Русь первозданна - Сторінка 93

Після першого бою хани кидали жереб, і волею бога, вираженої в русі виграненої кості, один залишився в таборі, щоб, охороняючи сім'ї й майно тих, що пішли далі, самому тиснути на Рось. Двоє пішли, щоб обійти, прорватися в тил затятих у захисті росичів. В орді були молодці, які колись ходили на Рось. Від них хозари знали, що ліси на цьому березі ріки, ніби непролазні, доступні й кінним, адже на ріці є кілька бродів.

Ніч допомагала лісові захищатися. Яри-водориї лякали незвичних коней, копита ламалися об коріння, задні напирали на передніх. Світанок зірвав завісу таємниці, знайшлися стежки. Заважало озеро — сліди показували місце обходу. Болото опиралося — твердий моріжок/пропонував себе. Посмілівши, хозари зарухалися швидше.

Потривожена пташина здіймалася над лісом; у листі, перестрибуючи, заскрекотали сороки, вепри, вижиті небувалою облогою, втікали в бік Росі, щоб заховатися в очеретяних затонах.

Воєвода Всеслав залишив обезлюднілу слободу на догляд кільком літнім воїнам, помічниками в яких було десятка три підлітків, ще не придатних для бою в полі.

Здолавши гаї, хозари вийшли до берега Росі. Помітивши їхнє наближення, слобожани запалили вогонь на вежі, завалили полум'я зів'ялою травою і раз за разом накидали і зривали сиру шкуру. В небо клуб за клубом виривався чорний дим — знак того, що степовики нависли над рікою, що вони близько і можуть відрізати дорогу захисникам роського племені.

Тяжку муку зносили ті, що залишилися в слободі, не знаючи про долю своїх. Жменька дорослих, жменька підлітків, вони повинні були виконати волю воєводи, не віддати слобідську фортецю, не виходити, не вірити хозарам. Зі стін слободи було видно, як бігом відходило до броду піше військо. А де ж браття по слободі? Ось і роська кіннота. Всі встигли до броду раніше за хозарів. Ще ціла роська сила, ще є стріли в сагайдаках.

Росичі переправилися на свій бік. Не чекаючи наказу, слобожани взялися псувати брід їжаками, топлячи заготовлене на березі щось схоже на гострозубі борони. А хозари витікали з рідких лісів того берега, дивлячись на роських. На броді ширина Росі становила вирахуваних двісті двадцять кроків. Стрільці готувалися захищати брід. Опустивши у воду мертві ноги, всівся Горбий зі своїм тугим луком. І, покликавши Малха, безногий стрілець напучував чужака:

— Ти ліву руку не так тримаєш. Дивися, на кістку обпирай. Вигни зап'ястя. Знову прямо постав. Як я роблю. Бачиш? Ех, бити тебе треба, неука. Як тебе звати? Мал-хій? Знайшов собі ім'ячко...

Росичі робили своє. Вони не пустять на брід хозарів. Не пустять? У степах річок багато, мостів немає. Без бродів переправлялися хозари через Дніпро нижче Хортиці-ост-рова. Без броду долали Інгул. Знайдуть вони багато доріг через вузьку Рось. Треба чекати волі хозарів, треба чекати, коли вони перші піднімуть руку. Розпочати самим у росичів нема сили.

Роське військо само перед степовою силою. Допомоги не сподівайся, змагайся сам, сам помирай.

8

Аипа була баготостовбурна, велетенська, довговічна, але ще сповнена сили. Інші липи вже відцвіли, а ця ще щедро вабила медовими пахощами. Чорні бджоли густо гули, на мить завмирали в квітці і знову ненаситно шукали. Важкі, пухнаті, люті, вони жалили, до всього байдужі, крім своєї власної мети, як саме дерево, як земля, як небо, як хмара на небі.

Всеслав дивився на липу. Опам'ятавшись, князь-воєвода подумав: "Кляте дерево!" Безтурботність життя викликала гнів.

На берегах Теплих морів людям допомагала віра в неминучість Долі. Фатум, знеосіблений, правічний, несотворен-ний, надбуттєвий, стояв вище за богів, владав богами. Старі боги повмирали, Доля жила далі. Удари Долі не принижували, наче удари, завдані людською рукою.

Великий Фатум! Добрий визволитель від зусиль, від боротьби, щедрий дароносець спокою душі, він уміє насипати на свіжі рани макового зерна забуття.

Навіть кращі люди нового світу не могли придумати нічого більш втішного, ніж словосполуки магічної дії: роби що повинен, станеться те, що судилося.

Ніхто, ніякий Фатум не міг допомогти воєводі Всеславу. Жоден з бійців його війська не міг утішити себе вірою в Долю. Стріла не влучила — ти погано стріляєш. Порубав тебе хозарин — ти сам винен: запізнився відбити залізо, запізнився ударити. Твій кінь спіткнувся — вершник, не кінь спасував. У слов'ян була своя розрада — щасливе безсмертя у вічних лісах, на полянах, де панує безперервне літо. Та щоб піднятися після смерті на небесну твердь, душі слов'янина потрібне полум'я поховального багаття. Ніхто, крім тебе, не буде винен, якщо твоє тіло опиниться покинутим, стліє, як стерво. Так вирішуй, роби сам.

Люди, народжені на берегах Теплих морів, не могли б зрозуміти мук, в яких Всеслав вирішував майбутнє без допомоги Долі, котра поблажливо виправдовує помилки. Жива кістка обросте м'ясом. Для воєводи костю росичів були його кінні слобожани і його піше військо — ополчення роських родів. Не дати хозарам зламати кость...

