Русь первозданна - Сторінка 89

До них тяглося дитя, коли кішка втікала від надокучливих дитячих рученят.

І запам'ятовувався перший запотиличник-наука: дивись очима, а не руками.

Роське військо стало за Россю, верстви за три від броду Виявилося воно кількістю меншим, ніж могло бути. З десяти родів тільки вісім вислали підмогу слободі. Свої ж зрадили, свої ж ударили з тилу, помисливши, як чужі. Кого тут винуватити, князь-старшин? Невелика в них влада, ніщо вона в порівнянні з вільністю роду. Рід терпить владу старшого, поки хоче. Два роди, які в страшну годину відверто відмовилися від спільноти, вирішивши оборонятися в себе, з-за градських тинів, були з дальніх за місцем від південного кону племені.

Ілвичі і каничі вчинили ніби й по-чесному. Від ілвичів прийшло шість десятків слобожан, від каничів — чотири. Ще сотня мечів — підмога велика. І яка мала, якщо зважити, що п'ять сотень могли б прийти, і шість набралось би, і сім...

Хозари ще не пили води з Росі. З Турового урочища вони вислали вперед сотень дві вершників, і ті, помітивши росичів, відійшли без бою. Досвідчені в набігах, хозари оцінили засідку, влаштовану Ратибором знахабнілій погоні, і повторно потрапити в пастку не забажали.

В пішій частині роського війська стояв ромей Малх. Дивним і диким йому було все. Один між чужих, за чужих буде битися і за них, коли так долею судилося, покладе голову. Його шия ще нила від аркана. Бредучи узліссям, Малх уперше за всю дорогу від Хортиці-острова помітив чорний пояс на стволі берези від зрізаної берести, побачив пеньок від зрубаного дерева. Люди близько. Несподівано щось упало на плечі. Силкуючись зірвати зашморг, Малх задихнувся. Опритомнів він міцно зв'язаним і зустрів чийсь недобрий погляд. За маскою молодого обличчя ховався чоловік, що сягнув мудрості жорстокого життя. Воїн скручував чорний, як вуж, волосяний аркан, спритно накидаючи петлі на лікоть і відігнутий палець.

Малх заговорив роською мовою. Ловець здивувався, спитав про хозарів. Про те ж спитав Малха і Всеслав. Ромея впізнали кілька слобожан, що побували навесні на Торжку-острові. Воєвода дозволив приблудлому чоловікові залишитися.

Слов'янський табір розкинувся відкрито, під вартою дальніх і ближніх дозорних і спостережників на вершинах дерев. Зустрівши Ратибора, Малх потягнувся до нього, як до друга, намагаючись пояснити причину втечі від своїх, і сам збився: хіба вільному можна зрозуміти складні закони імперії, що розчавлює совість?

— Виходить, ти вигнанець,— дійшов висновку Ратибор. Малх розумів суть відвертого слова. Вигнанець — мов

пташина, гола, позбавлена пір'я.

— Буду битися за вас,— мовив Малх. Він бажав завоювати не милість, а право жити між слов'янами. З волі Всеслава Малх опинився в пішому війську і зараз спостерігав, як хозари готувалися до бою.

Покритий повстю, із суцільними колесами на зріст людини, за тисячу років не змінювався віз кочовика, і Малх знову згадав Есхіла. Хозари оточили свій стан сотнями возів, утворивши міцну стіну, їхні стрільці могли бити знизу, прикриваючись колесами, як щитами. Обозних коней хозари відігнали до Турового урочища пастися на незайманих травах. Табун зник, і хозарські воїни почали виїжджати з табору, шикуватися трьома полками. Помилився Ратибор у своєму рахунку. Тільки війська, яке готувалося до нападу, було тут сотень не менше двадцяти п'яти. В таборі теж не самі жінки з рабами залишилися. Табун обозних коней погнало сотень три табунників. Всеслав налічив, що понад три тисячі хозарів-воїнів прийшло на Рось.

Кінні товписька хозарів закручувалися клубками, наче роячись, хвилювались, як "та степова трава під вітром. Ось рушили трьома тучами, непомірно велетенськими для росичів, з яких ніхто ніколи не бачив такої сили-силенної вершників одразу. В різних місцях сторожові слобожани трубили тривогу в роги. З високого дерева князь-воєвода Всеслав— птахом злетів униз, і князів коновода заквапився допомогти князеві стягнути ремені обладунку.

За ніч піші слобожани набили перед собою ряд гострого кілля. Низькі, до половини стегна, шпичаки заховалися в траві. Праворуч від хозарської кінноти військо прикривалося лісом. Піші ще не могли бачити хозарів. В чеканні хтось дрімав, розкинувшись, хтось розмовляв з товаришем, і Малха вражала всезагальна байдужість, як йому здавалось. Позаду прокричали наказ:

— До бою готуйсь, до бою, до бою! Тятиву натягни, тятиву!

Військо заворушилося. Переступали з ноги на ногу, перевіряли, чи легко меч вийде з піхов, чи зручно висить сокира-келеп, обмацували руків'я ножа за халявою, підтягували сагайдачні перев'язі, щоб сагайдак, піднявшись над лівою лопаткою, сам підставляв оперені борідки стріл. А тоді тільки гнули лук і натягували тятиву. Недалеко від Малха був знаменитий стрілець Горбий. Горбий сидів на ослоні. Років п'ятнадцять уже, як перестали скорятися йому ноги, він переміщав своє тіло на милицях. І так дужі руки стали міцними, як ковальські обценьки, і Горбий міг запустити стрілу на відстань, нікому не доступну. Дивлячись на каліку, багато хто зло згадував здорових, що залишилися дома. Та ніколи було замислюватися над цим. Помітили піші, як над травою з'явилися хозарські полки. Розрізнялися голови коней і людей. Хозари скакали щільним і широким строєм. Над тим многолюддям на невидимих ратищах тріпотіли, наче яструби в польоті, пучки кінського волосу і шматки яскравих тканин, бойові прапорці. Слов яни приготувалися 'до стрільби.

