Саламбо - Сторінка 36

І водночас із привітальними вигуками карфагенців залунав інший крик, лютий і мстивий. П'ять армій, одна над одною розташовані по схилу глибокої улоговини, тупотіли й ревли довкола Саламбо.

Гамількарові несила було говорити, і він лиш, хитаючи головою, дякував їй. Поглядаючи то на заїмф, то на дочку, він раптом помітив, що ланцюжок на її ногах розірваний. Він здригнувся, пройнятий страшною підозрою.

Та зараз же, прибравши спокійного вигляду, не обертаючи голови, скоса глянув на Нар-Гаваса.

Нумідійський цар скромно стояв собі збоку; на лобі в нього й досі були сліди пилу, що налип там, коли він упав ниць перед Гамількаром. Нарешті суфет підійшов до нього і поважно мовив:

— Щоб віддячити за послуги, які ти мені зробив, я тобі, Нар-Гавасе, даю дочку мою.

І далі додав:

— Будь мені за сина і захисти батька! Нар-Гавас аж стрепенувся з подиву і, кинувшись до

нього, почав цілувати йому руки.

Саламбо, спокійна, як статуя, ніби нічого не розуміла. Вона трошки зашарілась і опустила повіки; її довгі вигнуті вії кидали на щоки тінь.

Гамількар побажав негайно справити нерозривні заручини. Саламбо подали списа, і вона піднесла його Нар-Гавасові; тоді ременем із волової шкіри зв'язали їм великі пальці на руках; потім посипали голови зерном, що, падаючи довкола них, підскакувало і, наче град, стукотіло по землі.

XII

АКВЕДУК

За дванадцять годин по тому від найманців лишилася всього купа поранених, убитих і вмирущих.

Гамількар, несподівано вибравшись із глибокої западини, знову спустився з гори західним схилом, поверненим до Гіппо-Заріта, а що там було більше простору, то він постарався затягти туди найманців. Нар-Гавас оточив їх кіннотою, а тим часом суфет чавив їх, тиснучи назад. Втрата заїмфа прирекла варварів на поразку. Навіть і ті, хто раніше байдуже ставився до покривала, тепер почувалися якось непевно, ніби їм підрізано крила. Гамількар, не прагнучи задля пихи будь-що лишатися на полі бою, вибрався трохи ліворуч на висоти, звідки панував над всією місцевістю.

Внизу по похилених частоколах знати було обриси кожного табору. Де перше стояли лівійці, тепер довгою смугою куріло чорне згарище. Покопирсана земля, вкрита хвилястими пагорками, скидалася на море, а намети з пошматованими полотнищами маячіли, як ті кораблі, напівзатоплені поміж підводного каміння. Панцери, рогатини, сурми, уламки дерева, шматки заліза, міді, зерно, солома, одяг — усе було порозкидане між трупів; де-не-де серед усякого мотлоху догорала вогняна стріла; місцями з-під щитів не видно було й землі; конячі туші тяглися одна за одною, як пасмо горбків. Видніли ноги, сандалі, руки, кільчасті панцери; а голови з шоломами, що їх притримували підборідники, котилися, мов кулі; на тернових кущах висіли пелехи волосся; слони з розпореними черевами харчали, лежачи в калюжах крові разом із прив'язаними до спини баштами; ноги ковзалися в чомусь липучому, всюди блищали калюжі, хоча дощу й не було.

Трупи встилали всю гору з вершини до підніжжя.

Ті, що зостались живі, не ворушились, як і мертві. Позбивавшись де в більші, де в менші купки, вони сиділи мовчки і злякано дивилися один на одного.

В кінці довгої луки блищало під вечірнім сонцем Гіппо-Зарітське озеро. Праворуч, оперезані муром, спиналися щільно поставлені один при одному білі будинки; а далі стелилося безкрає море. Зіпершись підборіддям на руку, варвари зітхали, мріючи про свою батьківщину. Хмара сірого пилу осідала на землю.

