Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 18

Дорогою майор міркував собі, чи ця ніч принесе йому ще яке щастя. Бо ж відомо, що вночі проти п'ятниці завше трапляється неймовірне. Майор найперше звернув до органістової хати. Чи, бува, той клятенний ведмідь не знає, що Фаберові корови ночують у благенькій клуні, все одно, що просто неба?

І справді, щось велике, чорне наближається з поля до клуні, мабуть, ведмідь.

Майор прикладає рушницю до підборіддя і вже наміряється стрельнути, але передумує. З темряви на нього ніби дивляться заплакані очі панни Фабер. Добре було б трохи допомогти їй і паламареві, хоч як важко змиритися з думкою, що не він уб'є великого ведмедя з Гурліти. Опісля майор казав, що йому ні від чого в житті не було так важко відмовитись, але ж панна Фабер така мила дівчина, що він ладен усе для неї зробити.

Майор іде до паламаря, будить його, виводить майже голого й сонного надвір і велить стріляти у ведмедя, що нипає коло органістової клуні.

— Якщо ти застрелиш цього ведмедя, Фабер віддасть за тебе свою сестру, — каже майор, — бо ти доскочиш великої шани. Це не звичайний ведмідь, найславетніші люди в околиці мали б за честь його вбити.

І майор дає паламареві свою рушницю, заряджену кулею зі срібла й дзвонового сплаву, вилиту на церковній вежі вночі проти п'ятниці, як наставав місяць, а сам ажз тремтить із заздрощів, що хтось інший уб'є короля лісів, старого ведмедя з Гурліти.

І паламар прицілюється, о господи, прицілюється так, ніби хоче влучити у Велику Ведмедицю, що високо в небі кружляє навколо Полярної зірки, а не в звичайного, земного ведмедя. Лунає такий гучний постріл, що його чутно аж на вершині Гурліти.

Та хоч як паламар кепсько прицілювався, ведмідь упав. Так завжди буває зі срібною кулею. Завжди влучаєш ведмедеві в серце, навіть як націляєшся у Велику Ведмедицю.

З усіх поближніх садиб вискакують люди, цікаві, що сталося, бо зроду ще не чули такого гучного пострілу й такої могутньої луни. Всі хвалять паламаря, бо ведмідь був справжнім лихом цілої околиці.

Виходить також миршавий Фабер, і майор гірко розчаровується. Всі захоплені паламарем, до того я" він урятував Фаберові корів, але німець ані зворушений, ані вдячний. Не простягає рук, щоб обняти паламаря, як швагра й героя.

Майор супить брови і тупає з люті ногою. Отака ницість! Він пробує втовкмачити нікчемному німцеві, який великий подвиг вчинив паламар, але не годен вимовити й слова в своєму гніві. І він дедалі дужче шкодує, що даремне зрікся нагоди самому вбити великого ведмедя.

Ні, йому важко навіть збагнути Фабера — адже той, хто вчинив таке геройство, вартий найродовитішої дівчини!

Паламар та ще кілька молодиків хочуть зняти з ведмедя шкуру. Вони йдуть гострити ножі, решта людей вертається спати, і майор Фукс лишається сам коло вбитого звіра.

Зненацька він кидається, до церкви, ще раз відмикає браму, береться стрімкими сходами нагору, полохаючи поснулих голубів, і знову заходить на дзвіницю.

А потім, коли під майоровим наглядом молодики беруться білувати ведмедя, то знаходять у його пащі пачку кредиток — п'ятсот ріксдалерів. Годі пояснити, звідки вони там узялися, але ж це незвичайний ведмідь, а що його вбив паламар, то, певна річ, і гроші були його.

Коли про це всі довідуються, то й миршавий Фабер теж раптом починає розуміти, який великий подвиг вчинив паламар, і заявляє, що буде пишатися, коли назве його своїм швагром.

