Русь первозданна - Сторінка 90

Багатіли базилевс, полководці, скупники. Якось євнух-сановник, прибувши в армію з Візантії, звернувся до солдатів з декламаціями про любов до вітчизни. Оратора осміяли. "Тут все інакше",— думав Малх, спостерігаючи за боєм воїнів. Здалеку і чужий, він не міг розрізнити, де росич, а де хозарин.

Та ось одиночних вершників наче вітром з поля здуло. Залишилися в траві тіла людей чи коней, не розгледиш. У хозар загули бубони, протяжно захрипіли роги. Вигинаючись, тріпочучи вусами списів, виграючи розблисками зброї і майорінням прапорців, хозарська маса рушила до поля.

Тісний стрій кінноти з'їдав степ. Тисячі копит збивали трави, не піднятися їм більше, стоптаним, поламаним, розчавленим, втовченим у землю. _

Нічого не залишилося від степової дороги, всю її зайняли хозари, і бігли їхні коні і мчали хозари, наростаючи і все повищуючись. Зараз вони постануть над роськими стрільцями валом кінських морд, валом рук, щетинистих списів і шабель.

Сонце завмерло в небі, час спинився, нічого не було в світі, окрім безмежно наростаючого, як воля долі, наступу буйного, нестримного, ніким ще не приборканого Степу,

Малха отверезив близький звук, схожий до гудіння товстої струни. Горбий, розставивши мертві ноги, навсидячки пустив першу стрілу. Від напружених м'язів його спина здавалася горбатою. Знову зігнувся незвично важкий лук з турового рогу. Пора? Старшини закричали:,

— Бий, бий, бий!

Не стало чути тятив, їхній спів потонув у викриках стрільців.

З вереском і свистом летіла хозарська кіннота. Хозари кричали:

— Харр, харр!

У їхньому бойовому кличі росичам вчувалося каркання хижих ворон. Ще швидше металися руки стрільців до сагайдака і до тятиви.

Малх не міг змусити себе прицілитися і пускав стріли як у воду. Йому здавалося, що він б'є в грізний вал, яким Чорний Понт нападає на берег.

Стрільці самовіддано рвали тятиви. Не веснами, не місяцями і не днями рахувалось нині їхнє життя, а стрілами, які вони ще встигнуть випустити до того, як хозари наступлять на голову.

Роська кіннота чекала, причаївшись за східною околицею поля, в кущах ліщини й глоду, серед лип, лапатолистих кленів, гостролистих ясенів. Всеслав кинув кінних, коли хозари в бойовому пориві відкрили йому свій бік.

Правлячи ногами, як уміли вони спонукати своїх коней, росичі з ходу пустили в дію луки. Праве хозарське крило загаялося, загнулося і элитно потекло назустріч.

Скоряючись повелінням Всеслава, слобожани з дивовижною швидкістю збилися в кулак перед ударом. Коліно в коліно, виставивши списи, росичі врізалися в хозарів.

Бій кінних навальний, швидкоплинний до очманіння, думка відстає від тіла, слова не встигають виказати дію. Земля хитається, дрижить під ногами коней, наче її твердінь чаклунськи перетворена на збрижену хитавицю. Метаються привиди, миготять лиця, руки, гриви, роззявлені роти. Чоловік відданий не свідомості, а вихрові навиків воїнської науки, в ньому все сповнилося чудотворної сили, він блискавиця, він не думає, але знає, вільний від думання, він одразу скрізь і в усьому.

— Рось! Рось! Харр! Харр!

Хіба можна, хіба треба думати, де залишився спис, хіба не сам меч у руці, хіба не само рубає і коле залізо! Пера-гудзи бойової палиці ламають хозарський шолом, а ліва рука рубає й рубає. Права трощить палицею або келепом уже не шолом хозарина, а кінську голову, захоплену убивчим півколом розмаху.

Стискаючи коней обценьками колін, слов'янські вершники летять над сідлами, незвичайно високі, і, обидворукі, косять, косять і косять.

Поле розхитується вгору-вниз, вгору-вниз. Геть перекосилося поле, і в захваті бою серце палає.

Тихий бій!.. Нема тріскотні, брязкоту, нема криків людей і храпу коней, немає стогонів і зойків, усі звуки відстали, миті відскакують у небуття, мов прах від копит.

Білими пушинками, такими легкими, що на них могла б заснути лише невагома душа, тополиний пух збивається в затишні від вітру місця. Піднесіть вогонь — пух, спалахнувши, зникне вмить. А в кожній же пушинці ховається насіннячко, з якого може вирости багатосаженне дерево. Так у тихому для учасників бою палає єдиний в своїй силі пломінь. У ньому згорають, не дізнавшись про своє зникнення, життя людей.

Росичі знали хіба що з оповідей про бойову зустріч з таким багатолюддям степовиків. Всеслав роками розмірковувань сам домислився, як вести бій із степовими людьми.

Він знав, що степові всі особливо вправні воїни в перегонах і в рубці, добре метають стріли із сідла і списом можуть вигравати, як журавель дзьобом. Степовик народився і вмирає на коні. Але степові свавільні, б'ються без строю, табуном. Двадцять років Всеслав готувався до великого бою із Степом, вірячи в силу єдності роської кінноти, вірячи в стійкість і високу майстерність роських стрільців.

Для воєводи нинішній бій не був ані тихим, ані примарним. Всеслав, скоряючись традиціям і звичаям свого часу, прийняв двобій як необхідність для звання вождя воїнів. Змінивши прості лати на залізні, покрившись кованим шоломом, Всеслав став камінно спокійним. Як пастух, він провадив череду залізних биків — слобожан, спрямовуючи, вів, посилав, маючи у винагороду сліпу слухняність воїнів.