Потягнув вечірній вітерець. Всі легко зітхнули. Коли западала прохолода і трупи стали дубіти, хробачня все більше кидала їх, переповзаючи на теплий пісок. Зверху на прискалках нерухомо сиділи круки і дивилися на вмирущих.

З настанням ночі до варварів тихцем наблизились руді собаки, оті бридкі тварини, що завжди тягнуться за військом. Спершу вони лизали закипілу кров на ще теплих порубаних тілах, а далі кинулись жерти трупи, найперше шматуючи їм животи.

Неначе тіні, один по одному з'являлися втікачі. Декотрі із жінок і собі наважилися вернутись, бо їх ще трохи залишилося, надто серед лівійців, дарма що нумідійці вчинили їм страшну різанину.

Хто, замість смолоскипа, брав мотузку і запалював її кінець, хто, за браком нош, зв'язував навхрест списи; тоді клали на них трупи і відносили десь убік. Де горілиць, з відкритими ротами, простягалися вони довгими рядами при своїх списах, де лежали один на одному безладними купами; часто, щоб найти чийогось трупа, розкидали цілу копицю мертвяків, а тоді над лицями повільно водили смолоскипами. Страшна зброя геть спотворила їхні обличчя; зеленаві клапті шкіри звисали на чоло; були й пошматовані, з потрощеними до мозку кістками, посинілі від задушення або розпороті іклами слонів. І хоча всі вони загинули майже одночасно, та розкладалися неоднаково. Прибульці з півночі здулися, набрякли, збіліли, тоді як жилавіші африканці, неначе продимлені, уже починали всихати. Найманці були примітні татуйованими руками; у старих Антіохових вояків зображено шуліку; у тих, котрі служили в Єгипті,— мавпячу голову, в азіатських вождів — сокиру, гранатовий плід, молоток; у вояків із грецьких республік — силует фортеці або ім'я якогось архонта; у деяких геть усі руки були змальовані тими символічними знаками впереміш із давніми рубцями і ще свіжими ранами.

Для мертвих вояків латинської раси — самнітів, етрусків, а також кампанійців і бруттійців — розпалили четверо великих вогнищ.

Греки вістрями мечів повикопували рови. Спартанці, поскидавши з себе червоні плащі, загорнули в них мертвих; афіняни клали їх головами на схід; кантабри ховали під купою каміння; назамони згинали вдвоє, стягуючи пасами з волової шкіри; гараманти хоронили на березі, щоб їх невпинно обмивали хвилі. Латиняни побивалися, що не мають змоги зібрати в урни попіл своїх земляків; жалкували й кочовики за своїми гарячими пісками, де людські тіла обертаються на мумії; а кельти хотіли б поховати своїх одноплеменців десь у глибині затоки, на якомусь із численних її острівців, і поставити на могилі три дикі камені.

Часом здіймалось тужливе голосіння, а потім надовго западала тиша. То благали, щоб назад вернулися душі. Потім знову лунав зойк, раз у раз чергуючись із тривалим безгомінням.

Живі просили прощення у мертвих, що не змогли заведеним звичаєм віддати їм останньої шани і тим змушували їх довічно блукати, зазнаючи всіляких випадковостей та перевтілень; кликали їх, запитували, чого вони бажають; а кого й кляли всіляко, що дали себе ото так подолати.

При сяйві багать іще блідішими здавалися безкровні лиця поранених, що простягалися навзнак на уламках зброї; побачивши сльози сусіда, вони заливалися й собі слізьми, а пізнавши когось мертвого, ще ревніше плакали і, прощаючись, несамовито обіймали. Жінки тулилися до трупів, припадаючи устами до уст, чолом до чола, доводилось бити їх, щоб відійшли та дали засипати мертвого землею. Вони чорнили собі щоки, обтинали волосся, пускали собі кров і скроплювали нею рови; вони копирсали ножем собі тіло на взірець тих ран, що були на знівеченому трупі. їхній зойк проривався крізь гучний бренькіт кімвалів. Дехто зривав із себе амулети і плював на них. Вмирущі качались у кривавому болоті, від нестерпного болю кусали собі посічені кулаки; сорок три самніти — цілий священний загін юнаків — почали битися між собою, немов гладіатори.

