Русь первозданна - Сторінка 91

Та його перебили лайкою:

— Лягай і мовчи. Назавтра буде нам наука всім. Князь-воєвода не спав. Ні, не так він вчинив би на місці

хозарських полководців. Не вийшов би з бою, кінних скував би, піших розчавив би.

Всеслав уже давно, сам. того не знаючи, осягнув недоречність грецької істини, яка полягала в тому, що для пізнання інших треба пізнати самого себе і цінувати по собі. Ні, люди різні.

Навіть холод і голод терплять по-різному, інакше любляться, не кожне серце розкривається на ласку. Навчаючи людей, Всеслав сам учився. Пишаючись своїм племенем, Всеслав знав: росич беручкий, стійкий. Раз ухопившись, рук не розтисне, за себе не боїться, розпочавши, справу не покине, лізе, поки не уб'ють. Для росича битва не вдала гра. А степові люди гарячі, запально-квапливі, в бою сміливі, але не наполегливі. Всеслав знав, що у степових людей, і у ромеїв, буває, коли війська по кілька днів вийшовши в поле з ранку, стовбичать до вечора, захоплюючись поєдинками одиночок-молодців, і без бою розходяться до ночі. Буває, що й вступлять у сутичку, але знову розійдуться, не досягши мети.

Трупи коней здавалися горбами. Ратгібор озирав поле. Всеслав випровадив слобожан наглядати за хозарами, щоб вони вночі не підповзли до кілля, не розвідали б захист нашого війська.

Щоб бачити поночі, треба дивитися знизу вгору. Слобожани припали до землі, стежачи за хозарською стороною. Місце знайоме, кожен безліч разів проїздив тут верхи, ходив пішки. Звідси Ратибор, як і багато хто до нього, проходячи випробування воїна, дивився з трави на образ Сварога, а Сварог дивився на нього. І зараз Сварог, прозираючи пітьму, так само дивиться на степову дорогу, бачить хозарів, бачить своїх. Так само глибокі його очі під чолом, випуклим, наче щит.

Боги зникають зі своїми народами, нові боги приходять з новими людьми. Можливо, і Сварог приречений на забуття смерті, як кам'яні боги забутих довгопалих людей. Переможуть хозари і зрубають священне дерево роських. Образ бога перетвориться на дрова під казаном із солодким м'ясом необ'їждженого коня...

На тілі в Ратибора послухали басамани від ударів, але жодна хозарська шабля не перерубала обладунку. Куди їм! Обидворукий, як сам Всеслав, Ратибор і відбивав, і рубав двома мечами. Він пам'ятав усе, не піддавшись бойовому хмелю: він за наказом Всеслава теж вів стрій, зрісшись з конем, якого відчував, як інший відчуває власні ноги.

Ледь шелестіла трава, чутке вухо вловлювало невидиме пробирання звіра. Степ не спав. Жук-могильник вилашто-вував нору, черв'як пробивав доріжку до поживи. Ніч сповнена звуків, ніч сповнена запахів.

Немає хозарів. Позад слобожан, як мертві, лежать навчені слухняні коні.

Нудно чекати. Ні, не нудно — треба ж. Від напруження очі стомлюються, щось миготить. У вухах шумить. І здається, що з далекого табору хозарів долинає гул голосів, іржання коней, гавкіт собак. Щоб розвіяти образи, доводиться швидко заплющити очі і знову розплющити. Адже це ніч, це земля сама говорить, спогадуючи в сонній дрімоті. Душі побитих витають у повітрі, землі є що згадати.

А сама вона шепче: "Спи, спи..." Тіло натомилося, в темноті заспокоюється серце.

Мати Анея вчила сина: "Будь з людьми справедливий, дотримуйся правди, будеш людям завжди добрий, і вони до тебе будуть добрі". Нема справедливості. Люди своєї мови покинули росичів у біді, на самих росичів звалили захист кордону між лісом і степом. Ворог той, хто напав. Як назвати того, хто своїх покинув на волю ворога?

