Сага про Єсту Берлінга - Сторінка 21

Почало згори: вгризлося в неї, розтопило краплю й хотіло кинути її на землю. Але на півдорозі крапля знову замерзла. Сонце пробувало раз по раз, та все дарма. Нарешті один зухвалий промінь учепився в кінчик бурульки, він був маленький, але такий завзятий, що аж блищав з натуги, і — диво дивне! — досяг мети: на землю дзвінко впала крапля.

Господар Б'єрне засміявся й сказав променеві:

— А ти, бачу, голубе, не дурний!

Подвір'я було тихе й порожнє. З великого будинку також не долинало ні звука. Але господар Б'єрне чекав терпляче, він-бо знав, що жінкам довго треба збиратися.

Знічев'я він глянув на голубник. Віконечко було запнуте сіткою. Голубів замикали на цілу зиму, щоб їх не хапали яструби. Час від часу одна голубка підходила до віконечка й висувала крізь сітку білу голівку.

— Чекає весни, — сказав Мельхіор Сінклер. — Та хай набереться терпцю, весна ще не скоро.

Голубка з'являлася через однаковий час, аж він почав стежити за нею з годинником у руці. Щоразу минало рівно три хвилини, і вона знову висувала голову у віконечко.

— Ні, серденько моє, — сказав Мельхіор Сінклер, — де ж це видано, щоб за три хвилини настала весна? Треба навчитися чекати.

Йому також доводилось чекати, але він нікуди не поспішав.

Коні спершу нетерпляче гребли копитами сніг, та потім сонце пригріло їх, вони посхиляли голови один до одного й поснули.

Візник сидів рівненько на передку з батогом і з віжками в руках і, виставивши обличчя на сонце, солодко спав, аж хропів.

Однак господар Б'єрне не хотів спати. Який там сон! Йому мало що так подобалось, як це радісне чекання. Мар'яна була хвора. Вона не могла раніше вернутися додому, але тепер вернеться. Звичайно, вернеться! І знову буде все гаразд.

Тепер вона повинна зрозуміти, що батько не має на неї зла. Він-бо сам приїхав по неї саньми з халабудою, запряженими двома кіньми.

Перед вічком вулика синиця влаштувала собі сатанинську засідку. Їй, звичайно, хотілося пообідати, тож вона заходилася стукати гострим дзьобиком у вулик. Усередині вулика бджоли висіли великим темним кетягом. Там панував якнайсуворіший лад. Господині ділили на пайки їжу, годувальниці металися від рота до рота з нектаром і амброзією. Ті, що сиділи всередині, давали місце іншим, а самі вибиралися назовні, щоб усім однаково випадало тепла й затишку.

Ось почувся синиччин стукіт, і весь вулик загув з цікавості. Чи то приятель, чи ворог? Чи не загрожує якась небезпека? Королева має нечисте сумління і це годна чекати спокійно. Може, там чаклують душі побитих трутнів?

— Піди глянь, що то! — наказує королева сестрі-воротарці.

І та йде. Вигукує: "Хай живе королева!" — і кидається надвір. Ой леле! Там на неї чатує синиця. Шию витягнула, крила збуджено тріпотять. Вона хапає бджолу, роздирає, їсть, і ніхто не (принесе звістки королеві про її долю. А синиця знову починає стукати, і королева й далі посилає своїх воротарок — і всі вони зникають. Жодна не вертається сказати, хто там стукає. О, який переполох зчиняється в темному вулику! Надворі, напевне, розгулялися мстиві душі загиблих трутнів! Ох, краще б уже не мати вух! Якби ж не та цікавість! Якби ж то змога спокійно перечекати!

Могутньому Мельхіорові Сінклеру аж сльози виступили на очах, так він сміявся з дурних бджіл у вулику і спритної жовто-зеленої негідниці надворі.

Не штука чекати, коли ти певний, що чекаєш недарма, і коли є чим розважити душу!