Незабаром догоріли останні поліна, і багаття погасли; тоді вояки й жінки, стомлені голосінням, охлялі, хитаючись на ногах, попримощувались долі й поснули обіч мертвих братів: хто ще хапався за життя — сповнений тривогою, а хто — бажаючи вже не прокидатися.

Ледве на світ зазоріло, поблизу варварів замаячіли якісь вояки, що простували собі, попідіймавши на списах шоломи. Вітаючись із найманцями, вони питали їх, чи не мають вони переказати чогось на батьківщину.

А там надійшли й інші, і варвари пізнали декого із своїх недавніх товаришів.

Суфет запропонував усім бранцям служити в його війську. Дехто відважно відмовився; тоді, щоб дарма не годувати їх, проте й Великій раді не віддавати, він відпустив їх, взявши з них слово, що вони не воюватимуть більше проти Карфагена. А тим, хто, боячись катувань, скорився, роздано було ворожу зброю; і тепер вони прийшли до переможених, не так щоб їх знадити, як із пихи та цікавості.

Вони відразу почали розповідати, як прихильно ставиться до них суфет; варвари слухали, заздрячи їм, хоч і зневажали їх. Та від перших же докірливих слів боягузи спалахнули гнівом; вони здаля показували найманцям їхні ж таки мечі й панцери та, лаючись, кликали прийти по свою зброю. Варвари почали хапати каміння; перекинчики накивали п'ятами, і на вершині гори тільки майнули із-за частоколу вістря їхніх списів.

Болісний тягар пригнітив тоді варварів, важчий від тієї ганебної поразки. Вони замислились над марністю своєї відваги. Сиділи з потупленими додолу очима й скреготіли зубами.

Раптом усім сяйнула одна думка. Вони юрбою кинулись до полонених карфагенців. Сталося якось так, що суфетовим воякам не пощастило їх знайти, а сам Гаміль-кар уже покинув поле бою, отож бранці сиділи й досі в глибокому рові.

їх поклали долі на рівному місці. Довкола вишикувалась сторожа, і тоді почали пускати всередину жінок — по тридцять, по сорок одразу. Щоб більше встигнути за той час, що їм давали, жінки підтюпцем перебігали від одного до другого, розгублено металися й, охоплені жадобою помсти, тряслися від нервового збудження; нагиналися над тілами цих нещасних і, вимахуючи руками, товкли їх з усієї сили, як ті пралі, що вибивають праниками полотна; оскаженіло вигукуючи імена своїх чоловіків, вони дряпали їх нігтями, виколювали очі шпильками, висмикнутими в себе з волосся. Слідом за ними приходили чоловіки й мордували полонених; починали з ніг, відтинаючи їх по щиколотки, і доходили до самого лоба, здираючи з нього вінками шкіру, щоб покласти собі на голову.

Страшні своєю вигадливістю були поїдачі нечисті. Вони роз'ятрювали рани, обливаючи їх оцтом, присипаючи пилом і потовченим череп'ям. За ними надходили й інші вояки; лилася людська кров, а варвари веселилися, як ті виноградарі навколо димучих кадубів.

Тим часом Мато, спершись ліктями на коліна й обхопивши руками голову, так і сидів просто неба на тому самому місці, де він був, як скінчилась битва; він нічого не бачив, нічого не чув, ні про що не думав.

Нарешті те буйне ревище таки досягло до його слуху, і він підвів голову.

Перед ним, звисаючи з жердини, метлялося по землі якесь пошарпане шмаття, що ледве вкривало кошики, килими, лев'ячу шкуру; він упізнав свій намет і так утупився в землю, ніби, запавшись у неї, саме туди зникла Га-мількарова дочка.

Пошматоване полотнище маяло на вітрі.