Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 17

Вона стала жертвою зненависті, що тяжіє над землею. І Єста здригається з відрази до себе: він же теж вийшов убивати.

А ведмідь женеться на нього — сліпий від ножа одного з кавалерів, кривий від кулі з кавалерської рушниці, роздрочений, кудлатий, самітний, відколи кавалери вбили його дружину й забрали дітей. І Єста побачив його такого, який він був насправді: нещасного, зацькованого звіра. Він не буде відбирати йому життя, єдиного, що лишилося ведмедеві після того, як усе інше забрали люди. "Нехай він заб'є мене, — думає Єста, — я не буду стріляти".

Ведмідь уже близько, а Єста стоїть струнко, мов на параді. І як звір опинився коло нього, бере рушницю на плече й відступає на крок убік.

Ведмідь жене далі, бо добре знає, що не можна гаяти часу, добігає до лісу, пробиває шлях крізь високі, в людський зріст замети, скочується карколомним узбіччям і безслідно зникає. А всі, хто цілився в нього й чекав на Єстин постріл, тепер смалять навздогінці.

Але дарма, ведмідь прорвав кільце і втік. Фукс лається, Беренкройц сипле прокльонами, а Єста тільки сміється. А чого вони хочуть? Щоб він, такий щасливий, як оце тепер, та скривдив якусь іншу божу істоту?

Великий ведмідь із Гурліти врятувався тоді цілий-цілісінький, одначе, розбуджений із зимової сплячки, вирішив залити селянам сала за шкуру. Жоден ведмідь не вміє так спритно продерти стріху на їхніх низьких, схожих на льохи кошарах і так хитро поминути наставлені пастки.

Мешканці околиць Верхнього Левену не знали вже, як від нього вборонитися, і раз у раз посилали по кавалерів, щоб ті прийшли вбити ведмедя.

Цілий лютий день у день і ніч у ніч кавалери їздили над озером і шукали ведмедя, але звір не давався їм до рук — він навчився хитрощів лиса і швидкості вовка. Коли мисливці чигали на нього в одному хуторі, він бенкетував у сусідньому, коли його шукали в лісі, він нападав на селян, що їхали замерзлим озером. Він став найзухвалішим грабіжником: залазив на горища і спорожняв господиням глечики з медом, убивав господарям коней просто біля саней.

Потроху люди почали розуміти, що то за ведмідь і чому Єста не зміг у нього вистрілити. Страшно сказати, важко повірити, але то був не звичайний ведмідь. Жодна проста куля його не візьме. Вбити його можна лише кулею зі срібла й дзвонового сплаву, вилитою на церковній вежі вночі проти п'ятниці, як настає місяць, та ще й так, щоб про те не знав ані священик, ані паламар, ані хтось інший. Але де ж її дістанеш, таку незвичайну кулю?

Найбільше всім цим переймався один чоловік в Екебю. То був, як ви й самі розумієте, Андерс Фукс, мисливець на ведмедів. Він не міг ані їсти, ані спати, так журився, що не міг убити великого ведмедя з Гурліти. Нарешті й він дійшов висновку, що того звіра можна вполювати лише срібною кулею.

Майор Фукс був чоловік суворий і не вельми вродливий: вайлуватий, неповороткий, з широким червоним обличчям, з обвислими щоками й потрійним підборіддям. Над товстими губами в нього стирчали шорсткі, мов щітка, чорні вуса і така сама густа чорна щетина їжачилась на голові. До того ж він був неговіркий і ненажерливий. Жінки не зустрічали майора Фукса радісною усмішкою й не розкривали йому обіймів, але й він не посилав їм ніжних поглядів. Певний, що ніколи не знайде жінки, яка б йому сподобалась, він кинув думати про кохання та про всі його зваби.

Та ось одного вечора в четвер випало так, що місяць був якраз на два пальці завтовшки і протримався над обрієм години зо дві після заходу сонця. Майор Фукс, нікому нічого не сказавши, вийшов з Екебю з мисливською торбою, де була жаровня та форма на кулі, і з рушницею на плечі. Він подався до церкви в Бру спробувати, чи не усміхнеться щастя чесній людині.

Церква стояла на східному березі вузької протоки між Верхнім і Нижнім Левеном, і майорові треба було переходити міст над протокою. Він ішов замислений і не дивився ані на пагорби Брубю, що чіткими обрисами вимальовувались проти ясного вечірнього неба, ані на круглу вершину Гурліти, осяяну вечірньою загравою; він дивився тільки під ноги й думав, як йому добути ключа від церкви так, щоб ніхто не знав.

Коли майор опинився на мості, то почув такий розпачливий крик, що аж підвів голову.

За тих часів за органіста в Бру був німець Фабер, дрібненький, нікчемний з усіх поглядів чоловічок. А за паламаря — Ян Ларсон, дужий парубок, але бідний, бо священик з Брубю видурив у нього спадщину по батькові, цілих п'ятсот ріксдалерів.

Паламар хотів одружитися з органістовою сестрою, невеличкою, гарненькою панною Фабер, проте органіст не приставав на їхній шлюб, тому вони між собою не вельми приятелювали. Того вечора паламар зустрів органіста на мості через протоку й накинувся на нього. Він схопив його за барки, підняв над поруччям і побожився, що вкине у воду, якщо той не віддасть за нього ясної панни. Одначе німець затявся: він випручувався і водно кричав, що не віддасть, хоч і бачив глибоко під собою чорну смугу води між білими берегами.

— Ні, ні! — кричав він. — Ні, та й ні!

Хтозна, чи розлючений паламар не кинув би його поплавати в холодній чорній воді, якби саме не нагодився майор Фукс. Паламар злякався, поставив Фабера на міст і якнайшвидше втік.