Майор Андерс Фукс вертається до Екебю в п'ятницю ввечері після щедрої гостини в паламаря з приводу влучного пострілу й після бенкету на заручинах в органіста. Вертається з важким серцем. Він не відчуває радості, що його ворог уже вбитий, і не тішиться чудовою ведмежою шкурою, яку одержав у подарунок від паламаря.

Може, хтось подумає, що майор жалкує за гарною панночкою, яка тепер дістанеться іншому? Ні, не це його журить. Шкода майорові, що одноокий король лісів уже мертвий і що не він стрілив у нього срібною кулею.

Зайшовши до кімнати, майор мовчки шпурляє шкуру між кавалерів, що сидять біля коминка. Він жодним словом не пояснює, як та шкура йому припала; І тільки набагато пізніше хтось-таки звабив його розповісти про ту пригоду. Але священикового сховку на гроші він нікому не виказав, а той, мабуть, так і не помітив пропажі.

Кавалери оглядають шкуру.

— Чудова! — каже Беренкройц. — Хотів би я знати, як того розбійника збудили з зимової сплячки? Чи ти вбив його в барлозі?

— Його застрелено в Бру.

— Так, добрий вуйко, хоч і не такий, як ведмідь з Гурліти, — озивається Єста.

— Якби він був одноокий, — каже Кевенгюлер, — то я б подумав, що це той самий, такий він великий, але на шкурі не видно ні шрамів, ані більма на оці, отже, це якийсь інший.

Майор лає себе за дурість, тоді зненацька обличчя його розквітає такою радістю, що стає майже гарне. Отже, великого ведмедя не вбив хтось інший!

— Господи, який ти добрий! — каже він і побожно складає руки.

Розділ дев'ятий

РОЗПРОДАЖ У Б'ЄРНЕ

Не раз ми, бувало, молодими слухали оповідки старших ї дивом дивувалися:

— Невже ви замолоду щодня бенкетували? Невже тоді життя було як одна нескінченна пригода?

— Чи тоді всі молоді жінки були вродливі і варті кохання? Чи Єста Берлінг після кожного балу викрадав котрусь із них?

Старі хитали поштивими головами й заходжувались оповідати про шурхіт прядок, рипіння ткацьких верстатів, брязкіт начиння в кухні, про стук і гук сокир у лісі. Але за хвилю знову звертали на давнє. І до ганку під'їздили сани, і темним бором мчали повози з веселими молодиками, і гриміли танці, й лопалися струни. Круг довгого Левену шуміло й гуло від шалених, свавільних пригод, аж за милі котилась луна. Хилилися й падали дерева, бушували руїнницькі сили: палахкотіли пожежі, лютували повені, голодні дикі звірі нипали круг людських осель. Копита восьминогах коней затоптували в землю тихе щастя: де вони пробігали — в серцях чоловіків загніжджувався шал, а бліді жінки наосліп мчали від своїх домівок.

Сиділи ми, бувало, молодь, принишклі, вражені, нажахані, але й щасливі. "Які ж бо люди! — думалося нам. — Таких ми вже ніколи не побачимо!"

— Хіба за тих часів люди не думали, що вони чинять? — питалися ми.

— Чому ж ні, думали, — відповідали старші.

— Але не так, як ми, — вперто казали молоді, і старші не розуміли, що ми мали на думці.

А ми мали на думці чудного духа самоаналізу, що вже міцно в нас укоренився, крижані очі та довгі пазуристі пальці того, що сидить у найтемнішому кутку нашої душі і розскубує наше єство, як старі баби розскубують клапті шовку чи вовни.

Довгі, тверді, гачкуваті пальці розскубують наше "я" клаптик по клаптикові на купу стріп'я, і всі наші найкращі почуття, всі найбезпосередніші думки, всі вчинки зважують, обстежують, розкладають на купки, на них дивляться крижані очі, а беззубий рот глузливо шепоче: "Глянь, це стріп'я, саме тільки стріп'я".

