську?

Тьмаві вицвілі очі князь-старшини Велимудра: стареча вода погасила ясність зору. Бурі плями, наче осіннє листя, налипали в тріщинах сухих зморщок. Ніщо не миле старому, його серце закрилося для руху любові, радості, жалю, співчуття до чужого горя. Велимудр залишився самотнім. У своєму роду між своїми кровними він жив спогадами і правив родом звичкою до обряду правління. Себе ж він тримав у житті силою волі, єдиною силою, якої не забрала стареча немічність.

Виставивши косим горбом спину,— як давно спина перестала гнутися і коли наріс горб, князь-старшина не

Тороки — мішки, суми, сакви, підвішені до сідел.

14 В. Іванов

417

пам ятав,— він топтався на роському погості. Було неприбрано, пора б звеліти прополоти під богами. Та часу немає— хозари із степу йдуть. Задерев'янілі ноги старого плуталися в бадиллі трави. Обидвома руками Велимудр чіплявся за князівську патерицю. Переступить, витягне зав'язлий кінець із залізною, як у списі, насадкою, далі переступить.

Немічний старий кабуляв по коліна в траві біля дубових підніж покровителів племені. Стомився він, ой як же стомився!.. Йому треба згадати щось, надзвичайно важливе, надзвичайно потрібне. Якби згадати, більше він не забуде. У вухах свистить, наче близько щось ллється. Велимудру чується звук: "Ті-лі, ті-лі-лі, лі-лі, ті-лі..."

Знайомий звук, такий знайомий. Та — заважає, заважає. Зараз Велимудру треба зосередитися, пошукати, згадати головне. Ось ще трошки, і пригадається.

"Ті-лі-лі, ті-лі, ті-лі-лі-лі..." Клейкою павутиною тяглася, вилася без розриву дитяча пісенька пастушої сопілки. Дерев'яна дудочка мала й тонка, її голос ледь дужчий за комариний писк, але чути його далеко — наче пташиний свист. Зблизька голосом легко заглушити сопілку. Але вдалині буде чути не голос, а сопілчаний перелив.

У траві, за спиною Велимудра, сидів білочубий хлопчина в полотняній сорочці. Стежачи за пращуром, коли б той не спіткнувся, не впав, хлопчина пищав на дудочці.

Імен багато, хіба всі втримаєш у голові. Не силкуючись запам'ятати, князь-старшина звав кощія-прислужника Малом — від малого. Друге літо ходив Мал за князем, подужчав. А Велимудр геть висох. Мал його міг підняти на руках, хоча головою діставав тільки до підборіддя старця.

Для родовичів Велимудр — князь, для Мала — клопіт. Вони все разом і разом, старе перемішалося з дитячим. Старий собі нашепче, Мал по-своєму зрозуміє.

Під накриттям для гостей на лаві лежали мішечки з полотна. В них запас харчів: печений хліб, піхане просо, цибуля, сушена риба, зав'ялене м'ясо, сіль, виміняна в ромеїв. В огнищі домлівав шматок м'яса в розтертій кашці. Переставши свистіти, Мал побіг до огнища глянути, чи не готове варево. Помішав, скуштував — чи м'яке? Зубів у Велимудра зовсім немає.

Сопілка змовкла, і князь-старшина згадав, що хотів. Усе життя він прожив у страху. Завжди в ньому було дві людини: одна боялася, а друга ховала ганебне почуття. Нікому не признавався, нікому не признався б, але дні

були отруєні. Звик, не давав волі страхові, жив, як усі. Думав, хіба не всі бояться, хіба не всі ховають і від себе, і від інших думку про марність життя, яке завтра насильно відберуть. При звістці про хозарів Велимудр відмовився від старшинства, щоб не заважати родові своєю безпорадною немічністю. Нехай відбиваються як уміють. Життя Не любе, потрібен спокій, щоб у спокої відійти. Найстрашніша смерть — від звіра. Звір тіло шматуватиме, не дасть померти в спокої. Нема страху, є злість на степових людей за те, що не дали померти в спокої.

В гіркому безсиллі Велимудр заніс руку на Дажбога. Мірився в лице покровителя слов'ян гострою патерицею і шептав:

— Ось я тобі! Я тебе не боюся... Кинувши ложку, Мал підбіг до старого.

— Якби я спізнився, ти б, гляди, й обламався! Додивися за тобою, старий ти, старий...