Близько, на видноті, до Рось-ріки, котилися хозарські вози. Дув південний вітер. Дихання степу тягл^ із Заросся скрегіт і скрип сотень коліс, важких, збитих з дощок, широких в обідді, щоб вози не стрягли у болоті. Десятки коней, запряжених цугом, тягли кузови, велетенські, як хати. Обози розгойдувалися, здригались. Вершники гнали табуни запасних коней. Ніколи росичі не чули такого різноголосого крику та іржання. Своїми возами, своїми табунами хозари могли б загатити Рось, і, як по сухому, пройти оголеним дном.

Степові люди прийшли сюди назавжди, думали росичі. Це не випадковий загін сміливців, які прагнуть пограбувати, нахапати полонених... Тісно стало хозарам на трав яни-стих просторах біля берегів Теплих морів, ні з кого їм там брати здобич, якщо так уперто Степ напирає на Ліс.

Росичі дивилися, як хозари влаштовувалися на правому березі річки, та перешкодити не могли.

Ратиборові родовичі покинули звичні справи. Князь-старшина Біляй відіслав майже усіх чоловіків захищати кін — кордон племені. Довгі літні дні минали без вістей з Рось-ріки. Жінки, діти і нечисленні чоловіки, яких залишили в граді, вже закінчили розчищати русло рівчака, що живив рів, і глибокий окіп довкола градського тину заповнився водою. Заступами підрізали вал, щоб він став крутіший з боку поля. Місили глину з половою і гноєм, добре змащували покрівлі хат, клунь, хлівів, закриваючи драниці, солому, очерет, якими були вшиті дахи. Від пожеж, якщо хозари надумають підпалити град огненними стрілами. Біляй не залишав своїх на муки тяжкої бездіяльності.

Від першої тривоги минув день, другий, шостий... Троє дівчаток років дев'яти-десяти і троє хлопчиків такого ж віку були відпущені на лісове озеро за пернатою свіжин-кою, за крячкою та сірою качкою. Настала пора року, щедра кормом для водяної птиці. Качина трава підняла коробочки з олійним зерном, а вода кишить черв'яками і водяними жучками. Ранні виводки уже вбилися в пір я, каченята дорослішають, готові крила розправити.

Як діди й батьки, діти добували птицю нагоном. По черзі малі загонщики лізли у воду, озброївшись бичачими бурдюгами. В озері є багнисті місця, є і глибокі, а пливти в очереті й траві не можна. Бурдюги підтримають на воді, дадуть перепочити, коли виб єшся із сил. Де плавом, де ходом загонщики відполохували пташину до визначених берегових дзеркалець-плес, на ловців. Кричати не треба — качка найбільше боїться глухих, але гулких ударів бурдюгами по воді.

"Хуп, хуп, хуп",— чується в очеретах. Побоюючись дивного звуку, виводки перестають вишукувати їжу і тихо відпливають поміж очеретом далі від недобрих голосів. Не зворухнувши очеретинки, на дзеркальце випливає мати-старка, за нею тісно, голова до хвоста, тягнеться слухняний виводок. Дитячі луки короткі, на чотири п'яді, стріли — на три.

Дівчатка чекали, влаштувавши засідку в очереті. Обрана старша — без старших не можна — свиснула по-куличому, і стріли вдарили. Тихо, майже без звуку. Стріляли ще. Не одразу спохватилися пташки.

В очеретах все хупають старанні загонщики, натискають, знову виполохують качок під стріли. Дурних качок. Розумну качку загоном так не візьмеш, вона так собі не вийде на чисте місце. Вона і пірне під загонщика, вона і на дно піде, захопить там корінь дзьобом і чекає. Задихнувшись, вона не спливе, а виставить спочатку самий дзьоб та очі, роздивиться. Усі звірі, усі птахи — як люди, різні на розум і на хитрість.

Загонщики вибилися на плесо. Допомагаючи собі бурдюгами, хлопчики позбирали підстрелених качок. Дівчатка полізли у воду за підранками, вони позапам'ятовували, куди ті поховалися.

— Нині багато птиці намножилося,— каже маленький

ловець, вибравшись на берег і давлячи п'ятою п'явку.—■ Бач, як насмокталась, кров'ю так і бризнуло.

У воду загонщики лізуть, одягнувшись у старе лахміття, але босі ноги й руки кровоточать від озерної трави-різунки. П'явки встигають залізати під шматину.

— Добряча вродилася,— погоджується інший хлопчик, допомагаючи товаришеві зав'язати лико під коліном, у місці, де люблять присмоктуватись п'явки. А ранку після п'явки треба затиснути листком болотного сухоцвіту, а то крові багато вийде.

Побитих качок зв'язали за шиї. Пора знову розходитися на лови, тепер черга дівчаток лізти в озеро. Діти-мисливці знають своє озеро не гірше за рідний град, уміють погнати птицю на зручні плеса.

День за днем біжить невтримно. Темніє, пора й на ночівку. На сухому місці зберігаються корчажка, кресало, кремінь, трут у берестяній коробочці. Град близько, та ніч тепер коротка, вранці треба взяти ще птиці.

Діти обпатрали кожне по качці, розрубали^ вимили в озері. Щоб розкласти невелике багаття, довелося викопати ямку, обтикати її гілками, прикрити різаним очеретом. У граді звеліли варити варево скритно. Повечерявши, всі вляглися рядочком, накрилися спільним покривалом. Одна з дівчаток сказала ще не сонним голосом:

— А дим у слободі пускали дотемна.

— Та вони ж, хозари, вийшли до річки,— відповів хлопчик.

Усі росичі з раннього дитинства знають суть димних знаків.

— А чи палять смолоскипи, за лісом не видно звідси,— сказала друга дівчинка.

— Палять, напевно,— після мовчанки відповів сонний голос, і під покривалом стало тихо.

В очеретах звучно вихляпували носами качки, пропускаючи густу воду через дірявий дзьоб.