З'явився великий дворовий пес. Він легенько переступає лапами, дивиться вниз, ледь помахує хвостом, ніби його ніщо не обходить. Тоді враз починає швидко гребти сніг. Мабуть, сховав там, старий шельма, щось украдене.

Та коли він підводить голову роззирнутися, чи можна спокійно поласувати здобиччю, його чекає прикра несподіванка — неподалік сидять дві сороки.

— Злодюго! — кричать сороки, ніби самі святі-святісінькі. — Ми з поліції. Давай сюди те, що вкрав!

— Ану цитьте, шалиганки! Я тутешній управитель.

— Гарний управитель! — глузують вони.

Пес кидається на них, сороки спроквола махають крильми і відлітають трохи далі. Пес намагається догнати їх, підстрибує, гавкає. Та поки він женеться за одною, друга вертається. Вона підлітає до ямки, тягне кусень м'яса, але не може піднятися з ним. Пес відбирає м'ясо, бере його в лапи й починає їсти. А сороки сідають перед самим носом у нього і водно дражняться. Пес сердито лупає на них очима, але не кидає м'яса. Та нарешті терпець йому уривається, він схоплюється й проганяє їх.

Тим часом сонце почало схилятися до вечірнього пруга. Господар Б'єрне глянув на годинника. Третя, а стара вдома приготувала обід на дванадцяту!

Тої миті вийшов служник і сказав, що панна Мар'яна хоче з ним поговорити.

Господар Б'єрне узяв на руку вовче хутро і в якнайкращому гуморі подався сходами нагору.

Коли, Мар'яна почула його важку ходу, вона ще не знала, чи поїде з ним, чи ні. Знала тільки одне: що мусить покласти край цьому довгому чеканню. Вона все сподівалася, що вернуться кавалери, але їх не було. Тоді вона вирішила сама все владнати. Довше вона не могла витерпіти.

Мар'яна гадала, що батько, почекавши хвилин із п'ять, розлютиться й поїде додому, або виламає двері, або підпалить будинок.

А він просто сидів, усміхався й чекав. Мар'яна не почувала до нього ні зненависті, ні любові. Але якийсь внутрішній голос застерігав її не попасти знову під батькову владу. До того ж вона дала слово Єсті Берлінгу й хотіла дотримати його.

Якби хоч: батько заснув, якби озвався, якби нетерпеливився, якби чимось виявив сумнів або наказав завести сани в тінь! Коли ж ні, він був сама терплячість і впевненість.

Був непохитно впевнений, що дочка поїде з ним, треба тільки почекати.

Мар'яні голова лускала з болю і тремтів кожен нерв. Вона місця собі не знаходила, знаючи, що батько чекав внизу. Він ніби самою своєю волею в'язав її і тяг до саней.

Воїна вирішила принаймні хоч поговорити з ним.

Перше ніж батько зайшов, Мар'яна звеліла підняти завіси, а сама лягла так, щоб світло падало їй на обличчя.

Вона хотіла випробувати батька, та Мельхіор Сінклер того дня виявився людиною незвичайною.

Угледівши дочку, він не здригнувся, не зойкнув, а повівся, так, ніби не добачив у ній ніякої зміни. Мар'яна знала, як батько пишався її вродою. А проте він нічим не виявив свого жалю. Він цілком опанував себе, щоб не журити дочки: Це її зворушило. Воїна почала розуміти, чому мати попри все й досі його любить.

Він не виказав нерішучості, ані словом не дорікнув їй, не виправдувався.

— Я загорну тебе у вовче хутро, Мар'яно. Воно тепле, бо я весь час тримав його на колінах.

Про всяк випадок він підійшов до коминка й загрів хутро.

Тоді допоміг дочці встати з канапи, накинув на неї хутро, запнув голову шаллю, стягнув кінці попід пахвами й зав'язав на спині.

Мар'яна не боронилася, не мала волі. Добре, як біля тебе хтось упадає, приємно, як не треба опиратися. Особливо ж, коли ти такий розшарпаний, змучений, як тепер Мар'яна, коли в тебе не лишилося жодної думки, жодного почуття.

