Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 19

Все оберталось у гру, в уявність під крижаним поглядом, що невблаганно стежив за нею, — а за ним стежили інші, а за тими ще інші, і так без кінця.

Всі здорові життєві сили заснули в ній; палко ненавидіти і безоглядно кохати вона спромоглася тільки одну ніч, не довше.

Мар'яна вже не знала, чи все ще кохає Єсту Берлінга. Вона хотіла побачити його тільки з цікавості, чи зможе він знову сколихнути їй душу, як того разу.

Поки Мар'яна лежала слаба, в неї була тільки одна ясна думка — треба зробити так, щоб ніхто не довідався про її хворобу. Вона не захотіла бачити свою матір і свого батька, не захотіла помиритися з ним, бо знала, що він жалкуватиме за свій вчинок, коли дізнається, як тяжко вона заслабла. Тому Мар'яна звеліла казати батькам і всім, хто питатиме, що вона хворіє на очі, як, зрештою, не раз уже хворіла, відколи повернулася з чужини додому, і що їй доводиться сидіти в кімнаті при спущених завісах. Вона заборонила наглядачці розповідати про її хворобу, а кавалерам не дозволила привезти з Карлстада лікаря. Мовляв, у неї справді віспа, проте в легкій формі, і в домашній аптеці Екебю є всі потрібні ліки. Їй ніколи не спадало на думку, що можна й померти, вона лише чекала, коли одужає, щоб поїхати з Єстою до священика просити — хай оголосить про їхні заручини.

Тепер хвороба відступила, гарячка спала. Мар'яна знову стала холодна й розважна. Вернулося переконання, що вона єдина тільки розумна в цьому світі дурнів. Вона не відчувала ні зненависті, ні любові. Вона розуміла свого батька і всіх людей. А той, хто розуміє, не може ненавидіти.

Дійшла до неї звістка, що Мельхіор Сінклер наміряється влаштувати в Б'єрне розпродаж усього свого майна, щоб їй нічого не лишилося в спадок. Казали, що він хоче спродати все дощенту: спершу меблі і хатні речі, тоді худобу й реманент, насамкінець — садибу, а гроші скласти в мішок і втопити в Левені. Їй дістанеться сама руїна й гола пустка. Мар'яна спокійно всміхнулася на ту звістку. Така, мовляв, уже в батька вдача, інакше він не міг зробити.

Вона сама дивувалася, що колись складала гімн коханню, мріяла про вбогу хатину, як звичайна собі дівчина. Аж не вірилося, що вона взагалі про щось мріяла.

Вона тужила за щирістю, була стомлена ненастанною грою. Їй ніколи не довелося зазнати сильних почуттів. Вона майже не журилася тим, що втратила красу, але здригалася на думку про чиєсь співчуття.

О, якби хоч на мить забути про себе! Хоч один ненавмисний вчинок, порух, бодай одне слово!

Настав день, коли покій вивітрили й вичистили від зарази. Мар'яна лягла вдягнена на канапу й звеліла покликати Єсту Берлінга. Їй сказали, що він поїхав на розпродаж у Б'єрне.

У Б'єрне справді передбачався великий розпродаж. Дім був старовинний, багатий, і люди здалеку поз'їжджалися на купівлю. Могутній Сінклер скидав усе своє майно у великій залі. Тисячі найрізноманітніших речей лежали купами аж до самої стелі.

Сам він, мов янгол руїни, ходив по будинку і зносив усе, що можна було продати. Не чіпав тільки кухонного начиння: чорних горщиків, ослонів, мідяних дзбанів, бо вони йому не нагадували про Мар'яну. Але це було й усе, що поминула його лють.

Коли він увірвався до Мар'яниного покою, то перевернув його догори дном: викинув шаховку з ляльками й книжкову полицю, столик, для неї зроблений, її оздоби й одяг, канапу, ліжко — геть усе.