Ратибор дивиться — знову рухається степ. Він не вірить оманливій темноті — він не чує запаху хозарів. Сьогодні він навіки запам'ятав запах степових людей...

У дивовижну мить Ратибор спав і не спав. Усередині звучав голос, лилися слова співця:

І в ріднім домі-лісі віщі сни,

і шепіт наших трав в лугах і на галявах,

і шелест ярини у борознах,

руками сіяної росичів...

Темне небо з темним сонцем бою. Обидві руки розчищали дорогу, і кожна знала, кого колоти, кого рубати. Словами не передати, як пахне хозарська кров. А голоси всередині нагадували, втішали:

Людина ж теж — не зникне зовсім, померла — наче захід. Вона умиротворена.

Не треба спокою, спокій — для мертвих. Ратибор жив, житиме без утішань, сам, волею розуму й тіла. Він трохи підвівся, відчувши свіжий запах хозарина.

Земля була залізна, коли рубалися через хозарське військо. Із списом довелося розлучитися після першого удару. Не знайшовся він і згодом. Добрячий був спис. Той, перший хозарин, в якого ввійшов спис, ввігнав Ратибору в ніздрі свій запах, якого не позбутися.

Мстиша, підтягнувшись до Ратибора ззаду, шепнув:

— Чую хозарів.

Ратибор, стоячи на колінах, вивільнив аркан, пробуючи, чи правильно лягли петлі. Тихіше від подиху він відповів:

— Будемо брати.

Хозари напливали, як душі мертвих. З'явилися над степом чорними привидами, згустками мороку. Додумались, напевно, озути коней у шкури.

Нічне повітря пливло, доносячи чужий запах, як струмини каламуті в чистій воді. Взяти живого!..

Ратибор скорчився на колінах, вигнувши спину горбом.

Хозари тут, над ним. Схопившись, Ратибор метнув аркан, кинув убік, рвонув. Мстиша, діставши кінного довгою шаблею, кричав, скликаючи своїх:

— Рось! Рось!

Злякані коні хозарів схарапудилися, аркан натягнувся, і Ратибор поволік важке тіло. Взяв!

Свої вже скакали на бій. З гордістю Ратибор подумав: "Не спали, в сідлах усі, наша сила!" З болем, з гнівом закричали чужі голоси. В темноті вершники налетіли один на одного, і тупіт віддаленів у хозарський бік. Хтось із слобожан викрешував вогню, щоб освітити збитих на землю хозарів.

Ратибор рвав аркан до себе, щоб не дати оговтатись узятому в полон хозаринові. Обмацав. Зашморг захопив шию й руку. Видно, хозарин одразу знепритомнів. Чи живий? Серце не помацаєш під твердими латами. Ратибор знайшов зап'ястя. Живий... Зв'язавши арканом хозарина, Ратибор поніс здобич до коня. Кінь чекав, лежачи на землі, непорушний, як дикий камінь.

Вивільнений із залізних латів, босий, в перетлілій сорочці, чорний, як земля, хозарин переступав з ноги на ногу біля вогнища. Він ворушив скрученими за спиною руками, вигинав груди, пробував землю бурими пальцями ніг, ніби хотів знятися, полетіти. Був він костистий, плосконосий, широкоротий. На запитання не відповідав, наче глухий. Чорноокий, він лицем нагадував йоржа, а тілом, широким у плечах, вузьким у стегнах, був як клин.

Крім хозарського кличу "харр", ніхто з росичів не знав хозарських слів. Ратибор згадав про багатомовного ромея. Старшини знали, де кожен воїн із роського війська, і Малха швидко припровадили до вогнища воєводи. Малх спробував ромейську мову, потім готську. Знав він трохи й говір степовиків, яких ромеї називали за давньою пам'яттю гуннами-хуннами. На запитання: "Як тебе звати, ім'я як?" — хозарин стрепенувся, але не відповів, хоч і явно зрадив себе.