Миршавий Фабер кинувся майорові на шию і почав дякувати за порятунок, але той струсив його з себе і заявив, що дякувати нема за що. Майор не любив німців ще відтоді, як під час поморської війни побував у Путбусі на Рюгені. Ніколи ще голодна смерть не зазирала йому так близько у вічі, як тоді.

Миршавий Фабер хотів бігти до ленсмана Шарлінга й подати скаргу, що паламар намірявся його вбити, але майор пояснив йому, що дарма й клопотатися, бо в цій околиці за вбивство німця нікого не карають.

Його слова заспокоїли Фабера, і він запросив майора до себе скуштувати свинячої ковбаси й випити брауншвейзького пива.

Майор погодився, бо подумав собі, що органіст напевне мас вдома ключа від церкви. Отож вони подалися на пагорби Брубю, де була церква з церковним будинком, а також садиби паламаря й органіста.

— Вибачте! Вибачте! — каже миршавий німець, коли вони з майором заходять до хати. — В нас не дуже прибрано, бо ми з сестрою мали багато клопоту. Ми різали півня.

— Отуди к бісу! — вигукує майор.

Відразу з'являється ясна панна Фабер з великими глеками пива. Всім відомо, що майор дивиться на жінок не дуже прихильним оком, та ясна панна Фабер у чепурній корсетці й чепчику все-таки йому подобається. Коси в неї русяві, гладенько зачесані, а сукня з домашнього полотна така чиста, що аж блищить. Маленькі ручки в дівчини такі вправні й жваві, а щоки такі рум'яні й кругленькі, аж майорові спадає на думку, що коли б йому трапилася така моторна дівчина років двадцять п'ять тому, то він неодмінно посватався б до неї.

Та хоч яка вона мила, рожевощока й моторна, а очі в неї заплакані. Це ще більше прихиляє до неї майора.

Поки чоловіки їдять і п'ють, дівчина то виходить з хати, то знову заходить. Нарешті підступає до столу, кланяється й питає:

— Як ви накажете, братику, прив'язати корів у клуні?

— Прив'яжи Тузінь праворуч, а Десяток ліворуч, щоб не билися, — велить миршавий Фабер.

— Отуди к бісу! — знову дивується майор. — То ви маєте стільки корів?

Виявляється, що органіст має лише дві корови, тільки назвав одну Тузінем, а другу Десятком, щоб здавалося багато, коли про них заходить мова.

Довідався також майор, що Фабер перебудовує стайню і вдень корови ходять по двору, а ввечері їх загонять до клуні.

Ясна панночка Фабер і далі крутиться по хаті, тоді знову підступає до брата, кланяється й каже, що майстер питає, яка заввишки має бути стайня.

— Зміряй корів! — каже органіст. — Зміряй корів!

Майорові дуже подобається його відповідь.

При нагоді майор питає органіста, чому в його сестри червоні очі, і довідується, що дівчина плаче, бо він не дозволяє їй одружитися з убогим паламарем, котрий має повно боргів.

Майора огортає дедалі глибша задума. Він навіть не помічає, що спорожняє кухоль за кухлем і з'їдає ковбасу за ковбасою. Миршавого Фабера жахає така ненатля, а майор що більше їсть та п'є, то ясніша в нього стає голова і рішучіше серце. І дедалі дужче йому хочеться зробити щось для ясної панни Фабер.

Майор думає, а тим часом кидає оком на великого ключа з позагинаними зубцями, що висить біля самих дверей. І як нарешті миршавий Фабер, що сидить з майором при глекові пива, кладе голову на стіл і засинав, він хапає ключа, бере шапку й поспішає надвір.

За хвилину майор Фукс уже лізе сходами на церковну вежу, присвічує собі роговим ліхтариком і врешті опиняється на дзвіниці. Над ним пороззявляли свої велетенські пащі дзвони. Майор найперше здряпує з дзвона терпугом трохи металу і вже хоче діставати з мисливської торби форму на кулі й жаровню, коли раптом згадує, що не має найважливішого: не взяв із собою ані крихти срібла! Щоб куля мала силу, її неодмінно треба вилити на вежі. Якраз слушна година: і четвер, і молодик на небі, і ніхто не знає, що він тут. Коли ж на тобі, інша халепа!

Майор сипонув у нічну тишу такими гарячими прокльонами, що аж дзвони загули.

І враз він почув глухий тупіт унизу в церкві і ніби якийсь шурхіт на сходах. Справді, хтось важкою ступою також брався на вежу!

Майор Фукс, що стояв і лаявся, аж дзвони відлунювали, трохи задумався. Кого це дідько несе йому на допомогу? Хода чимраз ближчала. Комусь, видно, теж чогось треба було на вежі.

Майор причаївся за кроквами й бантинами і погасив ліхтарика. Не те щоб він злякався, але ж увесь задум піде нанівець, якщо його хтось побачить. Тільки-но встиг він сховатись, як прибульцева голова з'явилась над підлогою.

Майор відразу впізнав у ньому скупого священика з Бру— бю. Той майже схибнувся з жадібності й ховає свої скарби по всіх усюдах. Тепер він теж приніс пачку кредиток сховати в дзвіниці й не здогадувався, що його хтось бачить. Він підняв одну мостину на підлозі, засунув під неї гроші й знову зліз назад.

Майор відразу підняв ту саму мостину. Скільки там лежало грошей! Пачка кредиток при пачці, а поміж ними руді шкіряні торбинки зі срібними монетами. Майор узяв стільки срібла, скільки треба на кулю, а решту все залишив у сховку.

А як небавом він зліз додолу, то мав уже в рушниці срібну кулю.