Велимудр ухопився1 за підніжжя бога, відштовхнув хлопчину. /

— Заважаєш ти! — і, як списом, штрикнув гострим костуром.

Мал присів метким вовченям. Залізо, ковзнувши по плечі, до крові подряпало шкіру. Мало не вбив злий дідуган.

Не вперше хлопчина викручується від костура. Він не сердився. Дванадцятилітня нянька біля столітнього дитяти, хлопець вважав себе розумним за двох. Як ніхто, він знав жалюгідну немічність князь-старшини, жаліючи його любов'ю сильного до слабкого. Міг би Мал забрати костур, давши Велимудрові просту палицю. Замість того хлопчина насторожився, готуючись викрутитись від другого вдару. Ні, задихнувшись від натуги, Велимудр опустив патерицю. Голова затрусилася, а тьмяні очі проясніли.

— Ходімо, ходімо,— покликав князь.

Міцно обнявши старого, Мал повів його до огнища. Наче нічого між ними не сталося. Волочачи костур у лівій руці, правою Велимудр гладив хлопчину. В незграбних рухах сухих кісток, обвитих в'ялим м'ясом, була особлива ласка. Слабкий просив прощення у сильного. Мал думав: "Гарячий ти ще, а якби ти влучив мені в серце, хто б тебе доглядав? Пропав би ти, як курча".

Кашка добре розімліла. Велимудр розтирав їжу голими яснами, і його обличчя ставало чудернацько-широким, а сива в прозелені борода стовбурчилася до обвислого носа.

14*

419

Мал витяг м'ясо, відділив м'якуш, дрібно його покришив, натер цибулею, підсолив.

Князь-старшина чекав терпеливо. Не бурчав, як завжди: "Я сам собі, я сам усе, що я тобі, маленький, чи що!" Хлопчина розумів, що пращур розм'як, шкодуючи, що вдарив костуром. Такий уже він — гнівливий, але одхідли-вий. У лазні от як? Б'ється, штовхається. Сам! Сам! Потім стомиться і ніби не помічає, що його миють. Вони, старі, такі вже.

Нагодувавши Велимудра досита, Мал вишкріб ложкою горщик, щоб не пропало даремно й крихти. Мішечки з припасом забрав із лави і підвісив вище на дерев'яний кілочок, а то миші струблять.

— А ходи сюди, ходи сюди ти,— покликав пращур. Обнявши Мала, він почав говорити. Ледве, ледве, через

одне слово на п'яте, розумів Мал, наче й не по-роськи мовив дідуган.

Велимудр скаржився на викиднів, які з літа в літо все більше плодяться, а липнуть вони всі до Всеслава. Хозари прийшли, поб'ють росичів. Всеслав хозарів поб'є, слобода владу забере. Роди ослабли нині. Не буде вольготності градів.

Надто мало із слів Велимудра дійшло до хлопця — все погано, і більше нічого. Чіпляючись за Мала, старець вивершував своє промовляння.

— Ти метикуй, розумій,— твердив Велимудр,— ти утікай одразу, утікай. Сам. Не плутайся між хозарами й нашими. На Прип'ять ступай. Нашої мови там люди. Тебе приймуть у рід. На Рось і не подумай повернутися.

— Без тебе куди мені? А ти і на рівному ледве бредеш, ти через ліс не пролізеш. Ти й на коні сидиш, тільки коли тебе з обох боків підпирають,— безжально корив старого Мал.

Велимудрова рука знайшла вухо неслухняного. Не гніваючись, Мал відвів покоцюрблені, холодні пальці і суворо погрозив:

— Щипатимешся, я відсунуся, щоб не дотягтися тобі.

— Гаразд, не буду,— змирився Велимудр.— Гордий ти. Я тобі кажу: втікай. Не розумієш ти...— Пращур признався: — Якби не було нікого, то і я славно б помер. Усі ви, живі, мене тягнете, померти не даєте. Буду сам — і спокій. Ліс шумить, нема живих, нема ні страху, ні опіки нема...

Сутінки впали на ліс. Велимудр почав зовсім нерозбірливо збиватися у словах. Занудьгувавши, Мал підвівся; старий впіймав його за ногу:

— Ти, ти куди? Спати будемо, я з тобою спатиму.

Разом з ніччю до Велимудра приходив останній страх. Давній старий боявся сну, жахався, що в сновидіннях розірветься нить осоружного буття і душа відійде непомітно, обманувши спляче тіло.