Залишалося хозарам пройти не більше верстви, коли вони стримали коней. Три полки зупинилися, рівняючись стіною, а ті, кому не вдалося одразу завладати надто норовистим конем, скакали перед щільним строєм, щоб, ніби скарані, стати збоку.

4

Як завжди перед боєм буває, між хозарами і слов янами залишилося незайняте, нічийне поле. Ніби обгороджене, хоча стін немає, воно заборонне на час, якого ніхто не знає.

Першим зважився хозарин. Він спроквола виїхав із середини хозарської кінноти. У чорному залізі лат він здавався широким, як бочка. Хизуючись вмінням верхової їзди, хозарин підняв коня на дибки і змусив його пройти на задніх ногах кроків сто. Потім, давши коневі волю, поплескав його по шиї, і той, безтурботний, потягся до руки за подачкою. Неквапливо хозарин наближався і зупинився на відстані, безпечній від стріли. Боєць підняв списа, вимагаючи бою. Наче краплини роси іскрилися на його низькому шоломі, іскрилося і оголів'я коня. Знатний хозарин шукав суперника для герцю.

Від людей роської мови виїхав простий на вигляд вершник, в копитних латах, в шоломі з турячого черепа. їхав просто, не показуючи свого їздецького вміння, прямо на хозарина. Той рушив назустріч, але дугою відхиляючись до своїх. Було зрозуміло, що досвідчений воїн остерігається, аби в двобої ненароком небезпечно не наблизитися до роських стрільців.

І місце, і пора дня змушували роського воїна стати на бій обличчям до сліпучих променів сонця. Хозарин штовхав і штовхав коня, поки тінь шишака не лягла між вух скакуна.

Нахилили списи. Уже на скаку росич перекинув круглий щит зі спини на ліву руку.

З місця обидва ринулися водночас. Великі, важкі вершники зірвалися птахами, без розгону, на повний розмах. До цього слов'яни привчали бойових коней. А степові коні інакше і не могли розпочати скачку. Можливо,/під росичем був степовий кінь, захоплений минулого літа в хозарського загону. Можливо, цей кінь народився в одному табуні з конем хозарина. Дивовижні шляхи і коней, і зброї.

Налетіли один на одного беззвучно. Кожен зумів зустріти гостряк списа серединною бляхою щита, списи відкинуло вгору, і розгін розлучив бійців.

Росич раніше повернув коня, та, ставши обличчям до бою, виждав хозарина. Він шукав рівного бою і дав супротивникові оговтатися.

Знову поскакали. Зіткнулися. І що це? Росич списа випустив? Між пішим військом знявся крик — і змовк. Під хозарином кінь спіткнувся. Напевне, вершник невдало зустрів списа свого противника. Униз відбив, і він поранив коня.

Широке поле, високе небо. Під небом людей на полі зібралося, скільки ніколи не сходилося сюди від сотворін-ня світу. Та для всіх ніби лише одна людина на цьому полі. Для слов'ян — росич, для хозарів — хозарин.

Хозарин легко і спритно зіскочив з коня — до того, як той повалився на бік. З хозарського війська вискочили вершники, але тут же повернулися: росич спішився так само швидко, як його противник. Рівний бій.

Хозарин, недбало звісивши ліву руку з круглим щитом, пішов на піший поєдинок. Росич квапився, широко ступаючи. За ним, як собака, йшов кінь. "Наш без щита, без щита!" — кричали біля Малха. Ромей вдивився. Ні, росич зі щитом, але щит закинутий за спину. Чому? Поруч прозвучало незнайоме слово: обидворукий. Що воно означало?

Пояснення виникло само. Бійці зійшлися. Брязкіт, тріск, щось майнуло, і хозарин упав, наче громом уражений. Зметнувши його тіло перед сідлом, росич уже скакав до піших. Його впізнали. Це воєвода Всеслав вийшов на бій простим, як найбідніший, що не мав залізного обладунку, переміг ворога чесно, груди в груди, без підступу. Не в латах сила, а в твердості серця. Піші кричали:

— Слава князеві, слава Всеславові всеславному!

Добра прикмета. Другий раз беруть росичі хозарську кров, краплини своєї не давши навзамін. І — назавжди серед росичів був звеличаний князем слобідський воєвода.

Нові хозари виїздили на поєдинки, нові росичі приймали виклик. Малх хотів був узяти участь, він сподівався на свою вмілість, поєднану із спритністю міма-жонглера, та пішими хозари не билися.

Ромей хотів битися за чуже знамено. Він не знав свого. Всі були чужі. В легіонах він думав про плату солдата, про здобич. Ніщо інше не вабило. Перемога, захоплення табору противника знаменували не успіх імперії, не спільне благо, а можливість вхопити здобич, за яку скупники дають срібло й золото. У військах імперії побутували розповіді про надзвичайне збагачення солдатів. Називали імена легі" онерів, які придбали собі вілли, жінок і скоротали дні в пишних розкошах, оточені рабами. Письменники вигадували такі історії — це Малх знав. Мрія про багатство робила легіонера імперії ослом з байки, який біг за в'язанкою зеленого бур яну, причепленою до кінця дишла. По суті, людина любить бути обманутою, злидні вміють наряджатися в пишноту слів.