Господар Б'єрне взяв дочку на руки, заніс до саней, обтикав хутром, натяг халабуду і виїхав з Екебю.

Мар'яна заплющила очі й зітхнула трохи з полегкістю, а трохи з жалем. Вона покидала життя, правдиве життя, — але хіба їй не однаково? Вона ж бо не могла жити, тільки грала роль.

Через два дні мати влаштувала Мар'яні побачення з Єстою. Вона послала по нього, коли Мельхіор надовго поїхав до лісорубів, і провела до Мар'яниного покою. Єста зайшов, але не привітавсь і навіть не озвався. Зупинився коло дверей і втупив очі в підлогу, мов упертий хлопчак.

— Ну ж, Єсто! — мовила Мар'яна.

Вона відкинулася в кріслі. Єстин вигляд її трохи смішив.

— Атож, я так звуся.

— Ходи сюди, аж до мене, Єсто.

Він неквапом підійшов до неї, проте все ще не підводив очей.

— Ходи ближче! Стань навколішки!

— Господи, навіщо все це? — вигукнув він, але послухався.

— Слухай, Єсто, на мою думку краще, що я вернулася додому.

— Будемо сподіватися, панно Мар'яно, що вони вас більше не виженуть у сніг.

— О Єсто, ти вже мене не любиш? Вважаєш, що я надто бридка?

Він прихилив її голову до себе й поцілував, але його погляд і далі був холодний.

Усе це тішило Мар'яну. Якщо він ревнує її до батьків, то не страшно. Ревнощі минуться. Тепер вона хотіла вернути його, хоч і сама не знала, навіщо. Просто хотіла, та й годі. Йому. єдиному пощастило досягти неможливою го: вона забула про себе саму. Він може досягти цього вдруге.

І Мар'яна заповзялася вернути Єсту. Сказала, що й гадки не мала покидати його назавжди. Але про людське око їм на якийсь час треба розлучитися. Він-бо сам бачив, що її батько мало не збожеволів, а мати не мала спокійної хвилини. Він повинен зрозуміти, що вона мусила поїхати додому.

Тоді Єста дав волю своєму гнівові. Нехай, мовляв, вона не прикидається. Він більше не хоче бути для неї цяцькою. Вона покинула його, як тільки настала змога вернутися додому, і він уже не може її кохати! Коли він позавчора вернувсь і довідався, що вона поїхала, не попрощавшись, не сказавши й слова, йому вся кров застигла в жилах, він мало не вмер з розпачу. Він не може кохати ту, що завдала йому такої страшної муки. А втім, сама вона ніколи його не любила. Вона просто манірниця, хоче, щоб і тут, у рідному краю, було кому цілувати та пестити її, оце й усе.

Невже він думає, що вона дає чоловікам пестити себе?

Авжеж думає. Жінки зовсім не такі святі, як. здаються.

Самолюбство ї манірність, та й годі! О, якби вона тільки знала, що він почував, як вернувся з полювання! Його ніби хто облив крижаною водою. Її зрада лишила глибоку рану в його серці, і рана та не загоїться, поки його й віку. Він вже ніколи не стане більше людиною.

Мар'яна спробувала пояснити йому, як усе вийшло, спробувала переконати, що лишилася йому вірна.

Єста відповів, що йому байдуже, він уже однаково її не кохає. Тепер він її бачить наскрізь. Вона любить тільки себе, а його ніколи не кохала. Поїхала, навіть не попрощавшись.

Він правив своєї. Його обурення майже тішило її. Вона не сердилась, бо цілком розуміла його обурення. Не боялася також, що дійде до остаточної розлуки. Та врешті в душу їй почав закрадатися неспокій. Невже справді в ньому настала така зміна, що він не може її кохати?

— Єсто, — мовила вона, — хіба я з самолюбства бігла до Ше по майора? Я ж бо знала, що там віспа.