Тоді почав ходити від покою до покою, забирав усе, що йому не подобалось, і ніс до великої зали. Він стогнав під важкою канапою чи мармуровим столиком, проте не здавався. І кидав усе як попало. Розбивав шухляди й витягав звідти чудове родинне срібло. Геть його! До нього торкалася Мар'яна. Носив оберемками тонкий, білий, як сніг, одамашок і гладенькі льняні простирадла з мережками на долоню завширшки, дбайливо вишиті жіночими руками й складувані не один рік, і шпурляв на купу. Геть їх! Мар'яна не варта цього добра. Він кидався від покою до покою з повними руками порцеляни, не зважав, що десятками розбиває тарелі, не шкодував чашок з випаленим родинним гербом. Геть їх! Хай дістануться кому завгодно. Стягував з горища перини й подушки, такі м'якенькі, що в них можна потонути, як у хвилі. Геть їх! Мар'яна спала на них.

Він кидав лихим оком на знайомі старовинні меблі. Чи є хоч один стілець, де б вона не сиділа, чи канапа, де б вона не спочивала, чи картина, на яку б вона не дивилась, люстра, що не світила б їй, або дзеркало, що не відбивало б її подоби? Він погрожував кулаками тим достойним родинним пам'яткам. Найкраще він зібрав би їх усі й порозтрощував на друзки.

Одначе він вигадав дошкульнішу помсту — все розпродав ти. Нехай його заберуть чужі люди. Нехай воно брудниться в житлах орендарів, хай рветься в байдужих чужих руках.

Не раз-бо він бачив меблі з розпродажу в селянських хатах, збезчещені й принижені, як його дочка. Геть їх! Хай десь валяються з порваним покриттям, з почорнілою позолотою, з поламаними ніжками, з поплямленими стільницями й тужать за колишньою своєю домівкою! Геть на всі чотири вітри, щоб жодне око, жодна рука не змогла їх більше зібрати!

Поки почався розпродаж, Мельхіор Сінклер понакидав більше як півзали всякого добра.

Впоперек зали поставлено довгий стіл, коло нього примостилися розпорядник і писарі, що занотовували кожну продану річ; туди ж Мельхіор Сінклер звелів принести й барильце горілки. У другій половині зали, на ганку й надворі стояли покупці. Народу з'їхалося багато, лунав гамір і сміх. Пропозиції надходили одна за одною, розпродаж був жвавий. А над барильцем горілки, коло свого добра, скиданого як попало, сидів Мельхіор Сінклер, п'яний і знавіснілий. Чуб йому їжився над червоним обличчям, очі вилазили з ямок, грізні, налиті кров'ю. Він горлав, реготав, наче був у найкращому гуморі, і кожного, хто давав добру ціну, підкликав до себе й пригощав горілкою.

Був у тій залі і Єста Берлінг. Він замішався до юрби покупців, але намагався не трапити на очі господареві. Страшно було дивитися на ті гори наверганих речей, на самого Мельхіора Сінклера, і серце Єсті стискалося з передчуття біди.

Дивувало Єсту й те, що ніде не видно було Мар'яниної матері. І, сам не знаючи навіщо, він подався шукати пані Густаву.

Єста поминув не одні двері, поки знайшов її. Господар цього дому був нетерплячий і не любив жіночого скигління та сліз. Йому набридло слухати, як дружина оплакує руїну дому. Сердило його те, що вона побивається за простирадлами й подушками, коли втрачено куди вартніше — дочку-красуню. Отож він ганявся за нею з кулаками по всьому будинку, аж поки загнав до кухні, а тоді до комори.

Далі їй нікуди було тікати, і він стримався, бачивши, як вона скорчилась за сходами і чекає його важкого удару, а може, й смерті. Він лишив її там, але замкнув двері і сховав ключа собі до кишені. Нехай посидить, поки скінчиться розпродаж. З голоду вона в коморі не вмре, а його більше не дратуватиме своїм плачем.

Отож господиня сиділа замкнена у власній коморі, коли Єста йшов коридором від зали до кухні. Він завважив голову пані Густави в маленькому віконці високо під стелею — господиня видряпалась на східці і визирала з своєї в'язниці.