— Ти його питай тепер, скільки їх усіх, скільки вони нині втратили людей? Та чого до нас прийшли? Та що думають далі чинити? — наказав Всеслав товмачеві.

Хозарин мовчав.

— Залізо розпікайте,— звелів воєвода.

Тридцять два роки тому через Рось перевалили степові зайди. Третина віку, більше одного покоління проминуло з того часу, який зараз жив у пам'яті Всеслава. Тоді воєводою був Гудий, попередник Всеслава Старого, Князь-старшини скупилися, відкликали своїх для господарських потреб, польових робіт. Гудий, маючи малу кількість слобожан, злякався хозарів, без бою пропустив їх через Рось, а сам зачинився в слободі. Степовики не рвалися взяти слободу: нелегка справа лізти під стріли на недоступний горб-фортецю. Вільно розійшовшись по роських полянах, хозари палили гради, набирали здобичі, полоненників. Під кінець Гудий вийшов із слободи, побивши малий загін хозарів, що ліниво споглядали за затворниками. На зворотному шляху хозарів Гудий дошкульно щипав степових, відбив частину полону і худоби. Сам Гудий був двічі поранений, але не спокутував своєї провини перед племенем і був за зраду живцем спалений на вогні. Після того впала слобода в очах росичів. З нечуваними зусиллями піднімав слободу Всеслав Старий. Не мститися за набіг, а не пускати степових через Рось повинна слобода. Рід годує слобожан не для помсти, а для свого захисту. Лягти повинна слобода, якщо сил не вистачить. Так думали всі, так мислив замолоду воєвода Всеслав. Згодом, з віком, з досвідом влади, з'явилися сумніви. Яка користь лягти, не вигравши бою? Немає на мертвих безчестя. Але живі? Безборонно степові візьмуть усіх, безборонно поженуть людей скільки забажають. Давно вже нинішній воєвода виправдав колишнього воєводу Гудия. Не його палити — карати б сусідів, які залишили своїх без допомоги в біді, карати роди, які відходять від спільної справи.

— Честь рідним нашим братам ілвичам з каничами,— казав Всеслав,— честь тим, хто прийшов разом з нами розділити залізні жнива. Та й треба сказати: ніхто не відрізнить росича від ілвича, від канича. Безчестя тим, хто нині, залишившись за засіками, думає безсоромно: нехай інші лягають під хозарською шаблею, а мені й горя немає, до мене не дістатися степовикам. Безчестя тому, хто, як князь Павич, в ганебній жадібності не дозволив родовичам жити братами в роській слободі. Безчестя нашим князям Могуті й Плавику, які не дали нам ратників. А ще,— вигукував Всеслав,— гляньте на викиднів! Люди вони в родах не любі, від князів зазнали утиску. А вони прийшли. Сім ї покинули не за стінами градів,— у злиденному поневірянні, в лісах ховаються ті, як миші. Хто ж свої нам? — запитував Всеслав, не сподіваючись на відповідь.

Немає для людини гіркішої кривди, коли вона, знаючи, що і як вчинити, позбавлена такого щастя через тупість інших. Пора крикнути правду на весь голос. І Всеслав роз'ятрював душі воїнів:

— Думайте! Було б по-нашому, не ми б чекали сьогодні хозар. Вони як вепри, обложені в болоті, чекали б нині останньої години. Конали б вони за своїми возами, бога свого проклинаючи, що завів їх на роські землі.

Колот-відун сказав якось, що злоба народжується від безсилля.

Всеслав не міг зважитися піти з дороги хозарів. А хозари були вільні.

Гавкали і вили жовті хозарські собаки, чуючи росичів, які наближалися до возового табору, щоб стежити за ворогами. Ще до того як почало світати, піше військо встигло поїсти.