А все ж і серед тогочасних людей була одна, що впустила в свою душу те страховисько з крижаними очима. В однієї з них воно чатувало біля джерела вчинків, глузливо посміхалося на зло й добро, все розуміло, нічого не засуджувало, проникливе, прискіпливе, воно зважувало все, паралізувало кожен порух серця, кожну потугу думки своєю ненастанною іронічною посмішкою.

Той дух самоаналізу мала в собі красуня Мар'яна. Вона відчувала його крижане око й іронічну посмішку на кожному кроці, в кожному слові. Життя її стало грою на кону, а дух самоаналізу — єдиним глядачем. Вона вже була не жива людина: не страждала, не раділа, не кохала, тільки виконувала роль Мар'яни Сінклер, а крижане око й невтомні, чіпкі пальці стежили за її грою.

Мар'яна поділилася навпіл. Одна половина її "я" — бліда, неприємна, глузлива, — дивилась, як поводилася друга половина, і той чудний дух, що розскубував на стріп'я її єство, ніколи не знаходив для неї ні підбадьорливого, ні співчутливого слова.

Але де ж він був, той блідий сторож джерела вчинків, тієї ночі, коли Мар'яна вчилася пізнавати повноту життя? Де він був, коли вона, розважна Мар'яна, цілувала Єсту Берлінга перед стома парами очей і коли спересердя кинулася в кучугуру снігу, щоб замерзнути? Тоді крижані очі осліпли, глузлива посмішка згасла, бо душу дівчини сповнила пристрасть, У вухах її відлунював гук шалених, свавільних пригод. Тієї страхітливої ночі Мар'яна єдиний раз була цілісною людиною.

О крижаноокий ідоле! Коли Мар'яна неймовірним зусиллям звела свої закляклі руки обняти Єстину шию, ти, мабуть, як старий Беренкройц, відвів погляд від землі й дивився на зорі.

Тієї ночі ти був безсилий. Був мертвий, як Мар'яна складала гімн коханню, мертвий, як вона поспішалася до Ше привести майора і як побачила заграву пожежі над лісистими пагорбами.

Дивися, ось вони вже тут, дужі віщуни бурі, дряпучі грифи пристрасті з вогненними крильми і крицевими пазурами. Вони шурхотять над тобою, крижаноокий духу, впиваються міцними кігтями тобі в потилицю і шпурляють тебе в прірву. І ось ти вже мертвий, недвижний.

Та птахи прошуміли далі, горді, могутні, — їхні шляхи годі визначити, годі передбачити, а з глибокої прірви знову підводиться чудний дух самоаналізу і знову вселяється в Мар'яну.

Цілий лютий Мар'яна лежала хвора в Екебю — заразилася віспою в Ше, як прибігала тієї ночі до майора. Страшна хвороба швидко зборола застуджену, ослаблу дівчину, і вона мало не померла. Але на кінець місяця вона все ж таки почала потроху одужувати, тільки була виснажена й спотворена. Ніколи вже її не назвуть красунею Мар'яною.

Про це ще ніхто не знав, крім самої Мар'яни та її доглядачки. Кавалери теж ні про що й гадки не мали, бо їх не пускали до хворої.

Та саме в довгі, самітні години видужування самоаналіз має найбільшу силу. Тоді він сидить і все дивиться, дивиться крижаним оком тобі в душу і все розскубує, розскубує кістлявими, твердими пальцями тобі єство. А як добре приглянутись, то за ним видно іншу, ще блідішу істоту, що теж втупила в тебе пильне, глузливе око, а за нею ще й третю, і четверту, — і всі глузують одна з одної і з цілого світу.

І коли Мар'яна споглядала на себе всіма тими крижаними очима, в ній завмирали всі первинні почуття.

Вона лежала і грала хвору, грала нещасну, грала закохану і мстиву. Вона й справді була хвора, нещасна, закохана і мстива, а все ж то була тільки гра.