— Що ви там робите, тітко Густаво? — запитав Єста.

— Він мене замкнув, — прошепотіла стара.

— Господар?

— Так. Я думала навіть, що він уб'є мене. Слухай, Єсто, візьми ключа з дверей до зали, зайди до кухні і випусти мене звідси. Той ключ відмикає комірні двері.

Єста так і зробив і за кілька хвилин уже стояв з невеличкою господинею в порожній кухні.

— Ви ж могли послати котрусь служницю по ключа від зали, — сказав Єста.

— Щоб вона взнала, що той ключ відмикає комору? Тоді б я не мала жодної хвилі спокою. Та й, врешті, я тут не гаяла часу, прибрала на верхніх полицях. Там давно вже треба було дати лад. Аж не віриться, як я допустила, щоб там зібралося стільки непотребу!

— Таж ви завжди маєте повно всякого клопоту, — заспокоїв стару Єста.

— Отож-бо й воно. Якби я не назирала за всім, то в цьому домі не крутилася б жодна прядка, не хурчало б жодне веретено. Якби я… — Господиня замовкла і втерла сльозу. — Господи, що я кажу! Таж скоро мені не буде чого доглядати. Він спродує все, що в нас є.

— Яке лихо, — зітхнув Єста.

— Ти, Єсто, пам'ятаєш оте велике люстро у вітальні? Воно таке гарне, рівне, ніде не викривлене, та й позолота дуже добра. Я одержала те люстро від своєї матері, а він хоче тепер і його продати.

— Ото навіжений!

— Справді навіжений. І завше такий був. Не втихомириться, поки ми не підемо з торбами, як майориха.

— Ну, до такого не дійдеться, — мовив Єста.

— Дійдеться, Єсто. Коли майориха покидала Екебю, то віщувала нам біду. І ось вона приходить. Майориха не допустила б, щоб він продав Б'єрне. Уяви собі, продає старовинну порцеляну, свої родинні чашки! Майориха ніколи б не допустила до такого.

— А що з ним сталося? — запитав Єста.

— Розгнівався, що Мар'яна не вернулась. Він усе дожидався її. Ходив алеєю цілими днями й чекав. Мабуть, з туги схибнувся. А я нічого не смію сказати…

— Мар'яна думає, що він лютий на неї.

— О ні, вона його добре знає, але з гордощів не хоче зробити першого кроку. Вони обоє вперті й затяті, а все на мені відбивається. Я між ними, як між молотом і ковадлом.

— Ви, либонь, знаєте, що Мар'яна хоче вийти за мене заміж?

— Ох, Єсто, вона за тебе ніколи не вийде! Вона хоче тільки подратувати батька. Надто вона розпещена, щоб вийти заміж за бідного, та й надто горда. Їдь додому і скажи їй, що коли вона негайно не вернеться, то вся її спадщина піде за вітром! Він усе віддає за безцінь, аби збутися.

Єста розсердився. Ото стара квочка, сидить на кухні і думає тільки про свої люстра та порцеляну!

— Як вам не соромно! — вихопилося в нього. — Вигнали дочку з дому на сніг, а тепер кажете, що вона з упертості не вертається! Та ще й думаєте, буцім вона кине того, кого любить, аби тільки не лишитися без маєтку!

— Не гнівайся, любий Єсто! Я сама не знаю, що кажу. Я хотіла відчинити Мар'яні, але він схопив мене й відтяг від дверей. Вони обоє завше торочать, що я нічого не тямлю. Я б залюбки віддала за тебе Мар'яну, якби знала, що вона буде щаслива з тобою. Але не так легко ощасливити жінку, Єсто.

Єста глянув на неї. Хіба можна сердитись на пані Густаву? Вона залякана й затуркана, але серце має добре.

— Ви не питаєте, як там Мар'яна, — спокійно вже сказав він.

Господиня залилася слізьми.

— А ти не будеш гніватися? Я з самого початку хотіла спитати, Я знаю тільки, що вона жива.