Росичі, опам'ятавшись після першого вдару, не встигли здивуватися порожньому полю, куди вони вискочили, пробивши хозарський полк, як знову були кинуті в січу. І лише мало хто з воїнів розумів, чому зараз перед ним були спини, потилиці хозарів, кінські хвости, а не хозарські обличчя і конячі морди. Адже це вони, волею Всеслава, описали в полі напівколо і вдруге вдарили на хозарів, що вже змішалися, втратили розмах. З торжеством подумав Всеслав про свою правоту, про правильність складно надуманого, із сумнівами винесеного рішення, як битися. І з гнівом згадав про своїх і про сусідів. Якби в нього було зараз хоча б сім, нехай навіть шість, сотень кінних, він розбив би всіх хозарів на цьому полі, як орел б'є табун гусей, як один камінь побиває цілу купу глиняних корчаг.

Єдиний глядач, який міг правильно оцінити бій Всеслава, був ромей Малх. Удар кінних росичів, розметавши праве крило хозарів, змусив решту завагатися і повернути на допомогу своїм. Малх розумів, що хозарські полководці перебільшували силу роської кінноти. Та й що могли вони бачити з глибини свого строю! Піше військо ще било стрілами хозарів, які майже досягли кілля, а передні хозари вже напоролися на невидиму перепону. Але їхній порив був зупинений не кіллям, а хаосом, що зчинився, наче з волі богів, серед власного війська. Малх бачив усе і думав: "Які могутні сили визрівають далеко від кордонів імперії, в місцях, про які відомо одне — тут живуть варвари..."

Роська кіннота зникла. Сонце, хилячись до заходу, вирішило за хозарських полководців. Підхопивши тіла товаришів, хозари безладно відходили до свого табору. Вночі кіннота не б'ється. Роські піші стрільці пішли на нічийне поле нишпорити в траві, шукати стріли, зброю і забиті тіла. Чужих і своїх.

5

Щоб хозари не могли порахувати роські сили, багаття для приготування їжі були розкладені в ямах. Князь-старшини Колот, Чамота з вибраними слобожанами ходили по табору, опитуючи кожного, скільки стріл він випустив, і кількість позначали буковками-цифрами на липових дощечках.

— А скільки ти знайшов своїх стріл? — запитували старшини і ганили тих, що підібрали мало. Даремно стрілець виправдовувався тим, що його стріли понесли в собі хозари, хозарські коні, що трава на полі надто густа.— Не те балакаєш ти, ледачий,— суворо докоряли скупі старшини.

У возах, захованих у гаю Сварога, берігся запас. Кожному стрільцеві належало мати при собі сорок стріл. Майже стільки й залишалося в запасі після нічної роздачі.

Малху теж докорили, на що він не образився. Ромей, звичайно, пристав до вогнища десятка, з яким він стояв у бою. Суворі росичі, він це відчував, не цуралися його. Малха вражав спокій цих людей. Наче не було страшних хвилин, наче завтра нічого на може прилучитися. Хозари нависли над роським військом. Кому, як не Малху, пам'ятати про їхню близькість: хозарська стріла знайшла місце в його латах, вткнулася між роговими пластинами і впилася під лівий сосок. В запалі Малх не відчував болю. Тепер ранка нила. Росичі говорили між собою, що хозарські руки слабші за слов'янські, їхні стріли легко застрявали в шкірі обладунку. Малх чув, що піше військо втратило не більше десятка — вражених в обличчя, в шию. Ромей сидів біля багаття, скинувши туніку. Не звертаючись ні до кого, він мовив, пишаючись своєю раною:

— Перепало й мені.

Він вловив кілька поглядів, що ковзнули по його обличчю, до скривавлених грудей. Хтось ткнув Малху пучечок сухого листя, перев'язаний ликом, сказавши:

— Пожуй, приклади, швидко дірку затягне.

Терпка кислота трав в'язала язик і рот. Наклавши на рану цілющу кашку, Малх ліг. Його дивувала тиша. Військовий табір слов'ян дихав таємничістю, як зборисько поклонників забороненої релігії чи змовників проти базилевса. З ям потягувало задушливим димком, як від печі, де перепалюють дерево на вугілля. Приглушено і нерозбірливо булькотів чийсь голос, і, коли він переривався, ніч навалювалася похмурим мовчанням. Не такі бували військові табори імперських військ, п'яні, буйні, з високим полум'ям багать, поміж якими начальники проходили з охороною, не ризикуючи наодинці довірятися солдатам.

Малх підвівся. Його товариші спали чи мовчали. В тілах, що ледве смутно вгадувалися, напевно, тліла думка, як і в ньому. Раптом Малх відчув і тривогу, й приховане хвилювання росичів, і дивна теплота розлилася в його серці. Друзі, близькі люди! Здалеку долинули слабкі звуки, крик. І знову тиша все задушила, Малх чув лише своє дихання. Він ліг. Рана більше не відчувалася. Дрімоту перервав тупіт. Громіздке тіло вигулькнуло з пітьми дивними стрибками. Хтось, дихаючи, мов бик, спитав:

— Егей, люди, ви тут?

І одразу три чи чотири голоси відповіли:

— Тут.

Хряснуло. Малх уловив кидок, розпізнав милиці. Поруч нього сів безногий стрілець. Горбий бурчав:

— Бачиш, скільки моїх стріл понесли вони, кляті...

— Що, не зібрав? — відгукнулися голоси.

— Усі пам'ятаю, куди садив. Та, бачся, вони тіла попідбирали.

— А чого там кричали?

— Вивідники хозарські наскочили. Тих вивідників наші й били.

Горбий звернувся до Малха:

— А ти слухай, чужий, лук не так гнеш, я тебе підучу...